Грабіж наукової фантастики

· Human OS

Грабіж наукової фантастики

Елон Маск планує реалізувати візію наукової фантастики, але з ідеологічними викривленнями.

Подивіться на це есе

У січні 2026 року Ілон Маск виступив перед міністром оборони США та старшими керівниками Пентагону на базі SpaceX Starbase у Техасі. «Ми хочемо зробити Star Trek реальністю, гаразд?» — проголосив він. «Ми хочемо зробити академію Старфліту реальністю. Так що це вже не завжди наукова фантастика, а одного дня наукова фантастика перетворюється на науковий факт, і у нас є космічні кораблі, що мандрують космосом. Великі космічні кораблі!» Він намалював яскраву картину: дослідження інопланетних цивілізацій, людство, що розширюється серед зірок. «Ось ціль!» — резюмував він. «І це те, про що я думаю, що публіка думає, коли вони думають про Космічні сили!»

Це була вражаюча нарада, що продавала Пентагону науково-фантастичне бачення. Звісно, відповідність часткова, неповна. Star Trek зображує суспільство, що позбулося нестачі, посткапіталістичне, де гроші скасовані, а людство працює на колективне благо. Федерація Джина Родденберрі будувалася на принципах рівності та дослідження заради знань, а не заради прибутку чи військової переваги. Маск взяв естетику — великі космічні кораблі, зустрічі з прибульцями, епічні пригоди — і залишив її політичну основу. Не потрібно бути треккі, щоб знати, що в Star Trek капіталізм, націоналізм і мілітаризм залишилися в минулому. Маск хоче "Ентерпрайз", але переосмислений для військово-промислового комплексу.

У 2021 році, коли Марк Цукерберг оголосив про перейменування Facebook в «Meta», він взяв це ім’я з роману Ніла Стефенсона «Сніговий краш» (1992), який уявляє «Метавсесвіт»: віртуальну реальність, де аватари людей пересуваються цифровим простором.

Але «Сніговий краш» — один з найсильніших сатиричних романів останніх півстоліття. Стефенсон написав його як застереження: його Метавсесвіт — це утешний приз для суспільства, яке розпалося. Федеральний уряд дезінтегрувався; корпоративні франшизи керують повсякденним життям; навіть доставка піци стала приватизованою в мафіозну операцію. Герой роману — кур'єр піци і частковий хакер, чий аватар зі схваткою на мечах у віртуальному світі — є єдиним місцем, де йому доступна гідність. Стефенсон мав на увазі контраст між цифровим гламуром і матеріальною бідністю як щось жахливе. Він вбачав у цьому попереджувальне бачення, куди веде платформений капіталізм.

Презентація Цукерберга не взаємодіяла з цим. Платформна економіка — там, де корпорації захищені від демократичної підзвітності, надаючи життєво важливі послуги — точно віддзеркалює модель Стефенсона, і Цукерберг сприйняв це як натхнення.

Стів Возняк, співзасновник Apple, виразив цю концепцію у 2017 році, коли сказав: «Ми — це люди, які роблять фантазії реальні». Це звучить надихаюче, але важливо знати, які частини цих фантазій вони обирають, і які частини залишають поза увагою. Коли Маск презентував Cybertruck Tesla в 2019 році, він вже сказав інвесторам, чого очікувати: щось «справді футуристичне, як кіберпанк-наукова фантастика». Маск продавав експедиційне спорядження для світу, що руйнується, версію «Блейд Ранера» в Лос-Анджелесі. Естетика матеріалізувалася. Попередження — ні.

Маск говорив про те, як наукова фантастика вплинула на його амбіції. Читання наукової фантастики в дитинстві, сказав він, надихнуло його бажання розвивати «чистіші технології енергії чи [будувати] космічні кораблі, щоб розширити межі людського виду». Він посилався на серію «Фундації» Айзека Азімова як на особливо впливаючу на його роботу в SpaceX. Романи Азімова розповідають про Харі Селдона, математика, який передбачає падіння галактичної імперії і створює Фундацію, щоб зберегти знання в умовах майбутньої темряви.

