Як мистецтво винайшло людство

· Human OS

Як мистецтво винайшло людство

Замість звичного уявлення, що люди винайшли мистецтво, існує теорія, за якою саме творчий акт сформував сутність нашого виду та наше розуміння реальності.

У 1940 році чутки про таємні ходи до старовинної садиби заманили чотирьох підлітків у підземну порожнину неподалік від селища Монтіньяк на південному заході Франції. Замість тунелю, набитого золотом, вони знайшли низку природних камер, прикрашених вишуканими малюнками: коні та лосі, гірські козли та бики майже ідеально збереглися на вапнякових стінах. Експерти, що досліджували печери Ласко в наступні роки за допомогою радіовуглецевого аналізу, оцінили вік малюнків приблизно у 19 000 років. Сьогодні вважається, що цим зображенням близько 20 000 років. Проте Ласко — це далеко не найдавніший приклад людського мистецтва. З 1940 року в Європі, Австралії, Індонезії та Африці було знайдено багато інших печер, що містять не менш вражаючі витвори. Деякі з них удвічі старші за фрески Ласко.

Ці відкриття перетворили питання про те, коли і чому люди винайшли мистецтво, на центральні проблеми гуманітарних наук. Хоч би якими справедливими та проникливими були ці питання, вони залишають без відповіді глибшу загадку: що таке мистецтво взагалі, звідки воно береться в людській душі і що воно може відкрити нам про природу реальності.

Популярна легенда свідчить, що коли Пабло Пікассо відвідав печеру Ласко через кілька років після її відкриття, він вийшов зі словами: «Ми нічого не винайшли» — мистецтво з'явилося цілком сформованим від самого початку. Загальноприйняте тлумачення полягає в тому, що Пікассо смиренно приписував винахід мистецтва нашим доісторичним предкам, а не претендував на нього сам чи від імені своїх сучасників, або будь-якої людини сучасної епохи. Але, можливо, ця апокрифічна історія передає більш дивну істину: ніхто насправді не винаходив мистецтво. Навпаки, це мистецтво винайшло людство.


У 1819 році Джон Кітс завершив «Оду грецькій вазі» — поему, яка взаємодіє з античним мистецтвом у зовсім іншому дусі, ніж більшість сучасних археологів. Кітс розмовляє з епонімічною вазою так, ніби це жива істота, а не об'єкт, залишений нам померлими, і ця жива істота говорить мовою краси. Два століття потому його розмова з вазою все ще залишає нас із невирішеними загадками про місце мистецтва у світі, найпам'ятнішими з яких є фінальні слова:

Коли старість виснажить це покоління, Ти залишишся, серед іншого горя, ніж наше, другом людині, якій ти скажеш: «Краса — це істина, істина — краса, — це все, що ви знаєте на землі, і все, що вам потрібно знати».

Сучасній людині ідея про те, що істина та краса є синонімами, що вони взагалі можуть збігатися, видається абсурдною. Що спільного між красою та істиною? Чи не ближча краса до неправди, зважаючи на те, як часто вона нас обманює?

Філософ відповів би, що все залежить від визначення термінів. Німецький режисер Вернер Герцог, наприклад, свого часу виправдовував свою практику постановки або маніпулювання сценами у документальних фільмах, розрізняючи два види істини. Перша — це суто фактична істина, яка виникає, коли твердження відповідає стану справ, як-от коли ви кажете «ворони летять над полем», бо ворони справді це роблять. Герцог, безсумнівно, визнає практичну цінність цього виду істини, але вважає його настільки низьким, що називає «істиною бухгалтерів». Другий вид — це те, що він називає «екстатичною істиною». Вона цікавіша для нього, оскільки позначає те, що художники, поети та філософи шукають (або повинні шукати). Екстатична істина — це не ярлик, який ви наклеюєте на точні твердження, а неповторна подія, що приходить із повною силою одкровення. Вона щоразу нова. У ній є щось дивне, щось, що викликає відчуття таємниці буття.

Екстатична істина виводить нас за межі самих себе; вона натякає на надлишок значення.

Два види істини Герцога не зовсім протилежні. Кожен залежить від іншого. У паралельному всесвіті, де неможливо сформулювати факти — всесвіті, занадто хаотичному чи нестабільному, щоб дозволити зв'язні твердження, — екстатичну істину також було б неможливо висловити. Однак без екстатичної істини жодне фактичне твердження не варте того, щоб бути озвученим. Дозвольте пояснити.

Одна з останніх картин Вінсента ван Гога, «Пшеничне поле з воронами» (1890), здається, зображує — як і випливає з назви — не що інше, як ворон, що летять над полем у сутінках. Але в цьому зображенні стільки руху, стільки турбулентності, що ми чинимо опір тим скептикам, які воротили б носа, кажучи: «Це просто купа ворон, що летять над полем — велика справа». Якщо можна сказати, що картина взагалі «робить заяву», то це заява, що стосується істини іншого порядку, і «екстатична» — це один зі способів її описати.

Слово походить від грецького ekstasis, «стояти поза межами самого себе». Екстатична істина виводить нас за межі самих себе; вона натякає на надлишок значення, що стоїть вище того, що ми інакше могли б звести до простих констатацій фактів. Образ, зрештою, є унікальною подією, яка виходить за рамки будь-якої конкретної інтерпретації. Він залежить від існування зрозумілого світу, в якому ворони є воронами, а поля — полями, але він також протистоїть будь-якому зведенню до цих фактів. Ніщо, каже картина, не є «просто» чимось.

Сьогодні багато хто сперечався б, що звичайна «істина бухгалтерів» фундаментальніша за екстатичну істину, яка значною мірою спирається на сприйняття, інтерпретацію та суб'єктивні почуття. Проте це пропускає реальність, яку відкриває мистецтво.

Таємниця не в тому, що означають ворони та поле, а в тому, що вони означають.

Подумайте про емпіричну науку. Щоб вона існувала, ми повинні вірити, що Всесвіт принципово пізнаваний. Якимось чином ми, люди, маємо когнітивний апарат, щоб мислити про світ таким, яким він є. Ми повинні достатньо довіряти своїм почуттям, щоб вірити: концептуальні та математичні ідеї, які ми виводимо з чуттєвого досвіду, можуть розповісти нам щось про те, яким є світ за межами чуттєвого досвіду. Базовий реалізм науки, таким чином, ґрунтується на твердженні: Всесвіт такий, що факти в ньому можна чітко викласти, навіть якщо самі факти не обов'язково є очевидними.

Зовні це твердження — «Всесвіт такий, що факти в ньому можна чітко викласти» — є прикладом першого виду істини. Те, що Всесвіт допускає фактичні твердження, здається простим фактом: істиною бухгалтерського обліку. На глибшому рівні, однак, це також ілюструє другий вид істини, тому що немає жодної помітної причини, чому наш всесвіт має бути настільки зрозумілим і раціонально впорядкованим, щоб дозволити існування вчених і художників (не кажучи вже про бухгалтерів). Будь-яка наведена причина передбачала б розум, а саме раціональність тут і потребує пояснення. Іншими словами, саме існування всесвіту простих фактів є загадкою. Більше того, це радикальна загадка, тому що вона йде прямо до кореня (radix з латини) речей і охоплює їх усі. Вказуючи на факт зрозумілості світу, ми торкаємося екстатичної істини, що стоїть за всіма фактами та розумом. Ми можемо рахувати й вимірювати речі, зводячи їх до простих об'єктів для класифікації, але ми можемо робити це лише тому, що речі існують — незбагненним чином — для того, щоб їх рахували й вимірювали.

Окрім того, що картина ван Гога розповідає нам багато про зграї ворон, пшеничні поля, темні небеса та стежки, вона показує нам, що означає бути живим на цій планеті, у цьому всесвіті. Безсумнівно, вона робить це за допомогою суб'єктивних ідей, які критики та історики знайшли в картині, таких як смертність і відчай (картина була створена незадовго до того, як художник пішов із життя). Але те, що картина відкриває через ці теми, зовсім не є суб'єктивним. Це, фактично, єдина річ, яку ми можемо знати об'єктивно: радикальна таємниця, яку кожна подія підтверджує самим фактом свого виникнення. Таємниця не в тому, що означають ворони та поле, а в тому, що вони означають, і що вони означають тому, що всі вони стали такими, якими є. Істина художників, у цьому глибшому сенсі, передує істині бухгалтерів і містить її в собі. Це те, що необхідно визнати — хоча б несвідомо, іноді, можливо, з обуренням — перш ніж можна буде сказати, що щось варто рахувати чи брати до уваги.

Герцог, я підозрюю, погодився б, що екстатична істина тісно пов'язана з красою — ідеалом, більш явно асоційованим із мистецтвом. Якщо це так, то, можливо, нам слід також розділити красу на два види, приблизно аналогічні двом видам істини. Назвемо перший вид «красою геометрів» і пов'яжемо її з кількісними властивостями, які традиційно спричиняють естетичне задоволення: симетрією, гармонією, пропорційністю, регулярністю тощо. Безсумнівно, існують вагомі еволюційні причини, чому такі властивості приємні для ока та вуха, і тому здаються красивими у вузькому сенсі. Визнання цього відкриває простір для іншої краси, яка є незмірною, оскільки полягає не в регулярності та загальності, а в якісному, унікальному, подієвому, неповторному, навіть жахливому: красі як екстазі дивного та нового.

Знову ж таки, ці два види не протилежні, а взаємозалежні. Саме рідкість досконалих форм — їхній контраст із переважаючою нерегулярністю природного світу — робить симетрію та повторюваність такими разючими для наших очей. Саме той факт, що все може в будь-який момент зануритися в хаос, робить фугу Баха аномалією — білим саваном, що граціозно хвилюється в глибинах безодні. Так само багато подій здаються нам красивими, хоча в них немає жодного натяку на пропорцію чи гармонію. «Крик природи» Едварда Мунка, написаний у 1893 році, приголомшує не своєю музикою, а жахливим галасом, що суперечить усьому нормальному і формує світ того, хто кричить. Якщо класичне мистецтво досягає успіху в тому, щоб видобути другий вид краси з першого, то сучасне мистецтво може бути спробою — іноді успішною, іноді меншою мірою — зустріти екстатичну красу на її власній території. У живописі приклади не обмежуються криком Мунка; згадайте картини примарних кімнат Вільгельма Гаммерсгея, кристалізовані сни Ремедіос Варо, розбиті душі Френсіса Бекона.

Як і другий вид істини, цей вид краси притаманний унікальним подіям, що ніколи не повторяться. У їхній швидкоплинності є трагедія, але є й подив: подив від того, що взагалі щось відбувається. З цієї перспективи повідомлення, яке Кітс чує від грецької вази — «Краса — це істина, істина — краса», — має цілковитий сенс. Істина та краса, хоча й різні, коли ми застосовуємо їх як загальні категорії до речей у світі, збігаються, коли їх розміщують на тлі радикальної таємниці.

«Прекрасне завжди химерне», — писав Шарль Бодлер у 1855 році (у моєму перекладі). «Я маю на увазі, що воно завжди містить відтінок дивності, простої, непередбачуваної та несвідомої дивності, і саме цей відтінок дивності надає йому особливої якості Краси». У кожному досвіді прекрасного є натяк на дивне. Момент може прийти з раптовим затамуванням подиху разом із думкою: як це можливо? Перед заходом сонця, туманністю, коханою людиною: як це можливо?

У красі ми стикаємося з розривом між тим, що ми очікуємо знайти в матеріальному всесвіті, керованому фізичними законами, — і тим, що ми насправді там знаходимо, хоч і рідко. Сказати, що краса химерна, — це сказати, що це свого роду надлишок, але надлишок реальності, а не фантазії. Більш вражаючим за факт існування світу є те, що цей існуючий світ такий сповнений чудес і дивності, адже кожен випадок дива чи дивності не дає розрахунковому інтелекту «захопити» речі й переконати нас, що ми їх розгадали.

Мистецтво може підносити або принижувати, надихати або пригнічувати, повчати або ошукувати, але воно нічого не трансформує.

Два види істини, два види краси. З цього випливає, що має бути й два види мистецтва — схожих і водночас якимось чином взаємодоповнюваних. Перший — це те, що я називаю штучністю: мистецтво, задумане для того, щоб підтвердити, зміцнити та розширити імперію фактів, у якій ми зазвичай живемо. Штучність відповідає першим видам краси та істини: красі геометрів; істині бухгалтерів. Воно може підносити або принижувати, надихати або пригнічувати, повчати або ошукувати, але воно нічого не трансформує. Воно залишає все таким, яким знайшло, бо виходить із припущення, що наш звичний спосіб мислення про світ є достатнім, щоб знати, яким він є насправді. Приклади спадають на думку відразу: пропаганда, порнографія та реклама; сентиментальне, моралізаторське чи дидактичне мистецтво; незліченні твори, що просто відображають загальну думку свого часу. Я не сумніваюся, що суспільству потрібна штучність і воно навіть отримує користь від деякої її частини. Моє єдине наполягання полягає в тому, що це не зовсім мистецтво. Воно не робить того, що може зробити лише мистецтво.

