Чому ви не можете досягти успіху наодинці

· Human OS

Чому ви не можете досягти успіху наодинці

Успіх ніколи не є індивідуальним досягненням, адже ментори та соціальна підтримка відіграють вирішальну роль у подоланні будь-яких системних перешкод.

Чи може хтось досягти справжнього успіху наодинці? Ми досліджуємо, як рольові моделі, наставники та міцна соціальна підтримка роблять соціальний ліфт значно доступнішим, ніж одна лише наполегливість.

Короткий зміст: Яку роль відіграють люди навколо нас у формуванні нашого успіху? Брати Денні та Гілберт Мурільйо розповідають, як освіта, наставництво та їхні стосунки, що постійно розвивалися, допомогли їм подолати ув'язнення та системні бар'єри, аби побудувати життя, сповнене сенсу. Потім засновник Лабораторії соціальної мобільності (Social Mobility Lab) Боб Маккіннон пояснює, чому успіх ніколи не буває індивідуальною подорожжю і як визнання власної «команди мрії» може розширити можливості як для нас самих, так і для інших.

Як застосувати це на практиці:

  • Проаналізуйте свій шлях: Подумайте про те, де ви сьогодні, і про моменти, які сформували ваш шлях. Зважте як на можливості, які у вас були, так і на виклики, які ви подолали.
  • Визначте свою «команду мрії»: Запишіть імена людей, які підбадьорювали, захищали, спрямовували чи надихали вас протягом життя. Це можуть бути члени сім’ї, вчителі, друзі, наставники, тренери чи колеги.
  • Визнайте їхній внесок: Для кожної людини відзначте один спосіб, у який вона допомогла вам розвиватися або побачити нові можливості. Помітьте, як ваші досягнення пов’язані не лише з вашими зусиллями, а й з отриманою підтримкою.
  • Дивіться в майбутнє з наміром: Запитайте себе, якого роду підтримки ви потребуєте зараз. Чи є хтось, у кого можна повчитися, у кого можна попросити поради або з ким можна побудувати міцніші стосунки на шляху до вашої наступної мети?
  • Рухайтеся вперед із самоспівчуттям: Коли ви йдете до своїх цілей, пам’ятайте, що успіхи та невдачі — це ніколи не лише ваша особиста заслуга чи провина. Зосередьтеся на тому, що ви можете контролювати, просіть про допомогу, коли вона вам потрібна, і ставтеся до себе з такою ж добротою, яку ви виявили б до близької людини.

ДЕННІ МУРІЛЬЙО — співзасновник програми Underground Scholars, яка створює шляхи до вищої освіти для ув’язнених, колишніх ув’язнених та осіб, які постраждали від системи правосуддя. Дізнатися більше про Денні можна тут: https://undergroundscholars.berkeley.edu/members

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО — політичний адвокат і дослідник, який використовує власний досвід ув’язнення для реформування системи кримінального правосуддя Каліфорнії. Дізнатися більше про Гілберта можна тут: https://capolicylab.org/staff/gilbert-murillo/

БОБ МАККІННОН — автор, викладач і директор Лабораторії соціальної мобільності в Коледжі Коліна Пауелла при Сіті-коледжі Нью-Йорка. Дізнатися більше про Боба можна тут: https://greatergood.berkeley.edu/profile/bob_mckinnon


ШУКА КАЛАНТАРІ: Ласкаво просимо на подкаст «Наука щастя». Я Шука Калантарі. Сьогодні ми говоримо про людей, які змінюють те, як ми бачимо себе і своє майбутнє — людей, які заохочують нас, надихають і допомагають побачити, що можливо. Історія Денні та Гілберта Мурільйо втілює цю ідею в життя. Денні — співзасновник Underground Scholars, програми, що відкриває двері до вищої освіти для тих, хто був ув'язнений або постраждав від системи.

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Університет — це скриня зі скарбами, але ти не знатимеш, як знайти ці скарби, якщо у тебе немає карти.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Понад десять років він допомагає людям шукати нові можливості та рухатися вперед тоді, коли державна політика залишила їх на узбіччі.

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Єдине, що я міг зробити — це стати тим, кого мені самому бракувало: рольовою моделлю, яка покаже інший шлях.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Його брат, Гілберт Мурільйо, — політичний адвокат і дослідник, який спирається на власний досвід ув’язнення для реформування системи кримінального правосуддя в Каліфорнії.

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Проходячи навчання, я закохався в аналіз даних. Як ми можемо використовувати кількісні дані, щоб кинути виклик певним правилам, які просувають ідеї переваги однієї раси чи сприяють витісненню людей? І все це знову приводить до того, що без брата я б сюди не потрапив.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ми також почуємо Боба Маккіннона, засновника Лабораторії соціальної мобільності, про те, як рольові моделі можуть розширити наше визначення успіху: від чогось, що ми здобуваємо самі, до того, що стає можливим завдяки зв’язкам.