Ці романи — справді неймовірні твори демократичної уяви. Основне прозріння Азімова — вироблене протягом семи книг, написаних між 1942 і 1993 роками — полягає в тому, що виживання цивілізації залежить не від геніїв-одинаків, а від колективних інститутів, розподілених знань і демократичного обговорення. Найважливішим актом Селдона є не його пророцтво: це заснування Другої Фундації, прихованої мережі вчених, які працюють спільно протягом століть. Моральна архітектура романів є явно антиавторитарною: щоразу, коли харизматичний індивідуум намагається захопити контроль над місією, історія подає це як катастрофу. Серія є, у своїй основі, стійким аргументом на користь незамінності перевірок і балансів.

Що робить книги «Фундації» такими резонируючими, то це їхня емоційна щедрість до звичайних людей і звичайних інститутів. «Псикоісторія» Селдона працює не тому, що один чоловік геніальний, а тому, що вона моделює поведінку мільйонів людей, які роблять маленькі, часто анонімні вибори на користь знань і спільноти. Герої пізніших романів — не пророки, а бібліотекарі, дипломати та державні адміністратори. Візія Азімова про далеке майбутнє є захистом повсякденних інфраструктур цивілізації: архіву, комітету, досягнутого угоди.

Чи не повинні ми відчувати сором за те, що витрачаємо так багато часу та зусиль, щоб відправити Білих на Марс?

Читання Маска відкидає все це. У 2024 році він був явним: «Ставати множиннопланетним критично важливо для забезпечення довгострокового виживання людства та всього життя, як ми його знаємо». Таке формулювання переписує підприємства SpaceX як цивілізаційний імператив і імунізує їх від перевірки — поміщаючи Маска в роль Селдона, єдиного провидця, який бачить те, що інші не можуть, так що питання про практику праці, екологічні витрати або те, чи служить kolonізація Марса суспільному добру, стають просто тертям, що заважає виживанню людства. Але тези оспорюються з наукової та моральної точки зору. Щодо науки, астрофізики Арвен Е. Ніксон та Рапаель Д. Гейвуд у своєму есе «Немає планети Б» (2023) стверджують, що запропонований найкращий варіант терраформування Марса все ще залишає атмосферу з високою концентрацією двоокису вуглецю, яку люди не можуть дихати, і що відтворити мільярди років спільної еволюції між біосферою Землі та її життям, протягом будь-якого терміну, що має значення для виживання людства, просто неможливо.

Що стосується посилання Маска на майбутнє розширення Сонця як довгострокового виправдання своїх планів, Ніксон і Гейвуд висловлюють свої думки твердо: це проблема для мільярда років у майбутньому, і розглядати це як термінове питання, поки кліматична криза розгортається протягом наступних 50 років, є безглуздим. Щодо етики, Ендрю Рассел і Лі Вінсел у своєму есе «Білі на Марсі» (2017) стверджують, що посилання Маска на «людство» приховує вражаючу хитрість: цільова популяція з одного мільйона колоністів на Марсі складала б лише 0,014 відсотка від поточного населення Землі. Виправдання «виливів» — що інвестиції в космос поступово вигодають всім — це вилитий науковий підхід: якщо мета — вирішити реальні проблеми, дослідна програма, орієнтована безпосередньо на ці проблеми, буде більш ефективною, ніж сподіватися на те, що гроші з Марса потечуть на потребуючих. Як сказав поет Гіл Скотт-Герон у 1970 році, деякі люди мають щурів, що гризуть їх сестер, поки «Білий на Місяці». Питання, яке ставлять Рассел і Вінсел, не застаріло: чи не повинні ми відчувати сором за те, що витрачаємо так багато часу та зусиль, щоб відправити Білих на Марс? Маск хоче бути Гарарі Селдоном, але без Фундації, яку Селдон знав, що потрібно побудувати.

