Чому розмови з незнайомцями покращують ваше ментальне здоров'я

· Human OS

Чому розмови з незнайомцями покращують ваше ментальне здоров'я

Короткі бесіди з незнайомцями суттєво підвищують рівень щастя, проте ми часто уникаємо їх через страх незручності чи хибні уявлення про небажання інших спілкуватися.

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Я їхав у громадському транспорті й думав: «Цікаво, до кого б я міг підійти, якби захотів зараз заговорити, і як би я це зробив?»

Зазвичай я не розмовляю з людьми, принаймні з незнайомцями. Я спілкуюся з тими, хто є частиною мого життя, але не з тими, повз кого проходжу на вулиці, з ким сиджу поруч у транспорті чи бачу в супермаркеті. Зазвичай я сиджу зі схрещеними руками, втупившись у телефон, і думаю, що це створює певний бар’єр між мною та оточуючими.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Чи бувало таке, що ви сиділи поруч із кимось в автобусі чи поїзді, думали: «Я міг би щось сказати цій людині», а потім вирішували цього не робити? Можливо, ви тяглися до телефону або дивилися у вікно. Крісу Фуджінаці Гейну це відчуття знайоме. Він вважає себе сором’язливим і рідко розмовляє з незнайомцями. Але наука чітко свідчить: навіть короткі розмови з незнайомцями можуть зробити нас щасливішими та дати відчуття соціальної близькості.

Я Шука Калантарі. Ласкаво просимо на «Науку щастя».

Ми знаємо, що соціальні зв’язки мають значення: вони підтримують усе — від роботи мозку та пам’яті до кращого фізичного здоров’я, довголіття та зниження рівня стресу. Тож ми попросили Кріса зробити те, що для нього було досить некомфортним: їздити громадським транспортом і зав’язувати розмови з незнайомими людьми.

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Я дізнався так багато про цю людину всього за п’ять хвилин, і, мабуть, більше ніколи її не побачу.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Пізніше в програмі ми почуємо розмову Дачера Келтнера з біхевіористом Ніколасом Еплі про те, як подолати страх соціального відторгнення та зробити невеликі кроки, щоб відчути зв’язок із людьми навколо нас.

НІКОЛАС ЕПЛІ: Наш зворотний зв’язок зумовлений нашими власними переконаннями чи очікуваннями. Якби я вважав, що ви неприємна людина, якби я не думав, що ви хочете зі мною розмовляти, я б ніколи до вас не звернувся — і ніколи б не дізнався, що помилявся.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Але спочатку — моя розмова з Крісом.

Ласкаво просимо назад до «Науки щастя». Я Шука Калантарі.

Не секрет, що ми стикаємося з проблемою самотності. У 2023 році колишній головний хірург США Вівек Мурті навіть назвав її епідемією. Ми також знаємо, що соціальна взаємодія збагачує наше життя, активуючи системи мозку, відповідальні за задоволення та винагороду, і навіть підтримуючи імунну систему.

Тож ми попросили нашого сьогоднішнього гостя спробувати налагодити нові соціальні контакти. Кріс Фуджінака Гейн — громадський активіст у районі затоки Сан-Франциско та координатор японського культурного центру для людей похилого віку. Попри те, що він багато часу проводить, об’єднуючи людей, він від природи сором’язливий і хоче навчитися почуватися комфортніше у спілкуванні з новими людьми.

Крісе, дякую, що приєдналися до нас сьогодні.

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Привіт, дякую, що запросили.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ви назвали себе сором’язливим, хоча ваша робота часто змушує вас бути на виду. Розкажіть трохи про цю суперечність: як ви, сором’язлива людина, опинилися в центрі громадської діяльності, працюючи з літніми людьми віч-на-віч, а не за екраном?

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Я почав займатися громадською діяльністю в коледжі, і тоді я постійно сидів перед екраном, бо вивчав комп’ютерні науки. Це був чудовий спосіб зустріти однодумців і працювати разом над чимось. Думаю, це дійсно підштовхнуло мене стати більш відкритим і зрозуміти, що моя сором’язливість чи незграбність — це не те, що має заважати мені будувати спільноту.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Дослідження показують, що людям корисно проводити від однієї до трьох годин у соціальній взаємодії щодня, навіть якщо це короткі розмови. Тож ми попросили вас спробувати практику: їздити громадським транспортом і заговорити з незнайомцем. Що спонукало вас взятися за це завдання?

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Мені написала подруга і попросила спробувати це завдання.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Наша продюсерка Анна.

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Так. Я досить відкритий до нового досвіду, тому їхав у транспорті й думав, до кого б звернутися в метро, як це зробити? Я подумав: «Так, я можу це зробити, і я викладуся на повну, навіть якщо мені буде некомфортно».

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ви згадали BART (система метро в районі затоки). Опишіть ситуацію. Що ви відчували на самому початку?

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Я трохи нервував. Я робив це два рази. Прийшов поїзд, і я сів поруч з однією жінкою. Спершу я нервував. Відчував ніяковість. Вона була в телефоні. Я просто сказав: «Привіт». Вона опустила телефон, розхрестила руки, була коротка пауза, і я просто додав: «Я їду до Ель-Серріто Плаза».