БОБ МАККІННОН: У певних культурах, і безперечно в нашій, існує ідея, що ти нікого не потребуєш, що ти можеш витягнути себе за волосся, як Мюнхгаузен, що фізично неможливо.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ми дослідимо все це та багато іншого.

ШУКА КАЛАНТАРІ: Ласкаво просимо назад до «Науки щастя». Сьогодні ми говоримо про важливість і вплив рольових моделей. Дослідження показують: коли молоді люди мають на кого рівнятися, вони більш активні в навчанні, почуваються щасливішими та впевненішими, і роблять безпечніший вибір. Але рольові моделі потрібні не лише дітям. Вони важливі протягом усього життя, особливо коли ми стикаємося з бар’єрами, через які шлях вперед стає важко розгледіти. Дослідження виявляють: коли людина, яка поділяє вашу історію, досягає мети, це змінює те, що здається досяжним, посилюючи наше відчуття власної дієздатності. Це саме те, що Денні Мурільйо зробив для свого молодшого брата Гілберта. Ось їхня розмова з нашим ведучим Дачером Келтнером.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Дякую, що знайшли час у своїх насичених графіках.

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Дякуємо за запрошення. Ми це цінуємо.

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Взаємно. Я дуже вдячний, що ми тут.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Денні, почну з тебе: розкажи про Underground Scholars. Я пам’ятаю статтю про вас у The New Yorker за 2016 рік, і вона мене вразила. Яким був твій шлях до цього?

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Мій шлях в освіті почався ще у в’язниці. Коли я потрапив до Берклі, ми створили групу для читання, і з цього виросло прагнення створити простір для студентів, які раніше були ув’язнені. Першим, що ми створили, була студентська організація — це було найменше, про що ми думали. Ми хотіли створити дослідницький центр, центр державних послуг, політичний центр, і ніколи не думали про студентську організацію, доки не дізналися, що на столі лежить 135 000 доларів фінансування. Ми подали заявку, отримали їх, відкрили простір у Stiles Hall, і відтоді ми там.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Так, це було у 2014-му. Але з того часу ви значно виросли. Гілберте, ти навчаєшся у Goldman School of Public Policy. Що тебе цікавить?

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Я закохався в аналітику даних. Я щойно представив 80-сторінковий звіт своєму клієнту — Виборчій комісії Каліфорнії. Після презентації клієнт сказав: «Мені подобається цей звіт. Я можу влаштувати тебе на роботу в Капітолій штату в Сакраменто».

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Вітаю!

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Так, дякую. Він сказав: «Послухай, у тебе є вибір, і ти маєш пишатися роботою, яку зробив». Але, на щастя, я поговорив із директоркою Underground Scholars. Вона допомогла мені прояснити ситуацію: «Можливо, тобі варто поїхати в Сакраменто, побудувати зв’язки за ці два роки, набратися політичного досвіду, а потім повернутися у свій район і балотуватися на посаду представника округу». І це знову повертає до того, що без мого брата я б тут не опинився.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Розкажіть, якими ви були дітьми? Якими були ваші стосунки?

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: На жаль, у нас не було стосунків. Гілберт народився 21 квітня 1994 року, а я потрапив за ґрати в березні 1996-го. Я мав відсидіти 12 років, але зрештою провів там 13 років і 10 місяців. Коли я повернувся додому, Гілберту було близько 16. Але в якийсь момент я почав з ним спілкуватися. Я пам’ятаю, як надсилав йому та своїм племінникам малюнки Людини-павука. У 2003 році мене перевели в одиночну камеру до кінця терміну, і саме там у листах мами я чув відчай. Вона писала: «Я хвилююся за твого молодшого брата, він іде не в той бік». А потім я почав помічати це сам. Спочатку листи були про те, що він ходить у боксерський клуб, пише реп, і це мене радувало. А потім він почав писати: «Я тепер на вулицях, чекаю, коли ти вийдеш, ми візьмемо все під контроль». А я такий: «Ні, це не те, чим я хочу займатися».

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Ти був у Пелікан-Бей. Що ти намагався донести до Гілберта у листах?

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Це було важко, бо я не завжди знав, що сказати. Для мене це було підготовкою до того моменту, коли я повернуся додому. Єдине, що я міг зробити — це стати для нього тією рольовою моделлю, якої самому не вистачало.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Гілберте, що ти відчував, коли читав листи від Денні з в’язниці, коли сам був на межі проблем?

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Найбільше мені запам’яталася одна фраза: «Літай високо, як коричневий орел, що ширяє над пірамідою».

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Про що це було для тебе?

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: О, це було про незалежність, волю, відсутність обмежень, які нав’язує суспільство. Головне — це повернення власної ідентичності.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Денні, як це було — усвідомити, що ти маєш стати прикладом для молодших братів?

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Це був процес навчання, причому дуже складний. Мама тиснула на мене, бо моя роль була не просто старшого брата, а батька. У нас ніколи не було справжнього батьківського прикладу. Якщо б не освіта, я не знаю, що б я робив. Саме освіта стала тим інструментом, завдяки якому я міг бути прикладом.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Гілберте, ти згадував про бандитські бази даних. Що ти відчував, коли молодим хлопцем розумів, що твоє життя намагаються визначити інші люди?

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Усе почалося з обшуку в нашому будинку через племінника. Коли поліція прийшла, вони знайшли наркотики, і я взяв відповідальність на себе. Але через те, що у мене знайшли листи від брата, вони просто додали мене в базу даних як члена банди. Це показує, як державна політика формує твою ідентичність. Мені вже було «передписано» цей статус. Озираючись назад, я розумію, що будь-хто міг опинитися в тій базі.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Розкажи про переломний момент, який привів тебе до Берклі.

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Мене намагалися звинуватити в замаху на вбивство, але потім звинувачення змінили на володіння зарядженою зброєю. У той самий час наш батько помер від лейкемії. Коли я вийшов під заставу, мама сказала: «Переїжджай до брата, не залишайся тут». Я переїхав до Денні в Берклі. Він писав мені листи про стипендії, про фінансову допомогу — я навіть не знав, що можна отримувати гроші за навчання. Але головний момент був, коли я вступив до Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі: того ж дня одного з моїх друзів вбили, а інший вижив. Це було стільки болю, гніву та ненависті до себе. Але я мав обрати: далі шлях вулиць чи вища освіта. Я пішов на терапію, і зрештою обрав освіту.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Що ти побачив у характері Денні, що допомогло тобі зрозуміти, ким ти можеш стати?

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Його благородство. У сучасному капіталістичному суспільстві ми рідко бачимо людей, які настільки чесні й здатні до саморефлексії. Він навчив мене терпінню. Мені знадобився час, щоб усвідомити це, але тепер я розумію: я маю бути свідомим свого власного внутрішнього зростання.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: У моїй лабораторії ми вивчаємо «моральну красу» — це коли мужність і характер інших людей надихають нас самих. Чого ви навчилися один в одного як брати?

ДЕННІ МУРІЛЬЙО: Думаю, ми зараз на етапі розвитку здоровіших стосунків. Ми беремо участь у чоловічих колах зцілення Underground Scholars. Наші стосунки стали набагато глибшими, ніж три роки тому.

ГІЛБЕРТ МУРІЛЬЙО: Я ставлю його на п’єдестал поруч із Малькольмом Ікс чи Че Геварою. Денні надихає мене на те, щоб викладатися на повну. Він — як палаюча іскра, яка змушує мене рухатися далі та віддавати щось громаді.


ШУКА КАЛАНТАРІ: Наступним гостем є Боб Маккіннон, директор Лабораторії соціальної мобільності. Раніше цього року ми гуляли з Бобом Гарлемом, досліджуючи, як місця та історичні постаті впливають на наше почуття причетності та віру в зміни. Сьогодні ми говоримо про взаємозалежність і про те, чому кожному з нас потрібна «команда мрії».

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Боб, вітаю. Коли ви думаєте про рольові моделі, яке ваше головне послання щодо підйому в житті?

БОБ МАККІННОН: Усвідомлення того, яку роль інші відіграють у нашому житті, є критичним. Це робить нас вдячнішими й надихає самим ставати такою підтримкою для інших. Існує вроджена ідея взаємозалежності, про яку ми часто забуваємо.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Одна з ваших ідей — «команда мрії», набір людей, які вас спрямовують. Хто був вашою командою і який урок тут для інших?

БОБ МАККІННОН: Вчені кажуть, що найважливіше — мати дорослого, який слугує «буфером». Навіть під час усіх викликів, які ви зустрічаєте, є хтось, хто захищає вас і допомагає збагнути цей божевільний світ. Для мене це були мати, брат і сестра.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Ви кидаєте виклик американській ідеології успіху — ідеї, що ми досягаємо всього самі. Парадокс у тому, що чим успішнішими ми стаємо, тим більше приписуємо це власним якостям. Як ви з цим боретеся?

БОБ МАККІННОН: Це називається «фундаментальною помилкою атрибуції» — ми природно схильні пояснювати успіх власною дією, бо це допомагає нам упорядкувати світ, особливо в умовах несправедливості. Я вважаю, що варто ставити людям запитання про їхніх менторів та людей, які їм допомогли. Коли люди самі усвідомлюють внесок інших, їхній захисний механізм слабшає.

ДАЧЕР КЕЛТНЕР: Назвіть кілька кроків, як збагатити історію власного життя?

БОБ МАККІННОН: Перше: проаналізуйте свій шлях і визнайте, що багато речей були поза вашим контролем. Друге: зрозумійте свою дієздатність — просіть про допомогу та інвестуйте у свої соціальні зв’язки. І головне — будьте лагідними до себе. Успіх — це не лише ваша індивідуальна заслуга, так само, як і невдачі — це не лише ваша особиста провина. Ставтеся до свого життя з грацією.

Оригінал: greatergood.berkeley.edu

Про Що? — новини науки, технологій і світу