Культурні правила, що визначають нас, формуються вдома

· Human OS

Культурні правила, що визначають нас, формуються вдома

Наші домівки — це фізичні біографії, де кожна деталь побуту підсвідомо формує наші уявлення про простір, стосунки та норми поведінки.

Чи замислювалися ви коли-небудь про дім, у якому виросли — по-справжньому замислювалися, — як про місце, що сформувало вас такими, якими ви є сьогодні? Чи думали ви про спальню, яку ділили з братом чи сестрою, і про те, чого це вас навчило щодо ділення речами; чи про те, що у вас була власна кімната, і що це дало вам розуміння особистого простору? Чи зважали ви на те, наскільки вдома було охайно, і чи відображаєте ви це у своєму нинішньому помешканні, або хто дбав про простір, які фотографії висіли на стінах, як була облаштована вітальня — усе це могло дати вам уроки того, як жити.

У вашому домі були свої правила та звичаї, і цілком імовірно, що багато з них ви перенесли у своє доросле життя. Деякі домашні правила є явними («Прибери на своєму місці перед сном»), а багато — негласними (наприклад, залишати кришку унітазу піднятою чи опущеною). Правила щодо того, що є прийнятним, достойним, зручним, естетичним чи гігієнічним, діють у кожному домі. Це іноді легше помітити в чужих оселях, особливо якщо ви бачите те, чого ніколи б не дозволили у власному домі (наприклад, кіт, що розлігся на кухонному столі, або всі ходять у вуличному взутті всередині).

Звісно, правила інших домівок є абсолютно природними для тих, хто в них живе. У своїй роботі бізнес-антрополога я бував у домівках людей у понад 20 країнах світу. Більшість часу я роблю це в межах дослідницького проєкту для клієнтів (зокрема, таких компаній, як IKEA), але суть рідко полягає в тому, чи користуються люди певним продуктом. Насправді йдеться про те, як вони живуть.

У багатьох китайських будинках, які ми з командою відвідували, люди, повертаючись додому, негайно перевдягаються в домашній одяг і капці, створюючи психологічний, фізичний і гігієнічний кордон між зовнішньою та внутрішньою сферами.

У багатьох британських домівках, де я виріс, гостям за лічені хвилини пропонують чай, і цей чай дає британцям (яким часто буває незручно підтримувати розмову) час звикнути одне до одного.

У деяких будинках у Саудівській Аравії зони прийому гостей ретельно облаштовані, щоб підкреслити гостинність, гідність і сімейну честь. А на «жіночій половині» будинку панує гра, спілкування та безлад у спальнях.

Кожен дім, який ви відвідуєте, говорить по-своєму: саме так має проживатися життя.

Дім, звісно, може багато розповісти про те, ким є його мешканці як особистості. Уявіть, що вам дозволили пройтися чиїмось будинком, коли господарів немає. Подумайте, скільки всього можна дізнатися лише з того, як вони облаштували простір: які книги виставлені на видноті, а які заховані (наукова література чи «низькопробні» романи); чи є сімейні фото свіжими чи старими, офіційними чи повсякденними, чи їх взагалі немає; що є фокусною точкою в кожній кімнаті (телевізор, обідній стіл, іграшки, твори мистецтва?); чи вітальня спроєктована для гостей, дітей, самотності чи відпочинку. Наші домівки — це біографії, втілені у фізичній формі.

Але, як свідчать приклади Китаю, Великої Британії та Саудівської Аравії, ці фізичні біографії є, почасти, описом спільнот, у яких ми живемо. Наші домівки відображають різноманітні спільні побутові практики, і часто вони є набагато одноманітнішими в межах однієї культури, ніж ми можемо собі уявити.

Отже, дім — це також форма культурної інфраструктури: він забезпечує те, що вважається «нормальним» для низки життєвих занять, як-от споживання їжі, сон, спілкування, ігри, прибирання, робота, домовленості та багато іншого. Це чітко видно у фізичній організації та спільному використанні простору в оселях. У польських домівках, які я відвідував, наприклад, мені було важко зрозуміти, яка кімната є спальнею, оскільки більшість сімей з низьким та середнім рівнем доходу сплять на розкладних диванах, які збирають щоранку. Комуністичні підтексти все ще присутні в дизайні будинків, де функціональність переважала над формою. Сімейна квартира може мати лише одну чи дві спальні, бо за замовчуванням передбачається, що діти можуть ділити кімнату, бабуся з дідусем можуть зайняти головну спальню, а батьки — спати у вітальні. В основі цих принципів дизайну лежить ідея, що простір є спільним, а не приватним.

У Франції життя вдома зазвичай зосереджується навколо обіднього столу — місця, сповненого ритуалів щоранку та щовечора. Враховуючи час, проведений там, це неминуче стає місцем, де смак, манери та мистецтво ввічливої розмови прищеплюються і передаються через покоління. Я часто розмірковував, чому французькі діти здаються такими вихованими за столом порівняно з дітьми в Англії, де я виріс. Мені здається, що французькі діти часто отримують задоволення від перебування за столом, бо дорослі залучають їх до обговорень, тоді як в Англії розмови часто ведуться між дорослими, а від дітей очікують, що вони будуть лише спостерігати (що зазвичай призводить до нудьги та вередування).

Повертаючись до Китаю, ми бачимо, як колективістські цінності проявляються в багатопоколінних домівках у Шанхаї та Пекіні. Часто бабусі й дідусі переїжджають жити до батьків і онуків, щоб батьки могли повернутися до роботи. У Шанхаї дані опитувань свідчать, що до 90 відсотків дітей віком до трьох років мають бабусю чи дідуся, які щотижня беруть участь у догляді за ними. Спілкуючись із китайськими батьками, я швидко зрозумів, що вони не обов’язково люблять своїх родичів більше, ніж люди в інших частинах світу — просто вони приймають це як частину своєї культури. Ба більше, житло в містах першого рівня в Китаї не завжди добре пристосоване для проживання трьох поколінь, що додає рівня кооперації та компромісів, на які мають йти сім’ї, живучи разом.

У цих та інших культурах, звісно, залишаються люди, які бунтують і йдуть проти культурних правил, включно з тими, що засвоїли вдома. Культура гнучка і дозволяє це. Але бунт існує лише тому, що спершу існують правила.

«Ну, мій дім відрізняється від інших», — можете сказати ви. Так, звісно: він відображає ваші особисті смаки та досвід, чи то через сувеніри з подорожей, релігійні предмети, спортивну атрибутику, чи те старе крісло, яке ніхто не наважується викинути. Але навіть коли йдеться про естетику, існують культурні патерни. У спальні американського підлітка плакат із панорамою Нью-Йорка в рамці може відображати його прагнення або відчуття власної ідентичності. Релігійна каліграфія в домі в Ер-Ріяді може виражати віру та моральні засади сім’ї. Антикварні меблі в Лондоні можуть свідчити про тяглість поколінь та класовий смак. У данському домі під час свят можуть з’являтися прапори, що символізують спільну громадянську ідентичність.

Оселі також є місцями, де суспільні відносини організовані відповідно до культурних норм. Деякі домогосподарства «пористі»: сусіди заходять без стуку, двоюрідні брати й сестри залишаються на ніч, двері не замикаються (я часто помічав таку «пористість» у Польщі та Індії). Інші домівки мають чіткі межі: візити домовляються заздалегідь, поважаються приватні кімнати, вхідні двері діють як кордони (що часто зустрічається у Великій Британії чи США). Мають значення й інші варіації, як-от міське чи сільське середовище, або багатий чи бідний район — але національні культурні характеристики також зумовлюють ці відмінності.

Діти засвоюють ці правила задовго до того, як можуть пояснити їх, спираючись на поведінку, яка може мати кардинально різні конотації в різних місцях. Чи вказує безлад на лінь чи на творчість? Чи означає тиша повагу чи емоційну дистанцію? Чи є спальні приватною чи спільною територією? Чи приносять несподівані гості радість чи незручності? Чи сприймається їжа більше як паливо чи як вияв любові? Діти вчаться правил життя з того, що є нормальним у їхньому домі, і ці правила відображаються в тому, як люди організовують і структурують простір навколо себе.

Культурні зміни часто з’являються в домівках раніше, ніж у заголовках газет. Криза вартості життя сприяла поширенню спільного проживання в Лондоні та Нью-Йорку, збільшенню кількості багатопоколінних домівок по всій Європі, зменшенню приватних просторів у Китаї та Південній Кореї, а також процвітанню ринку вживаних речей у всьому світі. Це також призвело до зростання популярності руху «крихітних будинків» (tiny home) і збільшення інтересу до таких ремесел, як оббивка меблів чи апсайклінг. Поколіннєві зміни також помітні. Багато молодих людей менше цікавляться ідеалом «показового житла» попередніх десятиліть. Досконалість може здаватися дорогою і підозріло перформативною. Для багатьох молодих людей автентичність, гнучкість та емоційний комфорт можуть важити більше, ніж підібрані в тон подушки. Дім постійно змінюється, бо постійно змінюється культура, а коли змінюється культура, змінюються і правила, за якими ми живемо. Переїзд у крихітний дім — або просто в менший — може бути реакцією на економічні умови, але він також навчає людей нових способів життя.

Фраза «Почувайтеся як вдома» зазвичай сприймається як запрошення. Її також можна прочитати як інструкцію. Дім — це одне з найважливіших місць, що формують те, ким ми є і як ми живемо. І саме тому відвідування чужого дому може здаватися таким викривальним, особливо коли ця людина походить з культури, відмінної від вашої. Переступаючи поріг, ви можете потрапити в інший культурний всесвіт. Коли ви помічаєте взуття біля дверей, недоторкану «вітальню для гостей» або цеглинки Lego, розкидані по підлозі, запитайте себе: чиї правила я зараз бачу?

Оригінал: psyche.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу