Коли терапевтична кімната стає ще однією кімнатою за закритими дверима: чому традиційна західна психологічна допомога не підходить для жертв тортур і насильства держави
· Human OS
Традиційна західна терапія не відповідає потребам жертв тортур та державного насильства.
Жінка сидить в кабінеті терапевта у західному місті. Вона втекла зі своєї країни після того, як витримала місяці затримання, допитів та тортур в руках уряду, який хотів її змусити замовкнути. Їй вдалося вирватися. Вона, за всіма зовнішніми ознаками, зараз в безпеці.
Терапевт добрий. Освічений. Добродійний. Вона просить її оцінити свою тривожність за шкалою від одного до десяти. Вони пропонують дихальні вправи. Вони надають аркуш із завданнями щодо когнітивних спотворень.
Вона ніколи більше не повертається.
Кожного разу я відчуваю ту ж тиху печаль — не через невдачу терапевта в співчутті, а через невдачу сфери в уявленні.
Я чув цю історію, в різних формах, з різними деталями, стільки разів, скільки можу порахувати. І кожного разу я відчуваю ту ж тиху печаль — не через невдачу терапевта в співчутті, а через невдачу сфери в уявленні.
Традиційна західна терапія не була розроблена для неї. І поки ми не будемо чесними в цьому, ми продовжимо втрачати людей, які вже пережили те, що неможливо пережити, не через їх травму, а через нашу нездатність.
Розгляд наших припущень щодо безпеки та зцілення
Західна психотерапія та медична допомога в галузі психічного здоров'я базуються на наборі основоположних припущень, так глибоко вкорінених у моделі, що більшість практиків ніколи не замислюються над їхньою доцільністю.
Вона припускає, що зцілення — це внутрішній процес, те, що відбувається всередині однієї людини, у приватній кімнаті, між двома людьми, які зустрічаються щотижня на п’ятдесят хвилин. Вона вважає, що мова є основним засобом для обробки травми. Є розуміння, що емоції можна і потрібно називати, досліджувати та переосмислювати. У цій концепції безпека — це відчуття, яке можна культивувати за допомогою технік.
Для виживших після тортур і насильства з боку держави практично кожне з цих припущень зазнає невдачі.
Коли людина стала систематичною мішенню для уряду, зазнала ув'язнення, допитів, побиття, приниження, сексуального насильства, імітації страт та була позбавлена своєї людяності, рана не є лише психологічною в західному сенсі. Вона проникає глибше.
Злочинець не був окремою особою. Це була система, яка в багатьох випадках досі перебуває при владі, все ще переслідує тих, хто залишився, все ще присутня у світі, в якому вижившим доводиться жити і пояснювати себе.
Коли зрада повторюється в місці, яке мало бути безпечним
Для більшості виживших після насильства з боку держави найглибша рана — це руйнування довіри — до інститутів, до незнайомців і до базової безпеки світу. Ця рана починається в їхніх рідних країнах, де самі уряди, які мали їх захищати, стають джерелом переслідування, ув’язнення, тортур і терору. Але для деяких виживших травма не закінчується, коли вони втекли.
Я працював з людьми, які пережили Ісламську Республіку Іран, Талібан та інші репресивні режими, вважаючи, що якщо вони зможуть досягти Сполучених Штатів, то нарешті стануть в безпеці. Вони вважали, що потрапили до країни, заснованої на демократії, правосудді та правах людини — до місця, де правила нарешті будуть іншими.
Замість цього деякі з них опинилися за ще одними замкненими дверима.
Для тих, хто вже пережив тортури, найбільша травма часто полягає не лише в тому, що їх знову поранили — це усвідомлення, що місце, яке вони вважали захисним, стало ще одним джерелом страху.
Виживші описували, що їх утримували під вартою в умовах, які вони вважали глибоко травматичними. Дехто повідомляв про фізичне насильство, психологічне насильство, тривалу ізоляцію, приниження, погрози та ставлення, що нагадувало ті ж тактики, від яких вони втекли.
Те, що робило цей досвід унікально руйнівним, — це не лише страждання, а й зрада. Вони очікували жорстокості з боку авторитарних режимів. Вони ніколи не очікували зазнавати насильства в країні, яку вважали символом свободи, справедливості та верховенства закону.
Багато хто запитував мене: “Якщо це може статися тут, то де ж безпечно?”
Для тих, хто вже пережив тортури, найбільша травма часто не в тому, що їх вкотре поранили — це усвідомлення, що місце, яке вони вважали захисним, стало ще одним джерелом страху. Ця друга зрада може зламати будь-яку крихку довіру, що залишилася, залишаючи їх відчувати, що ніде у світі не є по-справжньому безпечно.
Пропонування якоря в психічному здоров'ї, який тримає
Коли хтось пережив тортури з боку уряду, вони відчувають не лише тривогу чи депресію. Їм втрачається базове відчуття того, що світ безпечний, що вони важливі, що життя має сенс, що справедливість реальна. Їм було сказано, явно і неявно, їхніми урядами, їхніми спільнотами, а іноді навіть їхніми власними умами, що їхнє страждання не має значення. Це руйнує підвалини, на яких стоїть людина. Жодна дихальна вправа не вирішує цю реальність. Жодне когнітивне переосмислення не торкається цього.
З цієї причини я надаю більшу увагу відновленню довіри, відновленню агентності, свідченню та створенню відносної безпеки, перш ніж вводити будь-яку техніку, що вимагає тривалої внутрішньої уваги.
Я визнаю, що травмочутлива усвідомленість допомогла деяким вижившим. Проте в своїй клінічній практиці з вижившими від тортур і насильства з боку держави я зазвичай не використовую втручання на основі усвідомленості, які просять клієнтів зосереджувати увагу на своїх тілах або залишатися в тривалій тиші.
Люди, які пережили неможливе, не чекають, щоб їх врятували. Вони чекають, щоб їм повірили.
Ось чому: багато з тих, з ким я працюю, навчились, що звертати увагу на свої тіла означає передбачати біль. Їхні тіла не сприймаються як місця безпеки, а як місця, де сталися незбагненні жорстокості. Спрямування уваги всередину може викликати спогади, паніку, дисоціацію або переповнене фізіологічне збудження. Так само тривала тиша і спокій можуть нагадувати одиночне ув’язнення, затримання або допит, змушуючи ці практики здаватися загрозливими, а не регулюючими.
Для багатьох виживших процес зцілення починається не з погляду всередину, а з відкриття того, що інша людина може залишатися присутньою, не завдаючи шкоди.
Люди, які пережили неможливе, не чекають, щоб їх врятували. Вони чекають, щоб їм повірили, щоб хтось сидів з ними у їхній реальності — не для того, щоб виправити це, не для того, щоб переосмислити, не для того, щоб спонукати їх до стійкості, а просто, чітко та рішуче сказати: те, що з вами сталося, було реальним. Я вірю вам. І все ще є майбутнє, яке належить вам.
Через свою роботу з колишніми політичними в’язнями та вижившими від тортур мені довелося розучитися багатьом протоколам і інструментам, якими я навчався. Коли ми просимо виживших сидіти тихо, підтримувати зоровий контакт, точно формулювати те, що вони відчувають, ми часто просимо їх робити те, що їхні тіла сприймають як загрозу. Клінічна обстановка сама по собі — закрита, формальна, з дисбалансом влади — може несвідомо відображати ті самі середовища, в яких їм завдали шкоди.
Часто сама лексика західної допомоги в галузі психічного здоров’я — ПТСР, травма, тригери, самодопомога — не перекладається. Не лише лінгвістично, а й концептуально. Багато з моїх клієнтів не ідентифікують себе як травмовані. Вони ідентифікують себе як виживші, як опірці, як люди, які робили те, що мали зробити.
У західній терапії мова є всім. Терапія розмовою побудована на припущенні, що розмова про страждання є лікувальною. Але для багатьох виживших, з якими я працюю — іранців, афганців, людей зі спільнот, у яких немає культурної традиції обговорення психологічного болю з незнайомцем — мова вже є місцем насильства. Їх допитували. Їхні слова використовували проти них. Вони навчилися, у найжорстокіший спосіб, що говорити несе ризик. І потім ми просимо їх прийти в кімнату і говорити.
Більше того, сама лексика західної допомоги в галузі психічного здоров’я — такі поняття, як ПТСР, травма, тригери, самодопомога — часто не перекладається. Не лише лінгвістично, а й концептуально. Багато з моїх клієнтів не ідентифікують себе як травмовані. Вони ідентифікують себе як виживші, як опірці, як люди, які робили те, що мали зробити. Патологізація їхнього досвіду, організація його навколо діагнозу може відчуватися як ще одна форма стерти, ще одна інституція, що говорить їм, ким вони є.
Мабуть, найбільш недооцінене вміння в цій справі — це просто здатність вислухати, що сталося, і не відводити погляд.
То що ж насправді працює?
Для більшості виживших після насильства з боку держави найглибша рана — це руйнування довіри — до інститутів, до незнайомців і до базової безпеки світу. Зцілення починається не в терапевтичній кімнаті, а в повільному, обережному відновленні спільноти: підтримка однолітків, культурні простори, спільні ритуали, досвід бути серед людей, які не завдадуть болю, і де довіра може почати відновлюватися.
Кожна культура має свої власні рамки для розуміння страждання і відновлення. Для моїх іранських клієнтів поезія, Хафез, Румі, велика перська літературна традиція має лікувальну силу, яку не може торкнутися жодна категорія з DSM. Для моїх афганських клієнтів колективна молитва, спільне горювання, присутність старших жінок — це не доповнення до лікування. Вони є лікуванням. Наша роль як практиків полягає в тому, щоб звільнити місце для них, а не замінювати їх.
Постійне, непохитне свідчення є глибоко зцілювальним, оскільки це точно протилежне тому, чого хотіли злочинці. Вони хотіли тиші. Вони хотіли, щоб світ відвернувся. Коли ми цього не робимо, ми стаємо частиною опору вижившого.
Мабуть, найбільш недооцінене вміння в допомозі у сфері психічного здоров’я — це просто здатність почути, що сталося, і не відводити погляду. Не аналізувати й не переосмислювати. Не поспішати до надії. Залишатися в правді того, що ділиться. Цей акт тривалого, непохитного свідчення є глибоко зцілювальним, оскільки це точно протилежне тому, чого хотіли злочинці. Вони хотіли тиші. Вони хотіли, щоб світ відвернувся. Коли ми цього не робимо, ми стаємо частиною опору вижившого.
Сфера психічного здоров’я не є злочинною. Більшість практиків, які не справляються із цим населенням, роблять це через те, що їх ніколи не навчали інакше. Наші програми навчання, наші діагностичні рамки — вони були створені для іншого типу страждання, у іншому типі світу.
Оригінал: www.mindful.org