AUKUS як наступний іспит для Австралії та Індонезії

· Азія

AUKUS як наступний іспит для Австралії та Індонезії

Поглиблення оборонної співпраці між Канберрою та Джакартою наштовхується на стратегічну недовіру через пакт AUKUS та різні підходи до стримування впливу Китаю.

2 вересня 2026 року колишній заступник міністра оборони та секретар міністерства внутрішніх справ Австралії Майк Пеццулло заявив під час розслідування, ініційованого громадянським суспільством щодо програми AUKUS, що цей альянс може допомогти у протидії «агресивній Індонезії», очолюваній авторитарним і націоналістичним колишнім генералом. Хоча відставний чиновник представив це лише як гіпотетичний сценарій, його зауваження підкреслило прірву між поглибленням безпекової співпраці двох країн та стратегічними припущеннями, що існують навколо неї.

Протягом 2020-х років Австралія та Індонезія стабільно поглиблювали оборонну співпрацю. Угода про оборонну співпрацю між Австралією та Індонезією 2024 року була спрямована на зміцнення двосторонніх безпекових зв’язків через спільні навчання, обмін досвідом у військовій освіті та практичну взаємодію. Джакартський договір 2026 року ще більше зобов’язав обидва уряди консультуватися з питань, що впливають на їхню спільну безпеку, та розглядати можливість індивідуальної або спільної відповіді на загрози. Його назвали найважливішим кроком, який дві країни зробили разом за останні 30 років. Як зазначила міністерка закордонних справ Австралії Пенні Вонг: «Для Австралії немає важливішої країни, ніж Індонезія».

Індонезія розташована навпроти північних підступів до Австралії, і австралійські військові стратеги давно розглядають її або як «захисний бар’єр» на півночі, або як «територію, з якої або через яку найлегше створити військову загрозу для Австралії». Обидві перспективи роблять стабільну Індонезію, керовану дружнім і кооперативним урядом, стратегічно бажаною.

Однак Індонезія ніколи повністю не приймала роль «захисного бар’єра» Австралії. Австралія розглядає Китай як безпосередній стратегічний виклик і зміцнила безпекові зв’язки зі США як засіб стримування. Водночас Індонезія прагне вирішувати свої стратегічні занепокоєння щодо Китаю, зберігаючи при цьому економічні вигоди та власну свободу маневру. Джакарта також вбачає цінність у Сполучених Штатах як противазі Китаю, але хоче уникнути домінування великих держав у Південно-Східній Азії. Вона готова поглиблювати військову співпрацю з Австралією та США, не пов’язуючи себе їхніми стратегічними пріоритетами, побоюючись, що її можуть втягнути в небажаний конфлікт за участю Австралії та Китаю.

Отже, хоча AUKUS пропонує Австралії спосіб зміцнити свій військовий потенціал, з погляду Джакарти це також сильніше прив’язує Австралію до Вашингтона. Наявність атомних підводних човнів викликає питання щодо регіональної військової конкуренції та використання індонезійських вод для їхнього транзиту.

Навіть якщо багато індонезійських оборонних чиновників не вважають Індонезію ціллю AUKUS, вони мають підстави запитувати, чи буде Канберра консультуватися з Джакартою, якщо зобов’язання альянсу розходитимуться з інтересами Індонезії. Такі обставини стали б випробуванням для положень про консультації Джакартського договору.

Пріоритети безпеки Індонезії формуються передусім внутрішніми проблемами — територіальною цілісністю, політичною стабільністю та економічним розвитком. Джакарта прагне запобігти домінуванню в регіоні чи Сполучених Штатів, чи Китаю, або ж отриманню ними надмірного впливу на індонезійські справи. АСЕАН залишається центральним інструментом для управління цими відносинами та збереження регіональної автономії.

Австралія важлива для територіальної цілісності та суверенітету Індонезії, що було продемонстровано під час кризи у Східному Тиморі 1999 року, а також для внутрішньополітичної чутливості, як показали викриття шпигунства у 2013 році. Вона також є потенційним джерелом інвестицій, технологій та продовольчих поставок. Під час підписання Джакартського договору Прабово запросив австралійські інвестиції в сільське господарство, а також у переробку нікелю, міді, золота та бокситів, запропонувавши Агентство з управління інвестиціями Danantara Indonesia як стратегічного інвестиційного партнера. Це свідчить про те, що Джакарта прагне практичного внеску в економічний розвиток поряд із безпековою співпрацею.

Індонезійські лідери давно цінують іноземне партнерство частково через ресурси та можливості, які вони приносять додому. Хоча Австралія не може зрівнятися за масштабами економічної ролі Китаю, вона може сприяти розвитку та стійкості Індонезії, зокрема у сферах нетрадиційної безпеки, таких як продовольча безпека, зміна клімату та кібербезпека. Проте індонезійські політики мало що виграють від надмірної близькості до Канберри, і багато втратять, якщо Австралію сприйматимуть як таку, що читає моралі чи погрожує Індонезії. Зауваження Пеццулло ризикують підкріпити саме таке сприйняття.

Перспективи того, що обидва уряди погодять всеосяжну безпекову рамку, залишаються сумнівними. Прихильність Індонезії до неприєднання означає, що вона не перейме оцінку загроз з боку Китаю, прийняту Австралією, а Австралія не послабить свій альянс зі Сполученими Штатами.

Натомість довіру можна будувати на передбачуваності. Канберрі варто розглядати пріоритети розвитку Індонезії як частину відносин у сфері безпеки, а не як окремий економічний трек. Більше інвестицій, ймовірно, принесуть більше доброї волі в Джакарті, ніж чергові спільні навчання.

Австралії також слід використовувати механізм консультацій Джакартського договору, перш ніж приймати рішення в межах AUKUS, які зачіпають індонезійські води. Консультації щодо загальних умов транзиту та планів базування підводних човнів показали б, що договір обмежує дії Австралії.

Обидві сторони повинні працювати, долаючи власні вузькопрофільні підходи. У Канберрі Індонезія є партнером для міністерства закордонних справ, сценарієм планування для оборони та проблемою кордонів для міністерства внутрішніх справ. У Джакарти інша проблема. За правління Прабово зовнішньою політикою дедалі більше керують з палацу, а міністерство закордонних справ втратило значну частину свого впливу. Консультації, які обмежуються лише міністерствами, можуть не дійти до тих, хто приймає рішення. Регулярні контакти між відомствами в обох столицях, включаючи взаємодію з палацом, допомогли б закрити ці прогалини.

Джакартський договір надає двом країнам рамки для дискусій. Чи викличе це довіру — залежатиме від того, чи зможе кожен уряд послідовно демонструвати, що він розуміє і поважає пріоритети іншої сторони на їхніх власних умовах.

Йоханес Сулайман — доцент кафедри міжнародних відносин Університету імені генерала Ахмада Яні (Індонезія) та запрошений науковий співробітник Національного бюро азійських досліджень.

Оригінал: eastasiaforum.org

Про Що? — новини науки, технологій і світу