Юрген Габермас: Теорія комунікативної дії як спосіб мислення

· Human OS

Юрген Габермас: Теорія комунікативної дії як спосіб мислення

Після смерті Юргена Габермаса у віці 96 років згадуємо його ключову ідею: раціональність та демократія існують лише тоді, коли люди відкрито обговорюють правила життя, спираючись на аргументи, а не на силу чи гроші.

Юрген Габермас помер 14 березня 2026 року в німецькому містечку Штарнберг у віці 96 років. Починаючи з середини 1990-х і до кінця 2000-х, щоосені він приїжджав до Північно-Західного університету в Еванстоні, штат Іллінойс, щоб викладати та виступати з лекціями. На ці візити щосеместру чекала група відданих студентів. Рік, який мені найбільше запам’ятався — 2004-й, коли він викладав матеріал, викладений у його фундаментальній праці «Між фактами та нормами» (1992), де він застосував свою теорію до демократичної політики. Право, філософія, історія, політологія: студенти багатьох дисциплін збиралися щотижня, щоб побачити відомого німецького вченого, одягненого у джинси Wrangler та твідовий піджак, який розкривав свою теорію деліберативної політики своїм неповторним гугнявим голосом, з густим німецьким акцентом і бездоганною англійською. Макс Вебер і Франкфуртська школа, які були йому близькі, адже у 1950-х він був науковим асистентом Теодора Адорно, оживали в його промовах, а потім — у схемах і малюнках крейдою, поки він теоретизував про них.

Спочатку я майже нічого не розумів: слова, які я читав, оживали в кімнаті, вимовлені їхнім автором, але все одно не складалися в цілісну картину. Після кількох лекцій форма почала вимальовуватися: це було не просто публічне відтворення «Між фактами та нормами», а десятиліття праці, що зійшлися в одній точці. Починаючи з «Теорії комунікативної дії» (1981), Габермас стверджував, що розум у сучасному житті виживає лише як спільна діяльність людей, тобто шляхом надання одне одному аргументів і готовності дослухатися до них, а не через силу, гроші чи традиції. «Між фактами та нормами» — це та сама ідея, спрямована безпосередньо на право і демократію: держава вважається легітимною лише тоді, коли її закони в принципі можуть бути обґрунтовані для кожного, хто підпадає під їхню дію, саме через такий відкритий обмін думками. Я спостерігав, як цей аргумент вкорінювався протягом десятиліть інтелектуальної історії. Мислення — це практика, вона передбачає взаємне зобов’язання надавати пояснення, ставити запитання, давати відповіді. Це не швидкий процес, і саме те, що він відбувається публічно, вголос, перед аудиторією, робить його вартим зусиль.

Я відвідував усі семінари Габермаса під час навчання в Північно-Західному університеті з величезним інтересом і, чесно кажучи, із відчуттям благоговіння. Одного разу темою щотижневого семінару була інклюзія, і я, з боязкою переконаністю недосвідченого аспіранта, висловив думку, що деліберативні громадські простори мають бути спроєктовані з урахуванням інклюзивності, і що вхід до цих спільнот вимагає від членів прийняття самих умов деліберації. «Ну, тепер ми бачимо, що пані Праттіко справді є католичкою у суворому, універсалістському сенсі», — це була не та відповідь, на яку я очікував. І здивувало мене не те, що він пожартував з приводу моєї релігії, а те, що він побачив у мені людину з історією та набором невивчених переконань — щось, що він помітив, лише навчаючи мене.

Після семінарів курс іноді ходив на напої. Саме під час одного з таких випадків я зрозумів, звідки взявся цей жарт. Я запитав його, як це було — вперше приїхати до США як запрошений професор до Нової школи соціальних досліджень восени 1967 року, яка десятиліттями раніше слугувала притулком для вчених, що тікали з тієї самої Німеччини, де він виріс. Це був початок довгої звички перетинати Атлантику: через чотири роки Прінстон, лекції Гаусса, де він вперше випробував поворот до мови, який згодом стане його теорією комунікативної дії; потім, через десятиліття, Північно-Західний університет, де я мав змогу сидіти в цій аудиторії.