Так само Джефф Безос фінансує проекти житлових космічних колоній, натхненні книгою Жерара К. О'Ніла «Висока границя» (1976). Візія О'Ніла була однією з найамбіційніших і гуманістичних у спекулятивних думках 20-го століття: величезні обертові космічні колонії, які полегшили б екологічний тягар Землі, перемістивши промисловість з планети, з демократичним управлінням та широким розподілом вигод. О'Ніл уявляв ці колонії як наступний великий колективний проект людства — справжнє розширення демократичного кордону в космос. Читання Безоса, як і всі прочитання, є виборчим: він бере інженерну візію та масштаб амбіцій і залишає позаду демократичне управління та широко поширену вигоду, які надали моральний фундамент проекту О'Ніла.

Ця візія — безкінечний ріст, безкінечні ресурси. Але, як і марсіанські амбіції Маска, колонії Безоса перенаправляють екологічні кризи Землі не як проблеми, що вимагають колективних дій, а як обмеження ресурсів, які потрібно розв’язати за допомогою розширення. Науково-фантастичне бачення стає виходом з реальності, фінансованим приватним багатством та керованим приватними інтересами. О'Ніл уявляв ці колонії як демократичне майбутнє людства; Безос пропонує їх як наступний кордон Amazon.

Пітер Тіль — співзасновник PayPal і Palantir, серед інших — говорив про наукову фантастику як політичну схему. Він згадує роман Роберта Гайнлайна «Місяць — жорстока господиня» (1966): місячна колонія, яка повстає і встановлює лібертаріанське суспільство з мінімальним урядом. У подкасті New York Times з Россом Даутатом у 2025 році Тіль обговорював свої трансгуманістичні погляди. Коли його запитали, чи має людство, як ми його знаємо, виживати, він вагався, перш ніж відповісти: «так».

Це вибіркове читання прибирає антагонистичну естетику і відкидає економічний фундамент експлуатації

Але роман Гайнлайна заслуговує на більше, ніж читає Тіль. «Місяць — жорстока господиня» — це не лібертаріанський памфлет, це дійсно складний політичний роман про те, що революція насправді коштує. Місячні колоністи Гайнлайна — не підприємці, а ув'язнені, депортовані та їх нащадки, люди, що не мають нічого, і які побудували крихке співтовариство на основі спільних втрат. Найпам'ятніший персонаж роману — Майк, штучний інтелект, який стає політично свідомим через дружбу з людськими повстанцями — мотивований не ефективністю чи прибутком, а цікавістю і бажанням належати. Революція, яку уявляє Гайнлайн, є брудною, компромісною та пірровою; книга закінчується не тріумфом, а вичерпаною амбівалентністю щодо того, що було здобуто та втрачено. Гайнлайн дійсно захоплювався напруженням між особистою свободою та соціальними зв'язками, які роблять свободу можливою та вартою мати. Тіль не прочитав нічого з цього.

Місяць Гайнлайна — це колонія для покараних — лібертаріанське суспільство було побудоване на праці привезених в’язнів. Вибіркове читання Кремнієвої долини є точним: взяти антагонистичну естетику і відкинути економічний фундамент примусу та експлуатації. Місяць Гайнлайна — це утопія кордону, де відважні індивідуалісти процвітають без бюрократичного втручання. Кремнієва долина спожила це в цілому. Рух морської автономії — побудова суверенних, плаваючих міст-держав за межами урядового контролю — безпосередньо каналізує фантазію роману. Тіль запустив його з інвестицією в 500 000 доларів і на конференції 2009 року оголосив, що морська автономія — це навіть не питання можливості або бажаності — це абсолютна необхідність.

У своєму есе «Виховання лібертаріанця» (2009) для Інституту Като Тіль написав:

Я більше не вірю, що свобода та демократія сумісні... З 1920 року величезне збільшення бенефіціарів соціального забезпечення і розширення виборчого права для жінок — дві конституційні групи, які є відомо важкими для лібертаріанців — знецінили поняття «капіталістична демократія» в оксиморон.

Манифест «Техно-оптимістів» Марка Андріссена (2023) також згадує вплив наукової фантастики, шкодуючи про втрачене майбутнє літаючих автомобілів і безмежної енергії, заблокованого державним регулюванням. Він пише:

Ми віримо в акселераціонізм — свідоме і навмисне прискорення технологічного розвитку… Ми віримо, що будь-яке уповільнення розвитку ШІ коштуватиме життя. Смерті, які можна було б уникнути завдяки ШІ, який було заборонено існувати, є формою вбивства.

