Всередині найглибшого та найдовшого підводного автомобільного тунелю
· Майбутнє
Rogfast в Норвегії стане найдовшим та найглибшим підводним тунелем у світі.
Усередині найглибшого і найдовшого підводного автомобільного тунелю світу
Норвезький Rogfast — це виняткове інженерне досягнення, яке відкриває шлях для водіїв глибоко під Північним морем. Ми спустилися, щоб побачити його.
Це холодно, дуже, дуже шумно, і, якщо чесно, я не почуваюся надто розслабленим.
Я наразі перебуваю приблизно на 300 метрах, або 1000 футах, під Північним морем, у темній, вологій печері. Тут дивний запах. І я все більше відчуваю тиск мільйонів тонн морської води прямо над головою, яка тисне з силою понад 500 фунтів на квадратний дюйм. Уявіть собі дитинча носорога, що стоїть на поштовій марці.
Тільки чудове інженерне мистецтво рятує мене від того, щоб бути розчавленим, втопленим чи зниклим безвісти. Мої захисні окуляри запітнілі.
Лише за кілька сотень метрів від мене хтось готується підірвати величезну скельну стіну. На щастя, раніше того дня мені провели повний брифінг з питань безпеки, і на мені спеціальний шолом. “Не переживай—якщо не доживеш, ми повернемо твої речі до твого офісу”, каже мені геолог Анн-Мерете Гільє, не посміхаючись. Ах, норвезький гумор.
“Це, певно, стиль життя. Для того, щоб працювати під землею постійно, треба бути трохи божевільним.”
Ніклас Брусхед, бригадир тунелю, Implenia
Я опинився в цій дивній ситуації під культовими фьйордами Норвегії, щоб відвідати те, що незабаром стане найдовшим і найглибшим підводним автомобільним тунелем у світі, званим Rogfast (скорочено від “Rogaland Fixed Link”). Я хочу зрозуміти, як створити щось таке зухвале, як 26,7-кілометровий (16,6-мильний) шосе, що знаходиться на глибині 390 метрів (1280 футів) під морем у найглибшій точці. І також — в часи, коли здається важко реалізувати будь-що, особливо в США, — заспокоїти себе, що амбітне інженерне мистецтво все ще можливе. Що ми все ще можемо створювати.
Норвегія вже має найдовший підводний тунель у світі — 14,4-кілометровий Ryfylke, хоча Rogfast переважить його. Їхній досвід привернув увагу з Японії, Іспанії, Марокко та навіть кількох американських штатів, представники яких мали відвідати майданчик у травні, всього через кілька тижнів після мого візиту. Вони також хочуть зрозуміти, як це робить Норвегія.
Відповідь: тонни вибухівки.
Вся ця справа здається впертою відмовою піддатися фізиці та геології. “Це завжди захоплююче,” говорить мені Ніклас Брусхед, бригадир тунелю в Implenia, швейцарській компанії, яка бере участь у проекті. “Кожен вибух створює новий світ.” Є не лише підривання самого тунелю—хоча це епічний проект сам по собі—а й величезний логістичний виклик, який включає великі вентиляційні шахти, екстремальний тиск, підземні кільцеві розв'язки та складну норвезьку геологію. О, і вода. Так багато води.
“Це найдовший безперервний вибух на морі,” говорить Джон Олаф Øстерхус, заступник керівника проекту в Implenia. “Такого ніколи не робили раніше. Ми не можемо купити книгу, щоб побачити, як це робити.”
Гаразд, настав час витягнути телефон із захисного костюма—не хочу це забути.
На іншій планеті
Прибувши до скельного обрису, де тунель досягає дна моря, це відчувається, як на Місяці. Це величезна плита каменю в кінці довгого, темного, вологого, широкого проходу, який ледве освітлений електричним світлом. Велетенські автомобілі, що перевозять тонни каміння, періодично проїжджають повз, і ми від'їжджаємо на узбіччя, щоб дати їм проїхати.
Працівники працюють по 12-годинні зміни, з 6 ранку до 6 вечора, глибоко в надрах Землі, де не може дістатися природне світло. Дванадцять днів на роботі, 16 днів вдома. Вони обідають за столом у цій вологій печері, оточеній портативними кабінами, обклеєними оголошеннями з питань безпеки. “Це, певно, стиль життя,” говорить Брусхед, сміючись. “Для того, щоб працювати під землею постійно, треба бути трохи божевільним.”
Ці божевільні інженери тут, щоб будувати тунелі норвезьким способом. Країна часто використовує метод свердління та вибухів замість машини для буріння тунелів, які більш типовими в інших місцях. Цей метод забезпечує більше гнучкості для тривалих, складних операцій з різними типами каменю. Кожен вибух додає близько п'яти-шести метрів до тунелю.
Rogfast будується зсередини назовні, щоб пришвидшити процес. Будівельна компанія Skanska веде роботи з півночі, з острова Вестре Бокн; Implenia об’єдналася з компанією Stangeland, щоб пробудувати тунель з Рандаберга на південь, де я зараз знаходжусь. Обидві команди використовують кілька лазерних сканувань щодня, щоб постійно вимірювати свою орієнтацію та перевіряти, що тунель лежить точно там, де має бути. Обидва кінці повинні зустрітися приблизно в 2029 році з відхиленням не більше кількох сантиметрів.
Норвегія побудувала більше тисячі кілометрів тунелів за останні кілька десятиліть. Глибина та довжина цих тунелів роблять найкращі зусилля на цей момент компанії Elon Musk Boring Company—всього лише 2,7-кілометровий тунель у Лас-Вегасі, шириною всього 3,6 метра—виглядають, м'яко кажучи, досить невдало. Екстраординарна природа країни робить такі будівлі необхідними; хоча норвежці пишаються тим, що мають другу найдовшу узбережжя у світі після Канади, пересування вздовж західного узбережжя вимагає кількох поромних переправ між островами, які можуть пересуватися повільніше, коли погода погана.
Після завершення, що заплановано на 2033 рік, Rogfast допоможе ліквідувати два поромні маршрути та скоротити п’ятигодинну подорож між південно-західними містами Ставангером та Бергеном на 40 хвилин. Він пропустить чотири смуги руху глибоко під фьйордами Бокна-фьорду та Квітсйо-фьорду, і в одній ділянці відносно скромні 50 метрів породи відділятимуть водіїв, які мчать тунелем, від дна Північного моря. Також, приємно, тут розташовані два підводні кільцеві перехрестя на глибині 220 метрів під рівнем моря.
Але першочерговим завданням є впоратися з усією цією водою.
Безкінечна битва
Підводне буріння визначається постійною, врешті-решт невиграшною боротьбою з океаном. Безпосередня вага моря над вами та тиск завжди знайдуть спосіб прорватися всередину. “Обсяг і тиск — це найбільший ризик,” говорить Оле Магне Роннінг, керівник проекту Implenia/Stangeland.
Тому перш ніж тунельні інженери підірвуть щось, їм потрібно перевірити на наявність витоків. У передній частині скельного обрису, що вони бурять, вони свердлять кілька вузьких отворів глибиною 25-30 метрів, щоб зрозуміти, скільки води буде просочуватися. Навіть невеликий зразок може звільнити потік за лічені секунди, говорить Роннінг. Коли дорожній рух зрештою пройде через ці трубопроводи, вода все ще буде просочуватися з каменю; вона буде перенаправлена в міні-резервуари, розташовані в мережі тунелів, перш ніж бути відкачаною назад.
Оскільки повністю зупинити воду неможливо, гра полягає в тому, щоб відштовхувати її якомога далі. Якщо витік спереду породи перевищує певний ліміт — приблизно чотири літри на отвір на хвилину — то наступним етапом є “грутування”: закачування суміші, що нагадує цемент, у нові отвори, які розходяться по стелі і навколо переду. Ідеально, щоб справлятися з витоками, які попереду; “набирати витік ззаду значно важче,” говорить Роннінг.
У одному місці глибоко під морем я спілкуюся з Таралдом Йоганом Номеландом, спеціалістом з грутування проекту. Він великий і бородатий, можливо, один з найнорвезькіших людей, яких я коли-небудь зустрічав. Він стоїть, нависаючи наді мною, і тисне мені руку у своїй величезній ведмежій лапі. Грутування — це в родині Номеланда; його батько також це робив. Йому це подобається. “Необов’язково має бути лише одне рішення проблеми,” говорить він, очі сяють захопленням, поки він описує боротьбу з безкінечною битвою з водою. “Може бути багато рішень.”
Кількість грутування, що потрібно, визначає, як швидко проект може просуватися. На стороні Skanska, наприклад, в деякі тижні перед вже проходять 30 метрів; в інші — всього 10.
Це не полегшується внаслідок самого каменю. Дно моря навколо Норвегії формувалося льодовиками під час льодовикових епох. Коли лід відступав, він тягнув за собою більш м’які породи, вирізаючи фьйорди, за які країна так славиться. Але це спадок робить буріння підводних тунелів особливо складним. Багато з того, що залишилось, — це тверді, важкі для руйнування матеріали.
І це не лише один тип каменю. Є “великі широкі райони, де ми не знаємо, що там знаходиться,” говорить Гільє, геолог, який є керівником проекту для Норвезької адміністрації громадських доріг, що відповідає за увесь проект. Перед початком будівництва човни взяли зразки з дна моря вздовж запланованого чітунельного маршруту. Сейсмічні дослідження з поверхні океану — як ті, що шукають нафту в регіоні — допомогли заповнити прогалини.
Кожен вид каменю має свої виклики, тож інженери “мають різні техніки для різних проблем,” пояснює Гільє. Наприклад, вони виявили, що один південний сектор містить багато філліту. Філліт вважається “приємним” для роботи. Він утворюється внаслідок поєднання сланцю, сітістоуна і бруду з часом і є досить компактним, з небагатьма тріщинами, що проливають воду. Його компактна структура означає, що для кожного вибуху потрібно більше вибухівки. Він також містить багато кварцу, що токсичний, коли його вивільняють в повітря під час підриву. Тож робітники носять монітори, щоб вимірювати своє опромінення, а завіса води, що розпилюється перед лицем каменю, допомагає запобігти занадто великій кількості відлітаючої в тунель.
Найпівнічніша частина маршруту, тим часом, переважно складається з твердого граніту і схожої породи, званої гнейс. Обидва є твердими, але містять тріщини, які дозволяють морській воді просочуватися.
Тип каменю може також змінюватися на короткій відстані. Тому під час копання кожні 80 метрів інженер відправляє звукові хвилі через ліце, щоб виявити його секрети і допомогти оцінити його структурну цілісність. Камінь оцінюється за шкалою від 1 до 5, де 5 — це найгірше і найдостабільніше. “Коли ви досягаєте класу 5, вже майже як ґрунт. Це більше не камінь,” говорить Роннінг.
Це розслідування інформує про види структурних підпор, які потребуватиме кожна ділянка — від сталевих стержнів, що розходяться над поверхнею каменю, як парасоля, для найміцнішого каменю, до арок з армованого бетону, що підтримують найслабший. Щоб це все запечатати, команда розпилює речовину з назвою “шоткрит”, рідкий бетон, змішаний з армованими сталевими волокнами, на стінах у всіх местах. Пластикова мембрана і бетонні панелі будуть встановлені пізніше.
“Це буде дуже безпечний тунель,” говорить Гільє. “Він прослужить сто років.”
Дивні небезпеки
Хоча я не надто сміливий, щонайменше я не страждаю від морської хвороби. Повернувшись на поверхню, я сажу на маленький пором, що скиглить і плескає своїм шляхом від материка до Квітсйо, малонаселеного муніципалітету, що складається з 365 окремих островів і острівців — чимось, чим його приблизно 550 жителів дуже пишаються, навіть якщо більшість цих островів — це необитаемые шматки каменю.
Протягом наступних кількох років, населення Квітсйо відчує невеликий бум, оскільки його найбільший острів прийматиме семипостійний табір підрядчиків і інженерів, які працюють над, імовірно, найскладнішою частиною проекту Rogfast: величезними вентиляційними шахтами, що перебуватимуть приблизно посеред тунелю, щоб забезпечити всю мережу свіжим повітрям і видаляти затхле повітря.
Це також одна з причин, чому автомобільні тунелі набагато складніші, ніж залізничні. Автомобілі викидають дим, який потрібно вентилювати. Під час будівництва свіже повітря надходить через величезні пластикові труби, підвішені зі стелі, але зрештою, повітря в Rogfast буде надходити через дві шахти шириною дев’ять метрів, які пройдуть з поверхні Квітсйо: одна для впуску, інша для виведення.
С творення цих шахт є диким процесом. Спочатку вузькі бурові отвори буряться з землі вниз у тунель на глибині 210 метрів під поверхнею. Після цього вертикальний буровий верстат витягується через отвір знизу, розширюючи шахту до 2,4 метрів, поки піднімається.
Далі вибухівка встановлюється на поверхні острова, пробиваючи камінь, щоб розширити шахту. Великий екскаватор проштовхує отримані уламки вниз по вузькому, ще не вибухнутому відрізку шахти, виштовхуючи каміння в тунель унизу, як шкарпетки, що падають по пральному бункеру. Вантажівки вивозять падіння каміння. Цей процес проходить поетапно, повторюючись через регулярні проміжки часу, відкриваючи прохід ще глибше з кожним проходом. Коли все закінчиться, у стінах шахти встановлюються сталеві стержні для забезпечення безпеки.
Внизу я стою під одним із вузьких напрямних отворів для однієї з двох вентиляційних шахт. Потолок піднімається над головою — дивно красивий собор, зі зруйнованими стінами і затінений світлом ламп.
Окрім отруйного повітря, епічний характер цих інженерних проектів проливає світло на інші несподівані небезпеки. Наприклад, проїзд через Rogfast займе близько 30 хвилин. Це не виглядає так довго, але проектувальники переймаються, що монотонне оточення може ввести деяких водіїв у сон.
Інженери зіткнулися з цією проблемою з Ryfylke — який, як нинішній найдовший підводний автомобільний тунель, став випробувальним полем для свого більшого побратима. Він знімає нудьгу великим залом, що відкривається посеред тунелю, освітленим кольоровими вогнями, які змінюються щодня. Коли Rogfast завершиться, художників буде запрошено зробити щось подібне, використовуючи вогні, кольори і форми, щоб підтримувати водіїв у бадьорому стані.
Тоді є екологічні ризики. Що робити з усім вільним камінням, створеним вибухами? Інженери прогнозують 8,5 мільйона кубічних метрів. Це вистачить, щоб заповнити більше 2500 олімпійських басейнів. Рішення полягає у тому, щоб повернути його на поверхню, де його можна буде використовувати для створення нових земель. Для цього проект використовує величезний баржей, розроблену для розкриття та скидання 350 тонн каменю за один раз.
Але додавання ще більше частинок каменю у воду може ускладнити дихання риб, говорить Елізабет Остдаль Паулен, керівник з охорони навколишнього середовища Implenia в проекті і моя співпасажирка на вітряному (і невдовзі зайвому) поромі до Квітсйо. Її команда моніторить рівні в реальному часі: якщо кількість частинок перевищує допустиме, скидання води повинно призупинятися, поки новий камінь не осів на дні моря. Мета — захистити ловлю лобстерів, що є важливою частиною місцевої економіки, і забезпечити період розмноження лосося, що було проблемою під час мого візиту.
І, звичайно, по всьому цьому є багато небезпек для людей, які фактично займаються усім цим підривом, копанням та перевезенням каміння. Або, наприклад, для відвідувачів, які виявляють, що їхній внутрішній дев'ятилітній починає згодом занадто весело реагувати на те, що буде далі.
Час вибухів
Перш ніж мене випустять під землю, мені потрібно прослухати короткий брифінг з питань безпеки, де я дізнаюся про численні небезпеки, коли ти так глибоко. Пожежі, наприклад, можуть спалахнути, ускладнені тим, як солона вода впливає на електроніку. Лише тиждень тому автомобіль спалахнув десь глибоко в мережі. “Ти повинен бути усвідомленим весь час,” говорить Анне Брігіт Моен, керівник проекту Skanska. “Це дуже суворий, суворий клімат.”
Після сесії мені дають яскравий костюм, шолом (який має вбудовані захисні навушники), рукавиці, захисні окуляри та посилені черевики. Я отримую інструкції щодо використання кисневої маски, яка буде в автомобілі зі мною, і пристрій, який покласти в кишеню, що стежитиме за моїм точним місцезнаходженням на екранах у контрольній кімнаті. Пристрій також виконує функцію особистої системи попередження: якщо він вібрує і з'являється синє світло, то вибух неминучий, і я повинен потрапити в безпечне місце; якщо він вібрує і світиться червоним, ну, тоді це погані новини, і час евакуюватися.
“Якщо ти перший прибудеш до рятувальної камери, натисни зелену кнопку … закрий люк і сядь спокійно.”
Кетіл Миклебост, керівник проекту, Implenia
Але скажімо, я не можу—я занадто глибоко під землею. Тоді є другий, менш веселий варіант. Мені дають інструкції, як дістатися до рятувальних камер. Ці металеві ящики — приблизно розміром з великий фургон — можуть вмістити близько 16 осіб, і кожен містить шоколад, воду, радіообладнання, дефібрилятор і достатню кількість кисню на 24 години. Я бачу їх, розташовані в тунелях, коли ми проїжджаємо мимо. У найгіршому випадку я повинен піти до найближчої, сидіти спокійно і сподіватися, що мене врятують.
“Якщо ти перший прибудеш до рятувальної камери, натисни зелену кнопку протягом 15 секунд, щоб знизити тиск,” говорить Кетіл Миклебост, менеджер проекту в Implenia. “А тоді закрий люк і сядь спокійно.”
Спокійно, так. Гаразд.
В години перед моїм візитом величезна бурова установка “джамбо” забиває до 180 отворів глибоко в скельний обрис. Кількість, кут, глибина та відстань між отворами розраховуються заздалегідь з використанням програмного забезпечення, але остаточно фіксуються на поверхні—тут вони майже шість метрів глибокі. В один момент я лізу всередину джамбо і перевіряю малюнок на його екрані, співвідносячи його з тим, що можу бачити на величезному скельному обрисі, що перевищує 12 метрів у висоту і ширині.
Отвори заповнені вибуховою сумішшю. (Хтось жартує, що якщо я щось забрудню на своєму одязі, мене зупинять у аеропорту як терориста. Ще один норвезький жарт.) На моїх очах робітники на своєрідному підйомнику встановлюють детонатори в кожен отвір і перевіряють, що всі вони з’єднані між собою провіддям, готові до дистанційного підриву.
Тоді мій особистий пристрій безпеки починає вібрувати. Коли я дістаю його з кишені, він світиться синім. Час шоу.
Наскільки далеко я повинен відстояти? “У цьому напрямку небезпечно на відстані 500 до 600 метрів, але якщо ти за рогом, можеш бути ближче,” говорить Свейнуґ Бруд, менеджер проекту Норвезької адміністрації громадських доріг.
Я стою поряд із робітником, який спровокує вибух з того, що виглядає як маленький чемоданчик з антеною. Тоді він натискає кнопку.
Шокова хвиля вражає мене ще до того, як я її почую. Моя грудна клітка вібрує. У перші кілька мілісекунд сильний удар не дає зрозуміти, за чим спостерігати, а потім відразу ж настає покрита громом тивка.
Лише через мить — майже миттєво, насправді — вітри здіймається через печеру. Каміння падає, вдаряючись об стіни. Я намагаюся не видавати паніки. (Це повинно звучати так, вірно?) Тиша спадає, і чути лише дзюрчання каміння, коли воно відбивається й скаче серед уламків.
Пил піднімається в повітря, і тут дивний запах.
У захисту від шуму це звучить, як кінець світу.
Вибух сам по собі є красивою хореографією: вибухи активуються один за одним, починаючи з центру. На відео можна почути послідовний шурхіт зарядів, коли вони розриваються. (На місці це трохи більше одночасно та вражаюче.)
Rogfast щойно наблизився ще на кілька метрів до завершення.
Я відчуваю, як настає усмішка. Можливо, в цьому є щось надзвичайно первісне — бути близько до вибуху? Я не впевнений. Я дивлюся вниз на свою руку, де тримаю телефон, записуючи інтенсивність моменту.
Але … я не записував. Тупі гумові захисні рукавиці, які я носив, мабуть, зупинили команду.
О, ні. О, ні.
Унікальна можливість, і я, проклята, прогорів. “Я НЕ ЗАПИСУВАВ!” закричав я.
“Це краще так,” говорить Роннінг, йдучи у темряву. “Ти запам'ятаєш це.” Як дуже норвезьке.
Оригінал: www.technologyreview.com