Габермас відповів на моє запитання, заглибившись у минуле далі, ніж будь-хто інший. Він виховувався як лютеранин. Відвідуючи США у 1960-х і 70-х роках, він познайомився з квакерами, і щось у їхніх невеликих зібраннях залишилося з ним, зокрема те, як вони прагнули єдності з усіма присутніми. Коли він почав описувати умови, за яких люди можуть міркувати разом як рівні, він сказав, що чув відлуння тих зібрань: умови, які діють лише тоді, коли кожен, на кого може вплинути норма, не просто включений, а має голос, може заперечити й говорить щиро. За таких умов, які виходять далеко за межі простої інклюзії, єдиним обмеженням для дискурсу залишається «непримусова сила кращого аргументу», як він висловився у праці «Обґрунтування та застосування» (1993). Це не схоже на те, що він сказав би з трибуни.

«Структурна трансформація публічної сфери» (1962), його фундаментальна праця, вперше опублікована німецькою мовою, містила аргумент про цілком конкретні речі: кав’ярні, салони та журнали XVIII століття, де приватні особи почали розглядати державні справи як такі, що вони мають право публічно обговорювати й оцінювати, а не просто коритися їм. Ця звичка, як стверджував Габермас, стала ґрунтом, на якому вперше вкоренилася сучасна демократична легітимність. Книга також виявила тенденції, які згодом її послабили. Він вважав, що публічна сфера вже почала занепадати, перетворюючись на видовище під впливом реклами та мас-медіа, а громадськість — із учасників на глядачів. Знадобилося майже 30 років, щоб з’явився англійський переклад. На той час, коли це сталося у 1989 році, Габермас уже отримав величезну користь від книги мовою оригіналу; фактично вона вже зробила йому ім’я за межами Німеччини. Коли Крейг Келхун нарешті зібрав відповіді англомовних дослідників в один том «Габермас і публічна сфера» (1992), об’єднавши істориків і теоретиків, які кинули виклик його аргументам, завершивши книгу великою відповіддю самого Габермаса, він міг би легко використати цей випадок для захисту книги, яка вже довела свою цінність. Натомість він відкрито вступив у дискусію з цими критиками.

Він дійшов висновку, що був занадто скептичним щодо однієї частини цієї історії. Але саме попередження нікуди не зникло.

Виділяються двоє критиків. Ненсі Фрейзер стверджувала, що публічна сфера ніколи не була відкритою для всіх, оскільки від самого початку виключала жінок та інші групи. Вона запропонувала замінити одну публічну сферу багатьма, що сперечаються одна з одною, включно зі сферами, сформованими саме тими групами, які були виключені з першої. Джефф Ілі висловив схожу думку з погляду історії: робітничі та плебейські публічні сфери існували поряд із буржуазною весь час, а не до чи після неї. Обидва розвивали аргумент, висунутий Оскаром Негтом та Александром Клуге ще в 1972 році, про те, що існувала ціла пролетарська публічна сфера, яку книга Габермаса ніколи не враховувала.

Габермас відповів на ці критичні зауваження безпосередньо в есе під назвою «Подальші роздуми про публічну сферу», надрукованому як заключний розділ книги Келхуна. Габермас визнав, що виключення жінок не було випадковим, а було вбудоване в те, як працювала буржуазна публічна сфера від самого початку. На відміну від виключення незаможних чоловіків, що було класовою проблемою і в принципі підлягало виправленню, виключення жінок, писав він тепер, «було конститутивним для політичної публічної сфери не лише тому, що в ній домінували чоловіки як наслідок обставин, а й тому, що її структура та ставлення до приватної сфери визначалися в гендерно-специфічний спосіб». Габермас визнав, що поруч із тією сферою, яку він вважав фундаментальною, існували й інші. І він пом’якшив своє попередження, не відмовившись від нього. Він почав думати, що був надто скептичним щодо одного елемента цієї історії — ранніх ознак споживацького суспільства. Але саме попередження нікуди не зникло. Шістдесят років потому він продовжував діагностувати публічну сферу, викривлену комерційними та структурними силами, лише тепер винуватцями стали платформи й алгоритми, а не реклама та масові тиражі.

Він не відмовився від усього. Він усе ще хотів зберегти публічну сферу як еталон для вимірювання демократії, навіть якщо історія, що стоїть за нею, була складнішою, ніж він спочатку зображував. Критика та його відповідь на неї містяться в одній книзі, надруковані послідовно. Погляди Габермаса були відкритими для викликів, і ми всі мали змогу спостерігати за його думкою в процесі розвитку.

На початку роботи над дисертацією я хотів дослідити роль експертів у демократії через теорію деліберативної політики Габермаса, хоча ще не знав як — я, м’яко кажучи, зайшов у глухий кут. Мій науковий керівник Крістіна Лафонт, одна з його найбільш довірених учениць, все одно організувала зустріч у готелі, де він зупинявся під час своїх візитів до кампусу в Еванстоні. Його, здавалося, не бентежило, що я прийшов без цілком сформованого аргументу. Майже дві години в тодішньому готелі Homestead він змушував мене викладати проблему такою, якою вона була, напівсформованою, і почав опрацьовувати її сам, вголос, випробовуючи на відповідність власній теорії. Він пояснив три типи дискурсу, що характеризують деліберацію — моральний, етичний і прагматичний — і чітко дав зрозуміти, що коли йдеться про моральне, експертів не існує: є лише індивіди, які разом вирішують, що є правильним у даному контексті.

Якщо довести це до логічного завершення, це нібито не залишало місця для експертизи в деліберативній політиці. Але потім він перейшов до прагматичного дискурсу, де експертиза справді працює: знаходження найбільш емпірично обґрунтованого способу досягнення вже узгодженої мети. Експерти не мають авторитету щодо того, що є правильним, справедливим чи вартим оцінювання — лише щодо фактів. Це було, в мініатюрі, аргументом, який він висував ще у своїх ранніх роботах про науку і політику: ставлення до ціннісно-орієнтованих політичних питань так, ніби вони є лише технічними, роз’їдає демократію. Десятиліття потому, у «Обґрунтуванні та застосуванні», він надав цій тривозі, яку висловив того ранку, чіткішої філософської форми.

На пізніших зустрічах у його кабінеті, більш буденних, ніж та перша, я далі наполягав на цій відмінності: що це означає для зміни клімату — проблеми, яку майже завжди трактують, за його термінологією, як питання прагматичного дискурсу, з усіма графіками, цілями та вуглецевими бюджетами, і майже ніколи як моральне. Хто платить? Що ми винні людям, які платять? Як мають бути використані ресурси, що спричинили шкоду? У нього не було готової відповіді. Він ставив питання за питанням, перевіряючи справу проти власної системи, ніби вона справді раніше не спадала йому на думку.

Обґрунтування відповідає лише стандартам, які ми маємо зараз: ці стандарти згодом можуть виявитися помилковими.

Я ніколи не дізнаюся напевно, чи був він великодушним, чи я показав йому те, про що він ще не думав, застосовуючи власну класифікацію. Що залишилося зі мною, так це не відповідь, а спосіб її надання: філософ на восьмому десятку років, десятиліттями живучи в усталеній системі, все ще готовий перевіряти цю систему на прикладі, який він не розглядав, у режимі реального часу, вголос, перед студентом.

До 1999 року Габермас відмовився від позиції, яку займав з 1973 року — року, коли він стверджував, що істина — це просто те, з чим люди погодилися б, якби обговорювали це за досить справедливих умов. До кінця століття він вирішив, що це було помилкою: це плутало істину з обґрунтуванням. Твердження може пройти всі тести, витримати всі заперечення, бути настільки обґрунтованим, наскільки це можливо, і все одно виявитися хибним. Це тому, що обґрунтування відповідає лише тим стандартам, які ми маємо прямо зараз, і ці стандарти згодом можуть виявитися помилковими. Істина не змінюється, коли змінюються наші стандарти. Моральні твердження, на його думку, були іншими: правильним може бути лише те, про що домовилися б у чесній розмові. Більше немає на що спиратися в питанні правильності. Але факти про світ відповідають самому світу, а не лише нашому найкращому поточному узгодженню щодо нього.

Кілька людей підштовхували його до цієї зміни. Американський філософ Річард Рорті тиснув з того боку, від якого Габермас тепер відходив: для Рорті не було потреби в тому, щоб істина відповідала чомусь іншому, крім того, у чому вдалося переконати аудиторію, і він роками обстоював цю позицію перед Габермасом. Лафонт, мій науковий керівник, яка організувала зустріч у готелі, тиснула з іншого боку, спираючись на американського філософа Гіларі Патнема, який значну частину своєї кар’єри провів, виступаючи саме проти такого погляду, згідно з яким істина повністю залежить від людської згоди. Лафонт з 1994 року стверджувала, що власна філософська традиція Габермаса, у своєму повороті до мови, дрейфувала до позиції, з якої не могла заявити, що світ залишається непохитним незалежно від того, як ми про нього говоримо. Коли Габермас змінив свою думку, він перейшов на позицію Лафонт, а не Рорті.

Чого Габермас ніколи не пояснював, так це того, що відбувається з моральними та політичними твердженнями, коли люди взагалі перестають бути здатними домовитися. Істина, за його переглянутим поглядом, все ще має куди прямувати, навіть якщо всі припинять розмови: світу байдуже, чи хтось слухає. Його філософія Правильності ніколи не мала такої опції. Тому, коли люди, які мали б дійти згоди щодо чогось, розпадаються на групи, що більше не розмовляють одна з одною, фактологічне твердження все одно може бути істинним або хибним. А моральне твердження не має на що спертися, якщо в кімнаті нікого не залишилося, щоб погодитися.

Габермас відмовився від позиції, яку займав майже 30 років, тому що люди навколо нього показали йому, що вона не витримує критики. Він десятиліттями стверджував, що твердження набувають чинності, коли хтось може змусити вас відповісти, а потім був змушений сам і відповів, у друці, у віці 70 років. Ці критичні зауваження не були нищівними запереченнями: зрештою, це було саме те, чого вимагала його теорія і на чому вона будувалася.

Габермас повернувся до цієї теми у праці «Роздуми та гіпотези про подальшу структурну трансформацію політичної публічної сфери» (2022). Його відправною точкою є певний зв’язок між переконаннями та реальністю. Конституційна демократія працює, доки громадяни дотримуються певних припущень щодо власних розбіжностей, а саме: що ці розбіжності реальні, що вони стосуються чогось конкретного, і що кращі аргументи в принципі можуть їх вирішити. Система тримається разом лише доти, доки ці припущення залишаються досить близькими до того, як політика працює насправді. Його аргумент полягає в тому, що публічна сфера, керована соціальними мережами, загрожує цьому зв’язку і поглиблює прірву.

Для Габермаса в цьому поглибленні діють дві сили. Платформи відмовляються від редакційного фільтрування, яке раніше здійснювали газети та мовники, і перетворюють кожного користувача на публіциста. Для Габермаса глибша проблема полягає не в шумі, що виникає в результаті; а в тому, що інтенсивне використання платформ створює щось менше за публічну сферу: напівпублічні сфери, замкнені в собі, силоси, члени яких більше не можуть сприймати ширшу публічну сферу як інклюзивну — претензії на універсальність за межами їхнього власного горизонту стають, за його словами, «підозрілими в лицемірстві». Це сприйняття саме по собі є шкодою, на його думку, такою ж, як і все, що насправді відбувається у загальній публічній сфері. Він завершує, наполягаючи на тому, що «підтримка медіаструктури, яка забезпечує інклюзивний характер публічної сфери та деліберативний характер формування громадської думки та політичної волі, є не питанням політичних уподобань, а конституційним імперативом».