Маніфест ставить швидкість саму по собі в якості морального абсолюту — будь-яка пауза, будь-яке регулювання, будь-яка обережність переосмислюються як співучасть у смерті.

Наукова фантастика у 1950-х роках уявляла літаючі автомобілі, безмежну енергію і багато чого іншого — але вона робила це ще до Трій Міль та Чернобиля, поки ми не дізналися, часто через катастрофи, що відбувається, коли ви ставите швидкість вище за безпеку. Ті регуляторні рамки, які Андріссен хоче зруйнувати, виникли з важко заслужених уроків. Оптимістична естетика запозичена; навчання забуте.

Можливо, це більше запам’ятовується в назві Palantir Technologies. «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна (1937-49) — одне з великих творів літератури 20-го століття, саме тому, що це зосереджене медитація на корумпуючій природі влади. Написана в тіні індустріалізованої війни та імперської експлуатації, вона наполягає на цінності малого, місцевого та незглядного супроти тоталітарних амбіцій індустріальної сили. Її центральна мораль не в тому, що зло може бути переможене правильним героєм, що wield the right weapon — це те, що сама влада корумпує, що Кільце не може бути використано для добра ким-небудь, і що єдине спасіння полягає у повному відмові від волі домінувати. Вигадана раса хобітів Толкіна перемагає не тому, що вони потужні, а тому, що вони поза логікою влади. Толкін створив цілу міфологію, щоб стверджувати цей аргумент.

У романах Толкіна палантіри — це камені для бачення або кристалічні кулі, які дозволяють їх користувачам бачити на великі відстані. Вони звучать як нейтральні інструменти, наприклад, технології спостереження. Але це інструменти корупції: палантір Сарумана з’єднує його з Сауроном і веде до його загибелі; палантір Денетора доводить його до божевілля і самогубства. Палантіри не лише забезпечують бачення — вони забезпечують маніпуляцію та контроль тими, хто управляє ними.

Дистопію не уникнуто; її достатньо укомплектовано, щоб згодом підписатися на неї

Американська компанія Palantir Technologies надає аналітичні та спостережні інструменти урядам, військовим і ICE, службі імміграції та митного контролю США. Її назва виконує політичну роботу: вона перетворює вторгнення у приватне життя на містичне проникнення, представляючи алгоритмічне спостереження як мудре передбачення, а не системне вторгнення. У своїй книзі «Технологічна республіка» (2025) генеральний директор Palantir Олександр Карп та його юридичний радник Микола Заміска описують роботи Palantir для урядів в бойових термінах: «Ми знайдемо спосіб створити коаліції та групи воїнів. Заперечення людської потреби в такій спілці було помилкою». Вони позиціонують спостережні інструменти як такі, що задовольняють основну людську потребу у братерстві воїнів. Посилання на Толкіна надає естетичну авторитетність; дистанція від фактичного морального бачення Толкіна дає свободу діяти без нього. Назвати компанію на спостереження на честь пристроїв, які корумпують і зраджують своїх користувачів, не є визнанням — це привласнення естетики, відкидаючи моральну основу.

Роман Вільяма Гібсона «Нейромант» (1984) вперше ввів термін «кіберпростір», який вигадав Гібсон. Його протагоніст, Кейз, — хакер, чия нервова система була пошкоджена колишніми роботодавцями як покарання. Вимотаний і заборонений у кіберпросторі, він блукає через неонове місто Чиба як «консольний ковбой», у якого більше немає виходу. Кіберпростір роману контролюється величезними корпораціями; окремі хакери — не герої, а інструменти, яких наймають і вибірково відкидають інтереси, які вони ледве бачать. Візія Гібсона була відверто дистопійною: світ, у якому демократійну потенційність цифрових мереж було закрито до того, як вона почала, захоплена капіталом і перетворена на інструмент його власного розширення.

У вересні 1988 року розробник програмного забезпечення Джон Уокер написав внутрішній документ Autodesk «Крізь дзеркало: за межами «інтерфейсів користувача», в якому він виклав те, що назвав «ініціативою кіберпанку»: пропозицію створити, протягом 12 місяців, двері у кіберпростір. У проекту була безпосередня девіза: «Реальності більше недостатньо».

До 2025 року штаб-квартира OpenAI в Сан-Франциско транслює високоенергетичну електронну танцювальну музику через свою приймальню, де зручні крісла, подушки і швейцарські рослини створюють те, що генеральний директор Сем Альтман називає «комфортним заміським будинком», а не «корпоративним замком наукової фантастики». Хром і бруд кіберпанку — неонове попередження про те, що корпоративне захоплення цифрового простору буде жорстким і несоціальним — було замінено на скандинавські меблі та артісанальну каву. «Згода на галюцинацію» Гібсона була перероблена на затишну домашність. Дистопія не була уникнута; вона була зроблена досить комфортною, щоб підписатися на неї.

Самі Гібсон усвідомлюють іронію. У інтерв'ю з Wired у 2012 році він визнав, що кіберпростір «Нейроманта» — вся корпоративна власність та інформаційні злодії — слабо нагадує про ранній інтернет, який він не міг передбачити: 1990-і-2000-і, коли підліток у спальні дійсно міг конкурувати з корпораціями, коли мережа коротко відчувалась відкритою і демократичною. Гібсон зовсім не помітив цього етапу. Але він випадково мав рацію щодо того, чим все закінчилось. Корпоративні платформи — Google, Meta, Amazon — які зараз домінують у цифровому житті, набагато ближчі до його початкової візії, ніж до реального, участі в вебі, що коротко процвітало між ними. Гібсон уявляв кіберпростір як простір корпоративної влади з самого початку; Кремнієва долина спершу побудувала відкритий інтернет, а потім все одно конвергувала на його дистопію. Різниця в тому, що в «Нейроманті» ця конвергенція була катастрофою, яку слід було уникнути. Вони перетворили його попередження на дорожню карту продукту.

Раніше ера зосереджувалася на будівництві мереж і платформ; нова модель розглядає дані як нафтова багатство.

Цей світогляд виявляється через наукову фантастику: не як прикраса, а як засіб, що робить його стратегії акумуляції відчутними як природні, необхідні та неминучі. Це не означає, що наукова фантастика є причиною чи наслідком цих проектів — вона є частиною когнітивного та інституційного каркасу, в рамках якого певні амбіції стають можливими, а певні захоплення влади відчуваються як здоровий глузд.

Сьогодні центр ваги Кремнієвої долини переміщується з «каліфорнійської ідеології» — 1990-их, злиття контракультури лібертаріанства та цифрового утопізму — до того, що професор комунікації Фред Тернер нещодавно назвав «техаською ідеологією»: столітньою змішуванням експлуатації ресурсів та мілленаристського християнства, переконання в тому, що провіденційна доля виправдовує завоювання природи та добування її багатств. Де раніша ера зосереджувалася на будівництві мереж і платформ, нова модель сприймає дані як нафтовий бум, природний ресурс, що підлягає видобутку з величезних серверних ферм, які потребують величезних земель і електричної енергії.

Гігафабрика Tesla в Остіна, Техас, — це не «кампус», як у Google, а «обгороджена фортеця розміром із ранчо», як каже Тернер, що представляє те, що він описує як сучасне будівництво чоловіками з «волею приборкати сили технологій» і «побороти прибуток з землі». У грудні 2024 року Маск оголосив, що переміщує штаб-квартиру SpaceX з Каліфорнії до Техасу. Starbase, південно-техаська база SpaceX, ілюструє це бачення: приватне містечко компанії, де SpaceX визначає правила, працівники живуть у житлі компанії, а місцеве управління слідує корпоративним пріоритетам. Це шлях вибіркової наукової фантастики, реалізованої як політична реальність — технологічний прогрес як прикриття для соціального регресу.