Так ми почали розмову. Вона запитала, куди я їду, і ми продовжували спілкуватися всю поїздку. Вона тривала хвилин п’ять. Я встиг дізнатися багато про неї. Їй було двадцять років, вона нещодавно кинула коледж, бо завагітніла. У її житті відбувалися дуже серйозні речі. Коли поїзд зупинився, я сказав: «Дякую, що поговорили зі мною, було дуже приємно». І мені довелося вийти.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Як ви почувалися після того? Ви за п’ять хвилин заглибилися в історію людини.

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Моя сором’язливість випливає із соціальної тривожності, тому я відчував певний шок: «Вау, ми так глибоко поговорили, хоч і коротко». Я був щасливий, що дізнався стільки про людину, яка до цього була «у власному світі». Але в моєму тілі було багато напруги, бо це був новий досвід.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Дослідження показують, що люди часто думають, ніби іншим не хочеться, щоб їх турбували. Іноді це так, але здебільшого люди готові до контакту. Ви спробували ще раз?

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Так. Я знову був на станції «Північний Берклі». Мені було трохи страшно, але я вже знав, що люди відкриті до діалогу. Я зустрів людину, поки ми чекали на поїзд. Він сидів у телефоні, я запитав: «Привіт, як справи? Чи правильно я їду?». Він підтвердив, що я в правильному місці. І ми продовжили розмову. Він розповів, що має нову роботу в ІТ-компанії, але має свої застереження щодо штучного інтелекту. Ми обговорили, як складно зараз навчатися, і я поділився своїм досвідом зміни спеціальності з комп’ютерних наук на психологію. Це було дуже приємно.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Як ви гадаєте, що це говорить про людську природу чи спільноту?

КРІС ФУДЖІНАКА ГЕЙН: Обидві людини були в телефонах — це сигнал оточуючим, що ти зайнятий і не хочеш говорити. Я й сам так роблю як захисний механізм. Але насправді люди дуже хочуть спілкуватися. Просто треба почати, поставити запитання та поділитися чимось про себе. Я хочу тренувати цей «м’яз» — дізнаватися, чим живуть люди в моїй спільноті.


Наука про те, чому ми вагаємося

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ніколас Еплі десятиліттями вивчає науку соціальних зв’язків. Він професор Чиказького університету. Він написав про це у своїй книзі «Трішки соціальні: як маленькі кроки роблять нас щасливішими». Ось розмова Дачера Келтнера з Ніком.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Ніку, вітаю. Чому ви вирішили вивчати людей у поїздах?

НІКОЛАС ЕПЛІ: Я щодня їжджу на поїзді до університету. І одного ранку мене осінило: «Якого дідька ми тут робимо?». Ми — глибоко соціальні істоти, яким для щастя потрібен контакт, але ми ігноруємо одне одного, поводимося так, ніби сусіди — це просто абажури.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Розкажіть, що ви виявили.

НІКОЛАС ЕПЛІ: Ми розділили пасажирів на три групи. Одній сказали поводитися як завжди. Другій — зберігати тишу та самотність. Третій — спробувати заговорити з сусідом. Ми запитали людей до початку дослідження, як вони почуватимуться. Вони відповіли, що будуть найщасливішими наодинці, а розмова з незнайомцем — це найгірший варіант. Але коли ми перевірили результати, вони виявилися протилежними: люди, які спілкувалися, відчували більший позитив. Очікування людей були не просто хибними — вони були діаметрально протилежними реальності.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Чому ми втрачаємо ці можливості?

НІКОЛАС ЕПЛІ: По-перше, ми оцінюємо себе не так, як нас оцінюють інші. Ми хвилюємося: «Чи не виглядатиму я дурнем? Чи не подумають, що я слабкий?». А іншим людям головне, щоб ми були дружніми, добрими й надійними. Коли ви проявляєте доброту, це сприймається позитивно. По-друге, наші очікування — це статичні «фотографії», а життя — це «кіно». В житті взаємодія динамічна: ви смієтеся, киваєте, підтримуєте розмову. Ми не враховуємо цю динаміку. І по-третє, світ — це «недобрий вчитель». Якщо ви вірите, що розмова буде неприємною, ви навіть не спробуєте її почати, отже, ніколи не дізнаєтеся, що помилялися.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Дайте пораду нашим слухачам: як знайти ці «мікромоменти» зв’язку?

НІКОЛАС ЕПЛІ: Щодня є моменти, коли ми обираємо уникання. Спробуйте вранці привітатися з людьми, яких бачите на шляху до офісу. Зробіть це експериментом над собою. Не один раз, а декілька. Ви побачите, що стаєте кращими в цьому. Найпростіше — робити компліменти. Ми не озвучуємо близько 40% добрих думок, які маємо. А це — найкоротший шлях до покращення настрою іншого.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: А як щодо смартфонів? Вони змінили все.

НІКОЛАС ЕПЛІ: Так, сучасне життя дозволяє нам бути ізольованими більше, ніж будь-коли в історії. Ми можемо прожити день, не сказавши жодного слова. Але наше дослідження доводить: говорити краще, ніж друкувати. Щодо соціальної тривожності — спробуйте змістити фокус. Замість думати про себе, подумайте: «Як я можу покращити день цієї людини?». Найпотужніші слова, які у вас є: «Привіт, мене звати…» і простягнута рука. Це все, що потрібно.

Оригінал: greatergood.berkeley.edu

Про Що? — новини науки, технологій і світу