Мекка та торговий центр: паломництво в епоху споживання
· Human OS
Автор описує власний досвід паломництва до Мекки, де на зміну духовній сакральності прийшли неонові вивіски, магазини люкс-брендів та атмосфера сучасного мегаполіса.
Зараз триває Рамадан, найсвятіший місяць ісламського календаря, і я сиджу в кафе на даху в Мецці, найсвятішому місті цієї релігії. Сонце сіло, і безліч виблискуючих магазинів та готелів осяюють міський простір піді мною. У серці цього стародавнього міста, головного місця мусульманського паломництва, захищеного мармуровими стінами, схожими на фортечні, розташований комплекс Масджид аль-Харам — найбільша мечеть у світі. Я щойно завершила власне паломництво до святого місця, і мені важко назвати дискомфорт, який я відчуваю.
Існує небагато слів, щоб описати шок від зіткнення з мережею Joe & The Juice, бутиком Sephora та величезною кількістю інших магазинів, готелів і рекламних щитів у стилі Таймс-сквер після того, як я пережила один із найбільш духовно насичених досвідів у своєму житті. Опинитися в місці, яке виглядало просто як будь-який інший порт Перської затоки, що процвітає на нафтодоларах, а не на освяченій землі, було приголомшливо. Я відчувала себе позбавленою того романтизму, на який очікувала після дитинства, побудованого на захопленні релігійними переказами та піднесеними уявленнями про фантастичне божественне місто.
Я опинилася в Мецці, намагаючись відпочити від екзистенційного жаху свого повсякденного життя — нескінченної низки подань резюме на роботу, яка мені насправді не була потрібна, бо писати тексти на повну ставку було фінансово нестійко; від побачень одне за одним, спроб знайти кохання в додатках, створених для невдачі; від «думскролінгу» соцмереж, застрягши в дофаміновій пастці, і вдивляння в екран ноутбука в очікуванні якогось одкровення, що прорветься крізь туман у моїй голові та складеться в слова, здатні змінити життя. Насувалося 30-річчя, і я відчувала, як петля змарнованих можливостей затягується на моїй шиї.
Одна з моїх найчастіших молитов походить із вірша Корану, який розповідає про втечу Мойсея з Єгипту: «Rabbi inni lima anzalta ilayya min khairin faqir» («Господи мій, воістину, я потребую будь-якого блага, яке Ти даруєш мені»). Мене завжди втішала думка, що божественна сила дбає про мене, що існує щось поза межами часу та простору — всюдисуще, всемогутнє — і водночас ближче до мене, ніж моя власна яремна вена, як каже моя Священна Книга.
Моє обґрунтування для цієї подорожі полягало в тому, що цей духовний «цукровий сплеск» дозволить мені знайти опору в світському світі. Моя надія, сповнена молитовного запалу, полягала в тому, що Бог буде вражений моєю відданістю, і божественне втручання виправить мої мирські справи. І хоча під час паломництва я відчула оновлення віри, того омріяного звільнення від буденності так і не сталося.
Іслам — не аскетична віра: цікаво, що він забороняє чернецтво. Однак стан паломника — це найближче, що можна порівняти з відмовою від матеріального світу. Перш ніж увійти в межі Священного міста, одягнена в білу абайю з молитовником на шнурку на шиї, я взяла на себе стан підвищеної духовної чистоти, відомий як іхрам.
Слово «іхрам» має етимологічне коріння в слові «харам», що означає «забороняти». Це втілення додаткових, небуденних заборон. У цьому освяченому стані паломникам заборонено вступати в статеві стосунки, полювати на тварин або змінювати стан свого тіла: вони не можуть, наприклад, стригти нігті чи волосся або користуватися парфумами. Чоловіки повинні вкриватися лише двома шматками незшитої тканини, тоді як жінки мають носити скромне вбрання, що залишає видимими лише обличчя та кисті рук. Мета іхраму — зрівняти всіх вірян на час паломництва. Як описували антропологи Віктор і Едіт Тернер (щоправда, у контексті християнства), паломники перебувають у лімінальному, граничному стані. Вони входять у стан структурної проміжності, який називають «комунітас», де позбавляються соціальних ідентичностей і опиняються в тимчасовому стані спонтанного егалітаризму.
Існує два види паломництва у цій вірі: умра, що триває кілька годин і може бути здійснена будь-якої пори року, та хадж — який займає п’ять днів і може бути виконаний лише в ісламському місяці зуль-хіджа. Обидва паломництва вимагають однакових умов іхраму. Я розпочала свою умру з короткої поїздки до мечеті на державному шатлі, прикрашеному електричним табло з написом: «Вітаємо гостей Ар-Рахмана», тобто гостей Наймилостивішого. Паломники — це гості не Королівства Саудівської Аравії, а Бога, тому, на папері, принц і жебрак мають бути рівними. Коли ти перебуваєш у стані «комунітас», це відчуття здається справжнім.
Важко відвести погляд від символу своєї віри, що втілений прямо перед тобою
Деякі паломники молилися в шатлі з чотками, інші читали вірші з Корану на смартфонах. Хтось мав молитовники, схожі на мій. Але коли ми наблизилися до Великої мечеті, ми вийшли з автобуса, і ритмічне скандування всіх присутніх злилося в єдину фразу, коли паломники вигукували до небес: «Labbaik Allahumma Labbaik» («Ось я перед Тобою, мій Господи! Я відгукнувся на Твій заклик!»). Палка декларація продовжувалася, поки ми приєднувалися до тисячного натовпу, що прямував пішки в саме серце Масджид аль-Харам.
Перше, що відчуваєш, входячи до Великої мечеті в Мецці, — це аромат уду та рожевої води, що огортає тебе. Серед багатьох мусульманських спільнот існує повір’я, що те, про що ти молишся, коли вперше поглянеш на Каабу — чорну кубічну споруду, вкриту сирим шовком у центрі мечеті, — обов’язково здійсниться. Тому більшість паломників входять вперше, міцно втупившись у холодну мармурову підлогу або міцно заплющивши очі, тримаючись за того, хто їх веде. А коли нарешті відкриваєш очі, цей перший погляд стає сюрреалістичним: океан паломників, одягнених у біле, обходить Каабу, зграї ластівок майорять на фоні неба, і навколо є сотні речей, що відволікають увагу — від величезних торгових центрів до дронів спостереження та батальйонів охорони, які патрулюють територію. Проте, попри ці конкурентні видовища, важко відвести погляд від символу своєї віри, що втілений прямо перед тобою — більший, ніж ти уявляв, неймовірно спокійний, магнетичний.
Кааба є епітетичним прикладом того, що Мірча Еліаде, основоположник історії релігій, описав у праці «Священне і профанне» (1957) як «axis mundi» (вісь світу) або пуп Землі, центр, з якого, як кажуть, виник світ. В ісламському віровченні Мекка — це місто-мати, земля, з якої розгорнувся решта світу. Згідно з тією ж теологією, Кааба була першою будівлею на Землі, створеною для поклоніння Богу, перш ніж була втрачена під час потопу Ноя, а потім відбудована Авраамом та його сином Ізмаїлом у теперішньому вигляді.
З часу завоювання Мекки Мухаммедом у 630 році н.е. Кааба орієнтує всі аспекти мусульманського життя. Де б вони не були, мусульмани звершують п’ять щоденних молитов обличчям до Кааби, а тіла померлих ховають так, щоб їхні голови були спрямовані в тому ж напрямку. Комплекс, побудований навколо неї, охоплює всю священну топографію, яку ви повинні пройти під час паломництва. Ви починаєте з обходу Кааби, потім молитесь поруч із Макам-е-Ібрагім — каменем у скляній огорожі, на якому, як вважається, відбиті сліди Авраама. Потім ви повинні сім разів подолати відстань між пагорбами Сафа та Марва, загалом 3,15 км. Щойно ці обов’язкові ритуали умри завершені, чоловіки голять голови, а жінки зістригають пасмо волосся, щоб вийти зі стану паломника.
Для Еліаде священний простір позначає розрив із місцем буденного, профанного життя. Це якір, що з’являється через божественне одкровення, від якого віряни орієнтуються, отримуючи доступ до більш первісного стану буття. У стані іхраму — з очима, спрямованими на якір, що сформував моє поклоніння — мій досвід був більше метафізичним, ніж тілесним. У ті моменти я займала уявну Мекку, казкове місто пророків і ангелів, матерів, що прагнули зберегти віру перед обличчям жорстокого гноблення. Я майже бачила те, що було тут раніше, привидів зароджуваної віри, що робила свої перші невпевнені кроки поруч із вірянами з плоті та крові, розділеними століттями.
Доступ до цього духовного світу вимагав від мене призупинення невіри — тому що у 2026 році навіть Велика мечеть, як і сама Мекка, дуже відрізняється від тієї, про яку я читала в пророчих традиціях. За останнє десятиліття мечеть зазнала масштабного проекту розширення та реконструкції. Витративши майже 26,6 мільярда доларів, саудівський уряд перебудував комплекс, збільшивши його площу з 414 000 до 1 564 000 квадратних метрів, щоб вмістити зростаючу кількість паломників і зробити територію доступнішою. Однак це обійшлося надто дорого для історичної достовірності простору і, певною мірою, для того іншого світу, якого вимагає межа між священним і профанним.
За винятком Кааби, усі історично значущі споруди в комплексі були або змінені, або зруйновані
Чотири яруси мармурових доріжок тепер оточують Каабу, дозволяючи більшій кількості людей здійснювати обхід одночасно. На різні поверхи можна потрапити через мережу ескалаторів та пандусів. Остання доріжка має доріжки для гольф-карів — і за ціною 300 саудівських ріалів (80 доларів) паломники можуть завершити свої ритуали на колесах. Ті, у кого обмежений бюджет, можуть витратити вдвічі менше, щоб орендувати інвалідний візок, якщо їм важко проходити більше ніж 2,5 милі, які очікуються від паломників.
У своєму щоденнику «Паломництво до Мекки» (1934) леді Евелін Кобболд, перша британська жінка-новонавернена, що здійснила хадж, писала:
Навіть автомобіль «Форд» не міг вульгаризувати прекрасну, залиту місяцем пустелю, тиша якої не була порушена караваном верблюдів, що ми пройшли повз, тихо прямуючи на північ; таємничі привиди звірів і людей з іншого світу, ніж наш — я подумки молилася, щоб автомобіль ніколи не витіснив верблюда.
Мені цікаво, що вона сказала б про візки, які сьогодні гасають самою мечеттю. Наслідком цих орієнтованих на ефективність заходів є те, що, за винятком Кааби, усі історично значущі споруди в комплексі Мекки були змінені або зруйновані.
Шлях між пагорбами Сафа та Марва, де, як вірять мусульмани, дружина пророків Хаджар шукала воду, перш ніж дивом забило джерело святої води Замзам, тепер вирівняний і реконструйований як багатоповерховий кондиціонований анклав. Споруду, що позначала джерело святої води, також знесли, і тепер паломники мають доступ до води лише через крани та резервуари. Навіси, присвячені впливовим класичним вченим ісламу всередині мечеті, були демонтовані, а на місцях, де має починатися обхід, встановили неонові вогні.
Поки я виконувала ритуали, прірва між священним простором у моїй уяві та цілком реальним, переробленим для сучасної зручності місцем, де я перебувала, викликала певне горе. Я сумувала за тим, що це не ті самі підлоги, якими ходили предки моєї віри, і не ті стовпи, на які вони спиралися. З одного боку, це відчуття «комунітас» з іншими паломниками живило мою душу; з іншого — я чітко усвідомлювала, наскільки великим є розрив із минулим. Коли я завершила своє паломництво, я просунула руку під шари свого хіджабу, щоб відрізати кілька пасом волосся маленькими металевими ножицями. Виходячи зі стану іхраму і фізично змінившись завдяки своїм актам поклоніння, я була виштовхнута в болюче усвідомлення буденного, профанного світу. Цей розрив став значно виразнішим, коли я вийшла з мечеті.
У мемуарах Кобболд, написаних менше століття тому, Мекка — це місто без стін, захищене горами, з караванами бедуїнів, що продають товари паломникам, які зупиняються в скромних гостьових будинках і таборах на пустельній стежці. Цієї Мекки теж більше не існує. Гостьових будинків немає, а гостинні місцеві жителі минулих років тепер живуть на околицях міста — їхні квартали поглинули готелі та торговельні комплекси.
Деякі зміни неминучі. Коли Мухаммед здійснював своє останнє паломництво в 632 році н.е., його супроводжувало близько 30 000 послідовників. Коли я здійснювала своє паломництво в лютому 2026 року, близько 1,68 мільйона людей з-за кордону отримали дозволи на паломництво на місяць Рамадан. Цим паломникам потрібен простір не лише для поклоніння, а й для сну та їжі, і для всього, що роблять смертні тіла — отже, інфраструктура має бути побудована для забезпечення цих потреб.
Однак деісторизація Мекки була розрахованим ідеологічним проектом, в рамках якого було знищено те, що в будь-якій іншій частині світу вважалося б пам’ятками, що охороняються, заради будівництва марнославних об’єктів. Головна релігійна ідеологія Саудівської Аравії — ваххабізм — це ревізіоністський рух 18-го століття, який сповідує буквалістське, суворе тлумачення Корану. Він заохочував руйнування історичних місць, таких як будинки ранніх ісламських постатей та вшановані могили сім’ї пророка, стверджуючи, що вони можуть призвести до ідолопоклонства. Переоблаштування Мекки також тісно переплетене зі зростанням нафтодоларів у Королівстві, створюючи напружене перехрестя, де ритуал бореться з капіталізмом за простір. Як зазначає письменник і публічний інтелектуал Зіауддін Сардар у книзі «Священне місто» (2014), Королівство створило сталево-скляні небеса споживаництва в ім’я викорінення ідолопоклонства.
Там, де наші попередники боролися з посухою і смертю, щоб знайти Бога, ми боремося з надмірністю та спокусою достатку
Отже, тепер готель Hilton стоїть там, де колись стояв будинок першого ісламського халіфа Абу Бакра. Непримітна бібліотека стоїть на місці будинку, в якому народився Мухаммед, а цитадель 18-го століття була знесена, щоб звільнити місце для комплексу вежі з годинником «Абрадж аль-Бейт» — колекції з семи будівель, що є одночасно торговим центром і готелем. Найвища з цих будівель — споруда в стилі «Біг-Бена» з гігантським циферблатом, що височіє над Каабою.
Завдяки нафтовій економіці Королівство експортувало свій бренд ваххабітського ісламу по всьому світу. Традиційні способи віри були гомогенізовані, а догматична, шаблонна версія віри була розтиражована. Натомість Глобальна Північ експортувала феномен «відсутності місця» до Саудівської Аравії, через що наплив іноземних брендів змінив як головні вулиці країни, так і споживчі вибори. Комерційний наступ, ускладнений активним знищенням матеріальної історії, надає периферії священного простору особливого відтінку. Ірфан аль-Алаві, теолог і прихильник збереження спадщини, описав це в газеті The Guardian як «манхеттенізацію Мекки».
Проходячи сірими бетонними вулицями та скляними торговими центрами Мекки, я запитувала себе, чи означало б поклоніння тут більше, коли на горизонті виднілися піщані пагорби і нічого не було, окрім Дому Божого, як гавані проти гнівної пустелі. Я роздумувала, чи моє повернення до зручного ліжка в готелі, а не в хиткий намет, означає щось недостатнє в моєму прагненні відмовитися від матеріального. А може, справа просто в тому, що я належу до цього часу, і мої молитви підпорядковані його примхам. Справді, можливо, саме в цьому неспокої ритуал знаходить сенс — якби весь світ був святим, ми б не тяжіли так до «омфалоса» (буквально — «пупа»). Священне є значущим, тому що воно порушує профанне. Там, де наші попередники боролися з посухою і смертю, щоб знайти Бога, ми повинні боротися з надмірністю та спокусою достатку.
Я не можу припустити, що Бог думає про сьогоднішню Мекку. Зрештою, еволюція є природною для святого міста; воно формувалося династіями та настроями духовенства протягом століть. Віра продовжує виходити за межі анахронізмів, і все ж, коли молишся біля чорно-золотої Кааби, тінь годинникових веж падає на тебе — занадто очевидна метафора в дії.
Оригінал: aeon.co