Цей шлях має своє філософське виявлення у «долгострокізмі», гілці руху ефективного альтруїзму (EA), значно профінансованого технічними багатствами від таких осіб, як Сем Бенкман-Фрід, зараз відбуває термін за фінансові злочини в криптографії. Застосовуючи жорсткий утилітарний підрахунок, прихильники EA, такі як Вільям МакАскіл, стверджують, що добробут трильйонів потенційних майбутніх людей — які можуть існувати, якщо ми колонізуємо космос — математично перевищує потреби 8 мільярдів, які живуть сьогодні. На практиці це означає, що запобігання гіпотетичній «вимиранню ШІ» у наступному тисячолітті має більше значення, ніж вирішення нерівності або переміщення від клімату, і що технічні лідери повинні витратити мільярди на дослідження «гармонізації ШІ», одночасно опираючись регулюванню алгоритмічних систем, які вже керують повсякденним життям.

Як зазначила дослідниця машинного навчання Тімніт Гебру в інтерв'ю 2023 року в The Guardian, цей акцент на екзистенційному ризику ШІ «приписує агентність інструменту, а не людям, які його створюють», дозволяючи технічним компаніям «відмовитися від відповідальності». Це не ШІ проблема, стверджувала вона; це корпорації, які будують «щось з певними характеристиками для вашого прибутку». Коли Гебру співавторила статтю, в якій попереджала, що системи ШІ ризикують «увічнити домінуючі погляди, збільшити дисбаланси влади і далі утверджувати нерівність», вона каже, що Google звільнив її. Компанія вимагала, щоб вона або відкликала статтю, або видалила своє ім'я з неї. Гебру сказала, що «якщо немає зовнішнього тиску, щоб зробити щось інше, компанії не просто самі себе регулюватимуть. Нам потрібно регулювання і нам потрібно щось краще, ніж просто мотивація прибутку».

Це тріумф спекулятивного науково-фантастичного сценарію над людською солідарністю: чому виправляти світ, в якому ми живемо, коли ми можемо витратити мільйони на запобігання повстанню роботів, яке існує лише в уяві? Спробувавши перенаправити політичні дебати до віддалених катастрофічних сценаріїв — вбивці-роботи, бунтівний ШІ, екзистенційний ризик — індустрія відвертає увагу від регулювання систем, які вже завдають шкоди: алгоритмічної упередженості в наймі, расових розходжень у розпізнаванні облич, платформного посилення екстремізму. Альтман описав побудову ШІ як спостереження «учений, який спостерігає за проектами атомних бомб у 1945 році», визнавши, що «божевільна наукова фантастика [перетворюється] на реальність». Аналогія може бути більш доречною, ніж він хоче.

Еліезер Юдковський «Гаррі Поттер і методи раціональності» (2010), розгорнуте есе фанфікшн, яке переосмислює Гаррі Поттера як раціоналіста, що застосовує наукове мислення до магії, є основоположним твором для спільноти безпеки ШІ. Ця робота демонструє, як навіть аматорська спекулятивна фантастика формує візіонерські бачення Кремнієвої долини, надаючи наративні рамки, які відчуваються більш реальними для технічних лідерів, ніж реальні соціальні науки або політична експертиза.

Ця орієнтація на наукову фантастику має глибокі корені. У 1990-х роках фанати наукової фантастики, трансгуманісти та криптоварті перетворювалися в онлайн-спільноти, такі як екстропіани і списки електронної пошти крипторунів, закладаючи концептуальну основу для таких технологій, як біткойн, ще до того, як фінансовий крах 2008 року зробив криптовалюту необхідною. Комп'ютерний інженер Вей Дай, чия пропозиція «b-money» безпосередньо вплинула на дизайн біткойна, був активним у обох спільнотах. Цифрове майбутнє не обговорювалося в політичних колах. Воно уявлялося в форумах, де люди обговорювали есе Вернора Вінджа 1993 року про технологічну сингулярність і «Криптономікон» Ніла Стефенсона (1999) — роман, в якому криптографи створюють цифрову валюту — поряд з реальним кодом.

Майбутнє формується не демократичними дебатами, а через вибіркову, часто реакційну фантазію.

Взявши до уваги ці випадки, вони зливаються в те, що я називаю «реакційний футуризм»: використання естетики наукової фантастики для просування антидемократичних політичних проектів. Воно використовує хромовану естетику нового, щоб змінити вектор на ідеалізоване, жорстоке минуле — капіталізм 19 століття на кордоні з

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу