Нова мапа «порожнього» простору ставить під сумнів спокійну картину нашої Галактики
· Наука
Нові мапи міжзоряного простору показали, що замість «тихого фону» середовище нашої Галактики є динамічним та нестабільним, що ставить під сумнів класичні моделі формування зірок.
Ви, ймовірно, уявляєте космос порожнім. Але ця видима порожнеча містить ледь помітний туман із водню та інших нейтральних атомів. У 2020 році космічний апарат NASA New Horizons, пролетівши повз орбіту Плутона, виміряв показник кількості водню навколо себе. У просторі між зірками нашої галактики — так званому «міжзоряному середовищі» (ISM) — New Horizons виявив близько 130 атомів водню на літр простору.
Цей водень, разом із гелієм та іншими молекулами, здебільшого залишився після Великого вибуху. Його постійно поповнюють космічні явища: наприклад, зірки, що під час свого народження викидають струмені газу й пилу, або скидають зовнішні шари, коли вмирають.
Оскільки міжзоряне середовище дуже розріджене і змінюється вкрай повільно, астрономи протягом останнього пів століття значною мірою ігнорували його деталі, розглядаючи його як статичне тло для більш яскравих подій у Всесвіті.
Однак здебільшого порожній простір виявився складнішим, ніж здавалося.
Протягом останніх кількох років астрофізики змінили наше розуміння міжзоряного середовища. Використовуючи нещодавно розроблені карти, що охоплюють тисячі світлових років нашої галактики, вони виявили, що це зовсім не тихе, стабільне тло, як вважали дослідники. Натомість більша частина ISM виглядає нестабільною — цей висновок прямо суперечить провідним теоретичним моделям, описаним у підручниках. Це несподіване відкриття може допомогти вирішити давнє питання про те, наскільки швидко формуються зірки.
Гаряче та холодне
У 1969 році дослідники Джордж Філд, Дональд Голдсміт і Гарм Хабінг запропонували модель поведінки міжзоряного середовища. Вони передбачили, що воно існує у двох стабільних станах: холодному та теплому.
Коли газ і пил дрейфують у просторі, вони за допомогою гравітації притягують до себе все більше газу й пилу, зрештою утворюючи хмару. Ці хмари мають тенденцію охолоджуватися, оскільки швидкі молекули зіштовхуються з іншими та втрачають енергію. Їхня температура тримається на рівні холодних 100 кельвінів, або близько мінус 173 градусів за Цельсієм.
Але іноді газ і пил занадто гарячі, щоб колапсувати в холодну хмару; замість цього вони утворюють розріджену структуру. Така дифузна хмара значно більше піддається впливу сусідніх зірок, які постачають нову енергію у вигляді ультрафіолетового випромінювання. Цей процес підтримує в хмарі стабільну температуру близько 8 000 кельвінів.
Науковці вважали, що атоми в міжзоряному середовищі переходять до холодного чи теплого стану майже миттєво, майже не залишаючи нестабільного проміжного середовища.
У 1977 році Кріс Маккі та Деремія Острікер додали до цієї картини третю фазу: на ударних фронтах наднових газ може ставати ще гарячішим, перетворюючись на розпечену плазму з температурою пів мільйона кельвінів. Проте навіть у цій розширеній структурі передбачалося, що атомний газ за межами зон вибухів перебуває у спокійному стані з балансом тиску.
Але перевірити цю теорію було складно. Холодний атомний водень не випромінює видимого світла. Найпростіший спосіб виміряти його — пошукати рідкісний атомний перехід: електрон і протон усередині атома водню іноді перемикаються між двома можливими станами. Цей перехід випромінює слабку радіохвилю з довжиною 21 сантиметр.
Понад 70 років астрономи спрямовували радіотелескопи на небо, щоб вловити цей «шепіт» газу, але, дивлячись вздовж однієї лінії огляду з Землі, вони могли зібрати лише заплутану купу сигналів від хмар, що перекривають одна одну. Розбір результатів нагадує перегляд стопки напівпрозорих кольорових пластикових листів: їхні кольори змішуються, через що важко ідентифікувати окремий шар.
Лише останніми роками, з появою нових космічних телескопів, астрономи змогли дослідити простір між зірками з достатньою деталізацією, щоб розділити ці шари.
Дар Gaia
Телескоп Gaia, запущений у 2013 році, створив нові можливості для розуміння ISM, надавши науковцям доступ до 3D-карти зірок навколо нашого Сонця.
Один із методів, який він використовував для створення цієї карти, можна перевірити, піднісши великий палець до обличчя і по черзі закриваючи ліве та праве око. Якщо ви будете перемикатися між очима, ви помітите, що палець ніби рухається відносно фону. Чим ближче палець до обличчя, тим сильніше змінюється ваше сприйняття його положення. Це явище називається паралакс.
Gaia спостерігала майже 2 мільярди зірок під різними кутами, поки Земля рухалася з одного боку Сонця на інший протягом свого річного орбітального циклу. Вивчення ефектів паралакса дозволило дослідникам визначити відстані до зірок від Землі.
Потім науковці дослідили, як світло від цих зірок тьмяніло та червоніло під час проходження крізь міжзоряне середовище на шляху до Gaia. Збираючи ці дані з різних кутів і використовуючи інформацію про відстань, отриману через паралакс, науковці змогли краще зрозуміти щільність пилу між зірками.
Однак перетворення цієї інформації на 3D-карту ISM не було простим завданням. «Багато можливих конфігурацій ISM могли б відповідати одним і тим самим даним», — каже Грегорі Грін, астроном з Університету Вестлейк у Ханчжоу, Китай. Більша кількість даних давала астрономам кращі обмеження, але водночас ускладнювала розрахунки. Виклик, за словами Гріна, полягає в тому, щоб обрати фізично найбільш правдоподібне розташування, коли математична база «стає неможливою».
Протягом останнього десятиліття Грін та інші дослідники створили вдосконалені статистичні структури для розв’язання цієї задачі. У 2024 році окрема команда використала ці інструменти, щоб створити безперервну тривимірну карту щільності пилу ISM у сфері діаметром понад 4 000 світлових років навколо нашого Сонця.
Карта пилу показала дослідникам місця концентрації міжзоряного пилу, виявивши щільні хмари, розсіяні в просторі між зірками. Але вона не могла сказати, наскільки гарячим чи холодним був цей пил. Щоб зрозуміти повний діапазон температур ISM, дослідникам потрібна була друга карта, яка показала б, як відбувається нагрівання. Ця карта мала з’явитися з несподіваного джерела.
Стан потоку
Джонатан Шелест, студент Техніону в Хайфі (Ізраїль), згадує астрофізичний семінар у 2024 році, коли його викладач Шмуель Біалі показав студентам зображення газу й пилу, що збираються у величні структури, такі як «Стовпи Творіння» у порожнечах між зірками. «Мені подобається уявляти геометрію всього навколо, — каже Шелест. — Було цілком природно почати уявляти всю динаміку, всю структуру, красу й багатство».
Одразу після лекції Шелест написав Біалі, запропонувавши приєднатися до його дослідницької групи. За іронією долі, Біалі саме шукав студента для дослідження ISM через тривимірне картування, і так народилося їхнє партнерство.
Шелест уже мав карту пилу міжзоряного середовища. План полягав у тому, щоб поєднати її з картою ультрафіолетового випромінювання, яке нагріває ISM.
Випадково Біалі знайшов таку карту, завівши розмову на конференції з астрофізиком Троєм Портером зі Стенфордського університету, який створив таку карту, але ще не встиг її опублікувати.
Тож Шелест, Біалі та їхні колеги взялися за поєднання 200 гігабайтів даних із двох карт. У кожній точці простору вони порівнювали щільність пилу з інтенсивністю випромінювання, щоб зрозуміти, де ISM гарячий, а де холодний. Зрештою, їм вдалося об’єднати дані про пил і випромінювання на тривимірній сітці.
Потім Шелест почав досліджувати, що може сказати йому ця карта. Найбільшим сюрпризом стало дослідження загальної температури ISM: Шелест виявив, що 27% міжзоряного середовища в нашому галактичному сусідстві є холодним, 32% — теплим, а решта 41% опинилися прямо в «забороненій зоні» нестабільного стану. «Я думав, що помилився, — зізнається Шелест. — Як підійти до наукового керівника і сказати йому, що ти отримав так багато нестабільного середовища?»
Але карта не виглядала помилковою. Шелест не побачив жодних ознак артефактів чи випадкового статистичного шуму в 3D-сітці. Натомість нестабільне міжзоряне середовище утворювало масивні цілісні покривала, які повністю огортали холодні хмари.
«Все це проміжне середовище, яке ні гаряче, ні холодне, означає, що стара теорія є неповною, — каже Адам Гінзбург, астроном з Університету Флориди. — Щось бере матеріал, який згідно зі статичною теорією мав би перебувати в одному з двох інших станів, і збовтує його, змушуючи змінювати стан».
Десіка Нараянан, астрофізик з Університету Флориди, використовує органічну метафору: «Подібно до того, як кров у вашому тілі містить метаболічні відходи або кисень і переносить різні речі в різні місця, ISM робить те саме, але з енергією, перебуваючи в постійному стані потоку».
Виважений підхід
У липневий день 2026 року, коли група опублікувала статтю, поштова скринька Шелеста була завалена повідомленнями від захоплених астрономів і пропозиціями співпраці. Тим не менш, дослідники закликають до обережності, перш ніж ми почнемо переписувати підручники.
«Модель могла переоцінити кількість нестабільного ISM, якщо холодні та теплі ділянки були надто близько одна до одної, щоб модель могла їх розрізнити», — зазначив Маккі. Крім того, метод, який команда використала для розрахунку загального розподілу газу й пилу, міг призвести до помилок, вважає Філіпп Франк, астрофізик з Інституту астрофізики частинок та космології Кавлі при Стенфорді. Дослідники використовували «усереднення ансамблю» — розрахунок, який за своєю природою схильний згладжувати різкі контрасти. Якби холодна хмара різко переходила в теплу, цей метод штучно пом’якшив би крутий спад щільності до більш поступового, що завищило б частку нестабільного середовища.
Шелест і Біалі — чий аналіз зараз проходить рецензування — визнають, що обмежена роздільна здатність і згладжування карти є проблемами, але стверджують, що одне лише математичне розмиття не може пояснити більшу частину нестабільного ISM. Коли автори протестували свою модель на зовсім іншій карті пилу з нижчою роздільною здатністю, частка нестабільного середовища змінилася лише приблизно на 5%.
Вихор творення
Галактики надзвичайно неефективно використовують сировину — газ і пил — для створення зірок. Протягом десятиліть симуляції намагалися пояснити, чому це так. Нова карта підказує відповідь: зіркоутворення стримується постійним циклом нагрівання та охолодження, що збовтує міжзоряне середовище.
«Причина, чому утворення зірок є дуже неефективним, полягає в тому, що зворотний зв’язок нагріває навколишній газ і тисне на нього», — каже Анна Розен, астрофізик з Університету штату Сан-Дієго. Це збовтування могло б пояснити, чому класичні моделі, які припускають, що ISM перебуває у спокійній рівновазі, не зовсім відповідають реальності. Розен зазначила, що моделі дають нам «фізично обґрунтовані знімки» — незмінні зображення ділянок гарячого й холодного середовища, — «але між цими знімками все ще відбувається багато всього».
Оригінал: www.quantamagazine.org
Космос зараз: хто на орбіті, скільки ракет злетіло цього року