Імператор далеко
· Human OS
Династія Мін була найбільшим державним утворенням свого часу, але про повсякденне життя людей практично нічого не відомо.
Слухайте цей есе
26 хвилин прослуховування
Кожен історик знає, що більшість минулого втрачено для нас. Ми просто не знаємо, що думали чи робили більшість людей у минулому, а також їхні імена нам невідомі. Скільки знань у нас є, насправді? 10 відсотків, 1 відсоток, чи 0.1 відсотка? Можливо, менш визнаним є той факт, що у нас немає навіть 10 відсотків (чи 1 відсотка, чи 0.1 відсотка) всього, що колись існувало, в усіх аспектах. Натомість, ми можемо мати 10 відсотків з одних галузей історії та 0.1 відсотка – або, скоріше, 0 відсотків – з інших.
Ця нерівність збережених історичних доказів надає перевагу еліті, і особливо це стосується мистецтва, або те, що вчені люблять називати «матеріальною культурою», а повсякденна мова просто називає «речами». Загалом, те, що збереглося з минулого, є речами багатих людей.
Я зіштовхнувся з цією проблемою «упередженості виживання» історичних доказів більше десяти років тому, у 2014 році, коли я був співкуратором виставки в Британському музеї про Китай раннього династії Мін. Величезна династія Мін правила з 1368 до 1644 року, і директор музею наполягав на тому, щоб ми продемонстрували життя «звичайних людей» того часу. Ми намагалися. Ми довго шукали приклад тих видів сільськогосподарських інструментів, які, напевно, колись існували в десятках мільйонів. Ніде не могли знайти жодної, ні лопати, ні плуга (не кажучи вже про солом'яні дощовики чи взуття людей, які користувалися ними). У порівнянні, знайти золоті та вишукані шпильки для волосся аристократок, навіть речі, якими користувалися імператори та імператриці на вершині соціальної піраміди, було відносно легко.
На свій час Китай Мін був найбільшим державою на планеті, ймовірно, одним з найнаселеніших в історії. З близько 150 мільйонами підданих у 16 столітті (спеціалісти сперечаються про цифри, і про невизначену статистику, на якій базуються ці дані), він мав населення більше, ніж вся Європа разом узята. Китай Мін також був більшим, ніж будь-яка сучасна європейська держава, лише великі імперії Моголів в Індії чи Османів на Близькому Сході, в Північній Африці та на Балканах могли змагатися з його розмірами. У нього було безліч міст з населенням, що перевищувало населення будь-яких європейських столиць.
Як більшість імперій в історії, Мін виникла в умовах війни, насильства та плутанини. Її засновник, надзвичайна людина на ім'я Чжу Юаньчжан (1328-98), народився в час, коли Китай контролювали – з міста, яке зараз називається Пекін – монголи, нащадки великого світового завойовника Чингізхана (близько 1155-1227) та його онука Хубілая (1215-94). Коли Чжу був дитиною, він вступив до буддійського монастиря після смерті своїх бідних селянських батьків. У той час монгольська влада слабшала, підривається повстаннями та жорстокими чварами серед членів правлячої родини.
У 1352 році Чжу залишив монастир і обрав життя воїна, піднімаючись по ієрархії армій воєначальників, поки не став значним командиром у своїй власній праві. Зрештою, він став одним з декількох претендентів, які намагалися захопити верховну владу у монголів. Після десятиліть руйнівної війни цей надзвичайний персонаж з найнижчого шару китайського суспільства вийшов на верх, заснувавши династію Мін у 1368 році і вигнавши монгольський правлячий дім зі своєї столиці назад на північні степи, звідки вони прийшли.
Засновник Мін енергійно засуджував монголів як незcivilізованих чужинців. («Смердять бараниною» було звичним приниженням.) Він також впровадив багато аспектів монгольської державної справи у створення нової політики. Він розмістив свою столицю в найбільш економічно розвинутій та процвітаючій частині Китаю, в долині річки Янцзи, у великому місті, яке тепер називається Нанкін. Тепер Чжу стояв на чолі не тільки величезної імперії, а й дуже великої імперської родини. Китай завжди був полігімним суспільством, де сильні чоловіки мали право на кілька партнерів, але засновник Мін довів це до майже небачених меж. Додатково до основної дружини, яка мала єдиний титул імператриці, він також мав близько 20 дружин та наложниць. Англійське слово звучить менш легітимно чи поважно, ніж насправді було в Китаї. Ці наложниці народили йому 26 визнаних синів, 24 з яких дожили до повноліття, та 16 дочок, що дожили до одруження. Можливо, також було ряд дітей обох статей, які померли в дитинстві і не потрапили в історичний запис.
У такому патріархальному суспільстві будь-яка дитина імператора вважалася законною, незалежно від статусу їхньої матері. Тож питання прав незаконних дітей, яке так турбувало середньовічні європейські правлячі династії, не виникало. Засновник Мін використовував численні шлюби для укріплення альянсів із своїми генералами та з елітними цивільними радниками, які управляли династією разом з ним. Коли його сини ставали достатньо дорослими, їх відправляли з імператорського двору для командування власними арміями «як огорожу для столиці». Кілька синів Чжу накопичили свої власні видатні досягнення як воєначальники, поки продовжувалась боротьба за остаточне переможення монголів і підкорення інших обраних претендентів на трон.
Коли Чжу Юаньчжан помер у 1398 році, у віці 69 років, трон перейшов до його онука, старшого сина його старшого сина Чжу Бяо (1355-92), який помер шість років раніше. Цей другий імператор Мін, Чжу Юньвень (1377-1402), був вихований у дуже різних обставинах, ніж його жорстокий дід, обставинах, які були зорієнтовані на мистецтво миру, а не на війни. Існування когорти могутніх дядьків робило становище нового імператора епохи Цзяневень нестабільним. Спроба скоротити їхню владу призвела до того, що найстарший – і найефективніший у військовому плані – з живих синів Чжу Юаньчжана кинув виклик владі свого племінника. Наступна громадянська війна тривала роками і залучала величезні армії.
Усе в Мін відбувалося на великому масштабі. Це розділило імперську родину на прихильників правлячого імператора в Нанкіні та прихильників його дядька Чжу Ді (1360-1424). Наприклад, дружина Чжу Ді була сестрою генерала, що командував імператорськими силами, і таких сценаріїв було багато, коли близькі родичі опинялися на протилежних сторонах боротьби, що тривала так довго, тому що обидві сторони були рівноцінними, подібно до Війн Рож у Англії. Зрештою, саме Чжу Ді здобув перемогу, коли в 1402 році його війська взяли штурмом столицю Нанкін, поки його племінник зник у полум'ї імператорського палацу. Наступна кривава бойня, якою він керував, знищила родини найближчих радників переможеного імператора. Всі наступні імператори Мін, до кінця династії, походили від Чжу Ді, якого зараз умовно називають у історичній літературі імператором Yongle, за іронічною назвою, даною рокам його правління (Yongle означає «вічне щастя»). Його правління, під час якого столицю було перенесено на північ до його бази влади в сучасному Пекіні, було проголошене «другим заснуванням», новим стартом для династії.
Спеціалісти з історії Мін сперечаються про те, наскільки держава впливала на життя звичайних людей, мільйонів селян, які жили в безмежному китайському селі та займалися основним суспільним землеробством, які в будь-який момент могли стати жертвами стихійного лиха. Загальна кількість чиновників («манджі»), що працювали в імперії, становила лише 25 000, і багато з них були сконцентровані в столиці імперії. Тож важко уявити, що – у співвідношенні 6 000 до одного – більшість селян у селі коли-небудь бачила манджя. Китайська приказка «Небо високе, а імператор далекий» передає образ державної влади, яка віддалена від життя невключеної більшості. Чи знали вони взагалі, що живуть у династії «Мін»?
Для родини в центрі всього, імперської родини, справи, безумовно, були дуже іншими. Ми повинні знати кожну деталь їхніх життів, чи не так? Я не впевнений. Писання історії цієї імперської родини змусило мене ще раз замислитися про те, що ми знаємо про Китай Мін та, критично, як ми це знаємо. Величезний письмовий запис, що дійшов з Мін, ставить важливі питання про те, як ми знаємо минуле, питання, які стосуються деяких наших теперішніх занепокоєнь щодо верифікації та автентичності. Те, що історики, які займаються різними часами та місцями, усвідомлюють, це те, що історичні джерела можуть говорити нам більше про період, у якому їх писали, і про проблеми та мету власного часу історика, ніж про їх предмет. Династія Мін не була винятком з цього принципу.
Майте на увазі, що Мін ши не є сучасним, або навіть близьким до подій та людей, яких вона описує.
Перший пункт звернення для будь-якого історика Мін, ймовірно, буде величезна праця з 28 томів під простою назвою Мін ши або «Історія Мін». Це остання з того, що вчені називають «стандартними династичними історіями», форма історичного письма, яка вперше з’явилася в Китаї більше 2000 років тому, в Ши цзі або «Записах Великого історика». Цю книгу написала лише одна людина, «Великий історик» Сіма Цянь (близько 145-87 р. до н.е.), тоді як всі наступні династичні історії були написані командою. У випадку «Історії Мін», завершеної у 1736 році, ця команда працювала для маньчжурських імператорів наступної династії Цін, останньої правлячої династії Китаю. Вони дотримувались усталеного формату, де все складається з трьох частин: по-перше, хроніки подій за роками правління по черзі імператорів; по-друге, серії есе на важливі теми, такі як економіка династії або організація армії; по-третє – і це є найзначнішою частиною – велику кількість коротких біографій людей, які жили в цей період.
За винятком невеликої кількості біографій імперських жінок – дружин та дочок імператорів – це всі біографії чоловіків. Читання Мін ши важливо пам’ятати, що це не є сучасним, або навіть близьким, до подій та людей, яких вона описує. Вона була завершена більше ніж через 350 років після заснування Мін у 1368 році й майже через 100 років після насильницького завершення династії та приходу до влади маньчжурської династії Цін. Чоловіки, які зібрали цю величезну історичну працю, були всі сумлінними, і вони створили те, що слід вважати одним з великих творів китайської літератури, а також величезним твором історичного письма. Але вони не були свідками подій, навіть близько.
Ще більше, навіть, ніж «Історія Мін», є величезне тіло творів, відоме як Мін ши лу, або «Справжні записи» Мін. Після кожного правління комітет істориків складав офіційний запис правління імператора, який щойно помер, буквально на основі джерел, які були створені у той час, але потім спалював ці джерела в ритуальному вогневому очищенні, яке означало, що «Справжній запис» імператор за імператором стояв як у принципі неперевірений звіт. Кожен «справжній запис» був затверджений правлячим сувереном – в більшості випадків сином попереднього. Тож, за визначенням, жоден імператор Мін ніколи не читав «Справжній запис» свого власного правління, основний матеріал, на основі якого він буде оцінюватися історією. Первісно їх було розроблено як строго контрольовані та обмежені твори, доступні лише в найвищих шарах імперського уряду. Вони не друкувалися. Але до кінця 16 і початку 17 століття, в кінці періоду Мін, примірники цієї роботи, ще в рукописах, почали обертатися серед освіченої еліти Китаю. Набір «Справжніх записів» став цінним доповненням до бібліотеки багатія. Є китайська приказка, яка каже: «Пензель історика – як залізо», що стосується не лише негнучкої цілісності, очікуваної від історичного автора, але також незмінної природи історичного запису – його не можна оспорити. Це, у будь-якому випадку, була теорія. Невипадково, виявляється, це набагато складніше, ніж це.
Особисте ім'я імператора (як, наприклад, частина «Юаньчжан» в «Чжу Юаньчжан») було абсолютно табуйоване, і не могло використовуватися звичайними людьми. У своїй власній житті імператора називали просто шан, «високість» або хуан шан, «імперська висота». Роки, в які він правив, отримували «назву правління» зі значенням, яке часто запозичувалося з китайських класик, як Хунгву («велика військова сила») або Цзяневень («установлення цивільних заслуг»), або Йонгле («вічне щастя»). Це не було ім’ям імператора, хоча за звичаєм нині люди часто пишуть про засновника Мін як про «імператора Хунгву», наприклад. Це була ера назви правління, яка структурувала китайську систему обліку минулих років. Те, що ми сьогодні називаємо 1403 р. н.е., наприклад, в Мін було «першим роком Йонгле», 1404 роком був «другим роком Йонгле» й так далі.
Після його смерті імператор отримував «темпельне ім’я», яке також використовували у історичному письмі. Ми вважаємо, що це темпельне ім’я є тим, як люди зверталися до покійних імператорів у повсякденній мові, а також є ім’ям, під яким його почитали як предка в ритуалах, що були в центрі імперського культу. Китайці в той час вважали, що предки мають владу у світі живих (ви не перестаєте бути членом імперської родини лише тому, що померли), і вони є важливими каналами зв’язку з безособовою, але всепотужною сили Неба. Отже, після його смерті, засновник Мін став Тайцзу («великий пращу́р»); це був титул, який був наданий багатьом попереднім засновникам династій на протязі китайської історії. Отже, «справжній запис» його правління буде Тайцзу ши лу, «Справжній запис Великого пращу́ра».
«Справжній запис» підриває власні претензії на авторитет як текст з відверто безглуздоою претензією.
З огляду на насильницькі події, що сталися після смерті Великого пращу́ра, повалення його онука, захоплення імператорського трону його сина Чжу Ді, можливо, не дивно, що знадобилося три спроби та близько 16 років, перш ніж імператор Йонгле нарешті був задоволений описом того, що відбулося. Це єдина версія, яку ми маємо зараз, всі ранні були знищені. Безперечно, багато людей, особливо навколо розширеної імперської родини, чудово розуміли, що ця офіційно затверджена історія відрізнялася в багатьох аспектах від їхнього власного досвіду за попередні десятиліття. Наприклад, Тайцзу ши лу містить складну генеалогію засновника Мін, що робить його пряму спадкоємцем Чжуаньсю (2513-2435 до н.е.), онука Жовтого імператора (2698-2598 до н.е.), якого вважають богом, мудрецем і шанованим засновником китайської раси.
Це не так, щоб Чжуаньсю та Жовтий імператор є тим, що ми зараз називаємо «міфічними». Чимало людей безумовно повинні пам'ятати часті запевнення Чжу Юаньчжана, що він походив з дуже скромного та непомітного роду, що він (з благодаттю Неба) підняв себе з нічого до трону. Він пишався про це і часто звертав на це увагу. Тож ця сама перша сторінка «Справжнього запису» підриває власні претензії на авторитет як текст з відверто сміливою заявою. Або, можливо, це є здатність робити безглузді заяви про історію та мати їх публічно прийняті, є знаком істинного авторитету (чи ми віримо в них на самоті – це вже інша справа).
Навіть більш радикально, і навіть більш актуально, є спосіб, яким правління поваленого племінника, чотири роки Цзяневень («установлення цивільних заслуг»), тепер мали бути просто стерті з історії, з Хунгву, що отримала продовження на чотири роки, щоб покрити пропущений період часу, так що замість закінчення (з смертю засновника) у 31 році Хунгву, вона тривала до 35 року Хунгву. Як виявляється, один з дуже небагатьох надихаючих контрактів на покупку землі, які ми маємо з початку періоду Мін, датований «2 роком Цзяневень». Слід задуматися, що дві відносно скромні сторони цієї угоди подумали, коли рік, в якому вони уклали угоду, раптово перестав існувати. Проте ера Цзяневень не зникла з освіченого свідомості. Насправді, поки династія Мін продовжувалася, все більше й більше вимагали якоїсь форми визнання, не лише існування епохи Цзяневень, але й насильницьких помилок, заподіяних «мученикам» (як їх тепер вважали), які загинули від рук мстивого імператора Йонгле, коли він захоплював владу. У кінцевому підсумку, династія мусила поступитися, тому, можливо, залізний пензель історика дійсно має певну еластичність.
У більшості випадків «Справжній запис» окремого імператора Мін писали під час правління його сина, і остаточний текст затверджувався – принаймні формально – цим сином. Це означало, що китайська віртуозність Мін шанованості, або «філіальної поваги», дуже важливого зобов’язання, обмежила кількість критики на адресу покійного, та його якостей (або їх відсутності) як правителя. Отже, ймовірно, що правитель з'явиться як у основному компетентний та ефективний. Загалом, Мін уникнула найбільш негативних наслідків конфлікту батька й сина через погану звістку імператорів Мін про те, щоб дожити до довгого віку, достатнього часу для того, щоб такі зіткнення стали очевидними. Не зовсім зрозуміло, чому так багато імператорів Мін померло відносно молодими. Це не випадок інбридингу, як династія Габсбургів у Європі, що зібрала жахливий комплекс спадкових хвороб, одружуючи своїх двоюрідних братів або дядьків (іноді це була та ж сама особа). Мінські імператриці та наложниці безумовно привнесли новий генетичний матеріал до династії, оскільки ніхто з них не походив з одних і тих же родин з часом.
Інші види письма з періоду Мін свідчать про те, що багато людей з вищого класу, поза імперською родиною, з хорошим харчуванням та доступом до медичної допомоги, дожили б до того, що навіть сьогодні можна назвати поважними старими віком 70-80 років. Навіть у період Мін вважалося нещасливим і сумним померти до 40 років. Тим не менш, саме це зробили багато імператорів Мін. Засновник Мін дожив до майже 70 років (досить вражаюче, якщо згадати про його важкий старт у житті та кількість битв, у яких він брав участь). Імператор Йонгле дожив до 64 років. Але це були єдині два імператори Мін з 16, які побачили своє 60-річчя. Син імператора Йонгле помер у 46 років, а два його наступники – в середньому у 30-х.
Що виявилося значно більш нестабільним, ніж дитячі імператори, це підліткові імператори
Відносно коротка тривалість життя імператорів Мін означає, що їхні наступники часто ставали на трон, коли їм було вражаюче молодо. На відміну від того, що сталося в деяких інших частинах світу, вступ маленької дитини до влади не виявляється бути destabilizував Мін. Незважаючи на те, що всі рішення формально ухвалювалися «імператором», на практиці це була мати імператора – як в 1435 році, коли новий імператор був восьмирічною дитиною, і знову в 1572 році, коли новим правителем став лише дев’ять років – хто була основним джерелом авторитету разом із найвищими чиновниками.
Що стало набагато більш нестабільним, ніж дитячі імператори, це підліткові імператори; тут династія Мін, можливо, страждала від нещасливих випадків. Однак в епоху Мін не існувало концепції «підлітків». Ви були або дитиною, або дорослим, останній статус визначався вашою доступністю до укладення шлюбу (зазвичай у 15 років, але іноді й раніше). Протягом півстоліття, приблизно з 1465 по 1522 рік, чотири імператори стали на трон у віці відповідно 16, 17, 13, і знову 13. Якщо розглянути, що ці підлітки мали теоретично необмежені повноваження, з необмеженим доступом до сексуальних партнерів (і алкоголю), можна не здивуватись, що деякі правління Мін здаються йшли погано.
Офіційна історія Мін, яка міститься у «Справжніх записах» і пізніше «Історії Мін», настільки величезна, що створює ілюзію знання всього, кожної дії, кожної деталі. Але насправді, є чимало пропусків. Ці пропуски ніколи не є такими очевидними або кричущими, як у випадку життів жінок. Ми не знаємо навіть особистих імен більшості імператриць Мін. Безумовно, вони мали їх, але це було частиною статусу та поваги жінки в Мін, що такі особисті деталі були невідомі зовнішнім людям, як чоловічим придворним історикам.
Лише один приклад дає нам відчуття, що ми так багато не знаємо. Існує малюнок-рукопис, що нині знаходиться в Музеї мистецтв Сан-Дієго, який показує, в дуже детальному й ретельному виконанні, церемонію, проведену в 1493 році під патронатом одного з найбільш старших діячів корінної китайської релігії, яку ми зараз називаємо Даоізмом. Це ритуал, покликаний надати імператриці з прізвищем Чжан (вона мала стати матір’ю імператора Чжэндэ) здатність викликати та контролювати цілу низку жахливих божеств з іменами на кшталт «Директор Долі» та «Адміністратор Громової Міністерства». «Скрол на рукописі імператриці Чжан» є цінним доказом релігійного життя імперської родини і ролей жінок у релігійному житті династії. Але це унікально. Нічого подібного до скролу імператриці Чжан не збереглося, жоден інший збережений документ навіть не наближається до того, щоб дати нам таке глибоке уявлення про «приватне» релігійне життя імперських жінок.
Щоб ще більше допомогти нам усвідомити масштаб того, що ми знаємо та чого не знаємо про Китай Мін, нічого з мільйонів китайських ієрогліфів в усіх текстах, які дійшли до нас з династії Мін, навіть не згадує про рукопис імператриці Чжан. Якби скрол не зберігся випадково, ми б не мали жодної ідеї про те, що це відбулося, дійсно ми ніколи не знайшли б себе у стані уявляти, що це могло статися – це було б ще одні «невідомі невідомі». Що ще нам невідомо? Це нагадування для кожного сьогодні, що наші знання про минуле мають свої обмеження, і що скромність, а також залізна строгость, повинні бути частиною реакції історика.
Жоден доказ, будь то текст або артефакт, не являється нам з абсолютно невинними намірами.
Там, де є прогалини в знаннях, часто намагаються заповнити ці прогалини. У міру розвитку династії Мін, письменники ззовні імперської родини ставали все сміливішими у записуванні історій про вчинки тієї родини, які захоплювали аудиторії так само, як способи життя та шлюбні проблеми «королів» продовжують захоплювати й досі. І іноді вони просто вигадували речі. До моменту завершення «Історії Мін» у 1736 році, усілякі соковиті деталі про особисте життя імператорів, до того, які сни їм снилися, набули статусу «історичного факту». І для аудиторії в Китаї ці «історичні факти» продовжують надавати розваги та відволікання. Так само, як багато людей у Великій Британії, які не є професійними істориками, знають, що король Генріх VIII мав шість дружин, так багато людей у Китаї знають, що п’ятий імператор Мін мав двох послідовних імператриць, розлучившись з першою з них у тому, що стало першим (але не останнім) імперським розлученням Мін. Ця скандальна історія лежить в основі надзвичайно популярно 62-годинної китайської телевізійної епопеї Да Мін фенгхуа («Династія Мін»), транслюваної у 2019-20 роках. У цій драмі імператриця Ху і імператриця Сун, що її замінює, виявляються сестрами, що виключно малоймовірно, м’яко кажучи, в академічних історичних термінах, навіть якщо це робить драму привабливою.
Професійні історики з їх залізними писальними пензлями не є єдиними, хто тепер розповідає ці історії. Це робить ще більш необхідним розглянути, і відкрито обговорити, не лише що ми знаємо про минуле, але й як ми знаємо про минуле. Жоден доказ, будь то текст або артефакт, не являється нам з абсолютно невинними намірами. Виставка може мати безпосередність, яка наближає нас до самого минулого, так, як письмові тексти, можливо, складніше передають. Але виставки та музеї можуть показати лише те, що збереглося, тоді як насправді речі, які не збереглися (але які колись існували в значно більших кількостях), можуть бути більш значущим аспектом минулого.
Тексти – особливо з такого контексту, як Мін, коли вони дійшли до нас у таких величезних кількостях – можуть здаватися такими, що заповнюють цю прогалину, але письмовість також має свої мовчання та виключення. Більшість історичних текстів, як нині, так і в минулому, пишуться з певної точки зору. У випадку питань, широко визнаних як суперечливі, таких як (для прикладу) Британська імперія та її спадщина, зазвичай досить легко зрозуміти, як ця точка зору. Для творів, написаних у віддаленішому минулому, або в менш
Оригінал: aeon.co