А що ж може зробити лише мистецтво? Раніше я казав, що існування зрозумілого всесвіту — це не одна проблема серед багатьох, а радикальна таємниця. Екстатичне мистецтво (або те, що Джеймс Джойс називав «справжнім» мистецтвом) пов'язує нас із істиною та красою другого порядку, оскільки ця таємниця підтверджується в ньому. Воно не може зробити це, просто зображуючи природу, бо зображати — це просто відтворювати, нічого не змінюючи. Натомість справжнє мистецтво бере участь у таємниці самого творення — процесі, завдяки якому світ щомиті постає заново з лона природи.

Отже, два види мистецтва підходять до природи з радикально різних перспектив. Філософ XVII століття Барух Спіноза, слідуючи за певними середньовічними мислителями, сформулював цю різницю, розрізняючи natura naturata (природа створена) та natura naturans (природа, що творить). Перше, natura naturata, — це сфера причин і наслідків, годинниковий механізм всесвіту дискретних ідентичностей, охайно позначених ярликами, за якими ми їх сприймаємо. Це, мовою Вільяма Джеймса та Анрі Бергсона, світ «зроблених речей», тобто фіксованих об'єктів, які розум уже розчленував і захопив у чіткі концепції та категорії. Коли люди кажуть, що захід сонця — це «просто» захід сонця, або дерево — це «просто» дерево, вони населяють цей всесвіт і сприймають його як остаточний. Натомість natura naturans — «природа, що творить» — відноситься до світу «речей у процесі створення», живого руху, завдяки якому всі речі виникають як події, перш ніж їх можна буде передати як факти. Це не причинно-наслідковий зв'язок у механічному розумінні, а чисто творчий і приголомшливий процес.

Те, що вражає нас, коли ми входимо в собор або розглядаємо роботу Марка Ротко, — це не просто завершена форма цих творів, а дивна трансформація, яку кожна з них втілює. Я знаю, що камінь неймовірно важкий, але бачу його підвішеним, ніби він легший за повітря; я бачу мазки фарби, проте колірне поле від них здається ще соліднішим. Окрім того, саме безпричинна випадковість будівлі та картини — незаперечний факт того, що вони могли ніколи не бути створені — захоплює дух. Їхнє існування залежить від акту творення в часі, вільного рішення створити, і, створюючи, розширити світ і змінити умови, за якими його відтепер можна зображати.

Відходячи від картини або виходячи на вулицю, я можу в подиві побачити світ, наче вперше. Позбавлений нальоту звичності, який я звик проєктувати на нього, все, здається, виявляє ту саму випадковість, з якою я зіткнувся в мистецтві. Сам світ раптово здається результатом творчого акту, який триває, навіть коли я його осягаю. Якщо досвід є трансформаційним, то це тому, що він з'єднує мене з тією трансформацією, якою я сам є, з безперервним творенням, яке представляє моє життя як людини — мою участь у дивному процесі, завдяки якому світ, навіть зараз, є річчю в процесі становлення, а не зробленою річчю.


Лише люди створюють екстатичне мистецтво. Це, можливо, єдина річ, яка може виправдати свого роду людську винятковість. Проте правда в тому, що саме те, що робить нас такими винятковими, має захищати нас від антропоцентризму. Якщо ми озирнемося на деякі з найдавніших відомих мистецтв — зображення, знайдені в печерах по всьому світу, — ми помітимо, як не дивно, що минули тисячоліття, перш ніж людські фігури посіли центральне місце поряд із тваринами, монстрами та абстрактними формами, які художники з любов'ю наносили на камінь. Фігури, що відтворюють людське тіло з такою анатомічною точністю та індивідуальністю, яку палеолітичні художники надавали тваринам, з'явилися лише під час неолітичної революції, починаючи приблизно з 10 000 року до н.е. Існують і більш ранні людські зображення — абстрактне обличчя у Вільоньєрі, намальоване близько 27 000 років тому, і гібриди людини та тварини на Сулавесі, віком понад 48 000 років, — але вони ніколи не отримують такого ж ставлення, як зображення коней і бізонів у Ласко. Насправді людські фігури з детальними головами, тулубами, руками, ногами і, найважливіше, обличчями з'явилися лише через 8 тисячоліть після створення картин у Ласко. Це правда, що деякі з найдавніших печерних малюнків містять трафарети людських рук — але чим є рука, як не місцем, де людина торкається нелюдського, самим інтерфейсом між собою та світом?

Якби мистецтво було, в основі своїй, нарцисичною спробою, якою вважали його Зигмунд Фройд та інші, ми б очікували побачити людські фігури всюди з самого початку. Що пояснює їхню дивну відсутність серед найперших ознак їхньої присутності? Можливо, мистецтво переймається не стільки людиною, скільки видовищем реального, у якому людина відіграє мізерну роль. Саме тоді, коли ми дивилися на зірки в безмісячному небі чи на тура на віддаленому хребті, народилася художня уява.

Мистецтво ніколи не було прославленням людства, а завжди — дослідженням тих прикордонних зон, де закінчується людина і починається щось інше. Це стосується навіть мистецтва, що має справу з позірно людськими ідеями, почуттями та речами. Тільки через мистецтво місто може стати джунглями, будинок — інопланетною структурою, а смуток — свого роду погодним явищем.

На перший погляд, ми могли б сказати, що доісторичні печерні розписи пропонують вагомі докази старої філософської ідеї, що «мистецтво наслідує природу». Ранні люди, вражені «зробленими речами», вирішили увічнити їх у зображеннях. Але розрізнення Спінози між двома видами природи дозволяє іншу інтерпретацію, яка враховує не лише ідентичність фігур у печерах (носоріг, кінь, зірка), а й виразність зображень, мистецтво, яке, як стверджується, змусило Пікассо сказати, що художники Ласко винайшли все.

Речі на стінах печер — не зовсім ті, які впізнав би науковий розум, орієнтований на вимірювання та кількісну оцінку. Бо вони з'являються там як речі в процесі становлення. І якщо правда, що природа є творчою, перш ніж стати причинною, магічною, перш ніж стати механічною, то ми маємо право сказати, що вона завжди була мистецтвом і була такою від самого початку. Все є процесом змін, становленням, хід якого ми зупиняємо — ментально і, отже, штучно, — коли позначаємо його фіксованою ідентичністю, концепцією.

Практика створення образів, що повторювалася сотні поколінь, сприяла появі розуму.

Те, що справедливо для тварин, рослин, каміння та зірок, справедливо і для людей. До того часу, коли ми повністю з'являємося в печерах, ми робимо це як фігури в драмі, яка водночас є матеріальною та уявливою, фізичною та психічною, і загалом — більшою, ніж людська. Отже, думка, що люди винайшли мистецтво, що мистецтво «належить» людству, є правдивою лише постфактум. У більш первісному сенсі мистецтво винайшло людство, давши людям доступ до процесу, через який воно породжує світ, разом з усім іншим.

Я маю на увазі, що мистецтво не служило вираженню людства, яке вже існувало. Скоріше, воно діяло як дзеркало, необхідне нам, щоб побачити власне відображення у потоці природи. Питання про те, коли люди винайшли мистецтво, змушує нас уявити ранніх людей схожими на нас, які вирішили одного дня виразити себе через символи та фігури. Припущення, приховане в цьому питанні, полягає в тому, що вони вже мали розум, подібний до нашого, і просто вирішили, з усіх речей, які могли зробити в холодний день Льодовикового періоду, взяти вохру і намалювати тварин. Але докази, як на мене, вказують на інше: саме практика створення образів, що повторювалася сотні поколінь, сприяла появі тих розумів, які ми сприймаємо як належне. Ми ставимо віз попереду коня, коли розуміємо себе як джерело сенсу і значення. Насправді ми — учасники чогось, що перевищує нас, і естетичний, поетичний вимір великого мистецтва автоматично з'єднує нас із цим надлишком.

Але знову ж таки, ми повертаємося до двох видів мистецтва. Штучність — це мистецтво, що наслідує природу: спроба представити світ на людських умовах, що призводить або до недосконалих відображень (за Платоном), або до вдосконалених абстракцій (за Арістотелем). Справжнє мистецтво, навпаки, втілює natura naturans — тобто творення як таке. Якщо ми взагалі можемо говорити тут про наслідування, то не в сенсі механічного копіювання, а в тому, що християнські містики називають imitatio Christi: наслідування, яке стає замість того, щоб просто мавпувати, творча подія, що виходить за межі всіх способів, якими інтелект зводить речі, що перебувають у процесі створення, до речей зроблених.

Мистецтво єдине пов'язує нас із певними видами істини та краси. І в такий спосіб мистецтво повертає нас до реальності. Щоб воно досягло успіху, однак, його слід залишити напризволяще (або його власній відсутності). Воно має бути вільним, щоб уникати логіки корисності та втілювати свободу, яку ми придушуємо під тиском мислення «засоби та цілі».

«Все мистецтво, — жартував Оскар Вайлд у передмові до «Портрета Доріана Грея» (1890), — абсолютно марне». Для Вайлда мистецтво за своєю суттю і природою не служить жодній меті — і художникам варто було б знати це, замість того щоб бажати іншого. Водночас він в інших місцях стверджував із такою ж переконаністю: якби не зусилля художників-імпресіоністів, лондонського туману не існувало б. Саме вони, заявляв він у «Занепаді брехні» (1891), породили цей аспект світу, який до того залишався непоміченим:

Звідки, як не від імпресіоністів, ми беремо ті чудові коричневі тумани, що повзуть нашими вулицями, розмиваючи газові ліхтарі та перетворюючи будинки на жахливі тіні? ... Надзвичайна зміна, що відбулася в кліматі Лондона протягом останніх 10 років, повністю завдячує цій конкретній школі мистецтва... Людина нічого не бачить, поки не побачить красу цього. Тоді, і тільки тоді, воно виникає... Можливо, тумани в Лондоні були століттями. Смію сказати, що так воно і було. Але ніхто їх не бачив, тому ми нічого про них не знаємо. Вони не існували, доки мистецтво їх не винайшло.

Клод Моне та його коло не зображували те, що вже було присутнє; вони зробили присутнім те, що доти було відсутнім. Ця здатність змусити нас бачити, для Вайлда, робить мистецтво неоціненним.

Чи є тут суперечність? Як мистецтво може бути водночас неоціненним і «абсолютно марним»? Це залежить від того, як ми визначаємо цей останній термін. Можна стверджувати: якщо ніхто не звертав уваги на тумани, що повзли вікторіанським Лондоном доти, то це тому, що не було жодної користі від цього. Приділяючи увагу тому, що ніхто не хотів помічати, імпресіоністи витягли з невидимого фону людського світу нову сутність, яку потім стало неможливо ігнорувати. Якщо мистецтво для Вайлда марне, то лише в тому сенсі, що воно досліджує ті регіони реальності, для яких наш сучасний інтелект не знайшов застосування — принаймні поки що. Роблячи видимим те, чого ми не могли бачити, перефразовуючи Пауля Клее, мистецтво розширює наше сприйняття світу. Отже, воно виконує функцію, аналогічну науковій; але якщо наукою рухає ідеал корисності, мистецтво шукає те, що ще не з'явилося на наших радарах. Художники попереджають нас про те, чого ми ще не знаємо, що не знаємо. Через їхню роботу стають доступними нові реальності, нові ідеї та нові емоції.

Мистецтво корисне лише тоді, коли йому дозволено залишатися цілком марним — тобто цілком вільним іти, куди воно забажає.

Справді, наука починається — і може початися лише — у світі, який створило мистецтво. Зрештою, те, що ми називаємо мистецтвом, — це плід здатності людської уяви виходити за межі безпосереднього сприйняття, мріяти про те, що лежить за цим рогом, поза людським світом. З цієї точки зору, гіпотетична стадія наукового методу є не чим іншим, як мистецтвом: вправою, через яку ми виходимо за межі буденності актуального, щоб дослідити можливе як таке, перевіряючи наші мрії та розширюючи наш вплив на нелюдське.

Ось чому французький філософ Жиль Дельоз у 1968 році описав естетику як «науку про чуттєве». Мистецтво, для нього, творить світ, який наука пізніше вимірює, але світ, який воно творить, зрештою виходить за межі будь-яких вимірювань, бо це світ, що існує до того, як ми розділимо його на довжини, величини та кількості. Бергсон, який мав значний вплив на Дельоза, називав це «якісною множинністю», ближчою за своєю природою до безперервної мелодії, ніж до серії дискретних, статичних

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу