Як я практикував прощення, коли це було найважче
· Human OS
Ця стаття розкриває, як знайти прощення під час особистих трагедій.
В квітні 2023 року мого брата Девіда Броу—відомого в Дейвісі, Каліфорнія, як «Друг Співчуття»—вбили, коли він спав на лавці в Центральному парку міста.
Цю кличку він отримав після 14 років, проведених за збором визначень слова «співчуття» від перехожих у записнику або на відео. Це стало результатом особистого пробудження, яке він відчув у 2009 році, коли віддав всі свої речі, щоб присвятити своє життя вищій меті, що включала життя без стабільного житла, підхід до кожного дня без очікування, а також прийняття простоти та мінімалізму.
Здавалося, що це жорстока іронія, що людина, яка жила і дихала миром і співчуттям, втратила своє життя таким трагічним чином. Я була в відчаї, м’яко кажучи. Навіть більше: під час перших днів мого горя я знову знайшла повідомлення, яке Девід надіслав мені, коли він ставав більш публічною постаттю в Дейвісі: «Якщо я коли-небудь стану жертвою або не зможу говорити за себе, пробачте злочинцеві і допоможіть іншим пробачити цю особу».
Не довго думаючи, я опинилася в залі суду, в декількох метрах від молодого чоловіка, який забрав життя Девіда. Як я могла б виконати бажання Девіда, так близько, так особисто, коли я все ще була глибоко в процесі горя?
Мені треба було спробувати практикувати прощення. В реальному часі.
Я постійно поверталася до цього слова: «практика». Я знала, що не можу очікувати, що інші відчуватимуть те ж саме, що і я—це була моя власна подорож.
Але були й інші, з кого я могла повчитися, люди, які пережили надзвичайно важкі досвіди, але все ж таки змогли знайти шлях до емпатії і милосердя. Я вивчала досвід вижившої в Голокості Еви Кор, яка пробачила людей, які вбили її родину. Я слухала історії Джека Корнфілді, включаючи його 12 принципів прощення. Я дізналася від Фреда Ласкіна, що мені потрібно «бути в мирі з уразливістю, властивою людському життю».
Це були уроки, які я усвідомила, інтегрувала і втілила в практику. Спочатку це було легше сказати, ніж зробити. Але я мала ці приклади і слова Девіда, які допомагали мені. Я також дізналася дещо про молодого чоловіка, який вбив Девіда, і знайшла несподівані спільні риси в наших життєвих історіях.
Це може звучати абсурдно, що хтось може бути відкритим до визнання спільної людяності з тим, хто забрав життя коханої людини. Але саме цим я займалася протягом судового процесу в травні і червні 2025 року.
Наша мати страждала на шизофренію. Також і людина, яка забрала життя Девіда, Карлос Реалес Домінгес. Однак Карлоса ніколи не діагностували як шизофреніка—це сталося внаслідок отримання психіатричної оцінки під час процесу.
Є ще більше. Моя мати була з Ямайки, а Карлос—з Ель-Сальвадору, ми всі поділяли іммігрантські корені і зростали в сім'ях нижнього середнього класу у небезпечних районах. Девід, Карлос і я всі були студентами з відзнаками. Усі ми, у своїй власній манері, були вижившими. Нас прийняли до коледжу, причому Карлос і я обидва були першими, хто отримав вищу освіту в своїх сім’ях.
Ми подолали так багато. Це допомогло мені дивитися на Карлоса не лише через призму Девіда і мене, а й очима багатьох дітей, з якими я виросла, де домашнє насильство, сексуальне насильство, продовольча нестабільність та інші негаразди накопичувалися в численні негативні досвіди дитинства. Це, в свою чергу, може збільшити ймовірність негативних наслідків у дорослому житті.
Не тільки ці спільні історії глибоко зворушили мене—я помітила, що потрібно, аби дійти до місця відкритості, щоби їх вислухати. Це були, знову ж таки, практики, включаючи активне слухання (хоча, зрозуміло, це може бути властиве процесу, що включає свідчення і докази), усвідомленість і глибоке саморефлексування, що допомогли мені орієнтуватися в болю і прийняти не лише свою людяність, а й людяність когось іншого.
Я мала помічати свої емоції без засудження, усвідомлювати упередження та слухати, не лише свідчення, а й глибший контекст страждання загалом.
Це не перервало процес горя. Це не була моя мета, і мій терапевт говорив мені, що це не є особливо здоровим. Але що це дало, так це допомогло мені трохи швидше одужувати, менше сумувати і більше співчувати.
Ми всі виконуємо ролі і приносимо свої ідентичності, упередження, болі, бажання і потреби в болючі ситуації. Оскільки я була готова до цього через прохання Девіда «пробачити злочинця», через роботу, яку я виконала, щоб дізнатися більше про практику прощення, і через моє розуміння серйозних психічних розладів через мою матір, можливо, прощення далося мені легше.
Але я вважаю, що кожен здатний, якщо у нього є час і простір, досягти такого ж місця відкритості і емпатії. Це може не відбутися за одну ніч. Але можливість, я вірю, існує, якщо її шукати.
Перший судовий процес для Карлоса завершився нерішучістю присяжних. Зараз триває повторний суд. Я далі просунулася в процесі горя. Я навіть почала співпрацювати з організаціями трансформаційної правосуддя, які вірять у справедливі шанси для тих, хто скоїв злочини, як і я. Як пише адвокат з прав людини Брайан Стівенсон у своїй книзі «Просто милосердя», «Кожен з нас є більше ніж найгірша річ, яку ми коли-небудь робили».
Я перебуваю в хорошому місці, все ще одужую, знаходжу мету. Проте, щоб подбати про себе, я обмежую свою участь у суді цього разу. Як би там не було, я планую підходити до всього з ресурсами, які я здобула і інтегрувала—і з ясним співчуттям.
Оригінал: greatergood.berkeley.edu