Фактологічне твердження все одно має правильно відображати світ, незалежно від того, чи є хтось, хто може це перевірити. Моральні твердження ніколи цього не робили: вони відповідають лише дискурсу. А дискурс — це саме те, що, як він описав, розпадається. Він сам не робить висновків для моральних і політичних тверджень, але вони випливають із порівняння двох його книг: те, на що мало спиратися твердження про наші взаємні зобов’язання, — це те, що, за його словами, зникає в епоху, де панують обміни в соціальних мережах.

Люди відступають у групу, яка з ними погоджується, і втрачають відчуття спільного стандарту істинного та хибного.

Приблизно в той час я звернувся до свого наукового керівника по допомогу в проханні до Габермаса написати передмову до збірки, яку я редагував, про Габермаса і демократію. Він був відомий тим, що суворо охороняв свій час — дуже мало хто мав його адресу електронної пошти, і він приймав лише дещицю з сотень таких запитів, які отримував щороку. Через кілька місяців прийшов лист з адреси, яку я не впізнав: він погодився і сам написав про це. Серед логістичних деталей він додав одну умову: «Ви повинні надіслати мені принаймні суттєву частину книги, перш ніж я зможу і захочу сісти та сформулювати кілька ідей». У 92 роки він хотів бачити матеріал перед тим, як на щось підписатися.

Те, що він надіслав у відповідь, не було рецензією на кожне з інтерв’ю, що складають книгу. Він сам каже про це в перших рядках: не його завдання коментувати розмови безпосередньо. Натомість він використав цей випадок, щоб відповісти на постійні заперечення щодо свого погляду на деліберативну демократію та завершити темою цифрової трансформації, яка, як виявилося, проходить крізь майже кожне інтерв’ю в книзі — тема, яку він помітив сам і назвав центральною для збірки. Один із розділів був присвячений експертам, здоровому глузду та ланцюжку перекладу, який переносить спеціалізовані знання в публічне обґрунтування: та сама відмінність, яку він вперше окреслив за сніданком у готелі, тепер опрацьована набагато детальніше, на самомуприкінці його професійного шляху.

В одному місці він пише, що те, що було втрачено в демократіях, які зараз регресують, — це «конфлікт думок, який залишається впізнаваним як суперечка про те, яка позиція підкріплена кращими аргументами». Це найближче, до чого він коли-небудь підходив, у всьому, що писав мені безпосередньо, щоб висловити мою власну передумову своїми словами. Він знову називає цю саму втрату пізніше у передмові, описуючи людей, які відступають у групу, яка вже погоджується з ними, і втрачають відчуття не лише інклюзивності публічної сфери, а й ідеї спільного стандарту істинного та хибного. Чого він тут не робить, так само як і в 1999 році, — це не продовжує цю думку, коли справа стосується морального твердження, коли дискурс, що стоїть за ним, розпадається. І саме це я намагався дослідити у своїй філософській роботі після дисертації.

Він все ще вірив, що прірву між експертом і неспеціалістом можна, в принципі, подолати за допомогою правильного ланцюжка перекладу. Це було єдине, чого він ніколи не переглядав: він переглядав свою теорію публічної сфери, свою теорію істини, але ніколи не відмовлявся від переконання, що за належних умов люди все ще можуть досягти порозуміння. Я не переконаний, що ці умови сьогодні хоч якось наближені до виконання — але це розбіжність, яку я так і не встиг обговорити з ним.

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу