Митець, співчуття та жорстокість
· Human OS
У опері Моцарта «Così fan tutte» моральні дилеми створюють глибокий драматизм.
Слухайте це есе
У середині другого акту опери Моцарта 1790 року Così fan tutte молода жінка на ім’я Фіорділіджі стоїть одна на сцені, на межі зради обіцянки, яку вона колись тримала в самісінькому центрі своєї ідентичності. Її наречений Гуглієлмо, як вона вважає, був покликаний на війну, і, хоча вона обіцяє залишитися вірною в його відсутність, чарівний незнайомець починає домагатися її прихильності. Фіорділіджі опирається цим натискам протягом більшої частини опери, але до середини Другого акту вона більше не може ігнорувати зростаюче почуття привабливості, яке почала відчувати. Арія, яку вона співає, є одночасно попередньою сповіддю провини та закликом до милосердя:
У ім'я жалю, моя люба, прости
Помилку моєї люблячої душі.
Серед цих тіней і цих гаїв,
О Боже, це завжди залишиться прихованим.
Моя мужність, моя вірність
Вигонить це зле бажання;
Воно втратить пам'ять
Про те, що соромить і жахає мене.
Кому моє марне, невдячне серце
Виявило свою невірність?
Твоя довіра, коханий,
Заслуговувала на кращу нагороду.
Моцарт підкреслює цей текст музикою майже нестерпної ніжності. Арія граціозна і змиренна, а вся сцена є однією з найкрасивіших в опері. Ніде до цього моменту Фіорділіджі не звучала так щиро, так безнадійно, так глибоко заслуговуючи на нашу співчуття та милосердя.
Але під благородною поверхнею музики тече підступний струм жорстокої іронії. В оркестровому супроводі переплетені два соло-труби, які вторгаються в мелодію Фіорділіджі, коли вона повторюється, підкреслюючи її рядок пишними вставками. Глядачі XVIII століття впізнавали ці звуки труб як музичні символи зради, широко зрозумілу гру слів про образ «рогатого чоловіка», який страждає від сексуальної зради своєї невірної дружини. Присутність труб тут знищує найдорожче заявлення Фіорділіджі про сором.
Протягом століть глядачі боролися з цим та іншими сценами з Così, опери, чий сюжет переповнений моральною плутаниною, де музична краса є зброєю в руках композитора. Може, Моцарт просто зображує персонажа, який і страждає, і, в сенсі, винний. Але можливо, він також хитро насміхається з неї за допомогою болючого знака, що сюжет незабаром підштовхне її ще глибше до невірності. Справді, він навіть може насміхатися з нашого співчуття, розбиваючи щирість моменту і нагадуючи нам слухачам, що в кінці кінців ці персонажі, яких ми починаємо любити, є лише ляльками в руках всевладного митця, приреченими грати в будь-яку сумну історію, яка була їм призначена.
Напруга, яку ми відчуваємо, спостерігаючи за боротьбою Фіорділіджі — це тягучість між співчуттям і осудом, ніжністю та непокоєм — є загальною рисою опер Моцарта, у чому він, здається, прямо насолоджується. Протягом серії оперних шедеврів, створених з 1781 року до його смерті в 1791 році, Моцарт просував цей жанр настільки далеко, наскільки міг, неодноразово залучаючи слухачів до проблемних і морально неоднозначних точок зору. Опера в його руках була наративним двигуном для виробництва співчуття — не в сучасному розумінні, а в більш строгому сенсі, який широко досліджувався в той час, не в останню чергу великим шотландським філософом Адамом Смітом.
Перше видання Сміта, Теорія моральних почуттів (опубліковано в 1759 році, коли Моцарту було три роки), визначає співчуття як цю уявну здатність, завдяки якій ми навчаємось ставити себе в позицію інших людей, моделювати їхні дилеми, зважувати їхні дії проти своїх власних уявлюваних відповідей, і таким чином починаємо оцінювати їхню поведінку. «Ми, мов би, проникаємо в [інше] тіло», — пише Сміт, «і стаємо якоюсь мірою тією ж особою, що й він». Він навіть висуває подібний механізм для нашого власного самоусвідомлення у вигляді образу «неупередженого спостерігача», по суті, замісника для совісті, якого ми уявляємо, спостерігаючи за нашою поведінкою і судячи про неї так, як ми робимо це для інших. Ця увага до уявної гнучкості була сама по собі відступом від старшої філософської традиції, яка розглядала моральний суд як справу раціонального виведення та застосування вічних принципів, як якби етика була галуззю геометрії. Для Сміта моральне життя було більш заплутаним і спростовуваним, ніж такі обмеження дозволяли; питання того, як ми приходимо до розуміння інших думок, було серед центральних інтелектуальних викликів середини та другої половини XVIII століття, які охоплювали дисципліни від філософії до економіки до мистецтв.
Геній Моцарта полягав у тому, щоб ставити своїх слухачів на місце співчутливих спостерігачів. Він не говорить нам, що думати про персонажів на сцені. Натомість він змушує нас відчувати разом із ними і залишає нас з необхідністю зважати на фізуальні відчуття етичної плутанини, які таке переживання виявляє. Результатом є серія витворів мистецтва, чиї музичні структури самі втілюють філософську програму.
Це не те, як зазвичай працювала опера, ні до часу Моцарта, ні протягом більшої частини століття після його смерті. Від часу її народження наприкінці XVI століття опера переважно займалася сценаріями, запозиченими з міфології або давньої історії. Панівним голосом у формуванні цих історій був італійський поет П’єтро Метастазіо, чиї лібретто були втілені в музику майже кожним великим композитором XVIII століття. Сюжети Метастазіо обертаються навколо правителів, які стикаються з випробуваннями власного характеру, часто у формі зрад і змов, і вони незмінно закінчуються винагородою чесноти, покаранням вади та відновленням морального порядку. Композитори, які втілювали ці тексти, виконували роль моральних наглядачів, використовуючи музику, щоб провести аудиторію до правильних висновків. Це стосувалося як погляду на опери в цілому, так і обробки окремих арій, де роль музики полягала в тому, щоб підсилити емоції та ідеї, описані в тексті. За часів Моцарта такі звичаї були настільки міцно вкорінені, що навіть знайомі міфологічні історії були переписані, аби відповідати їм. Orfeo ed Euridice Крістофа Віллібальда Глюка (1762), приміром, вигадує щасливий кінець, в якому боги втручаються на користь заголовних закоханих, воскресаючи Евридіку як нагороду за благородну вірність Орфея.
Моцарт також виріс, створючи опери в цій традиції, і він знав її звичаї дуже добре. Він часто створював музику, яка б передавала суть психологічного світу кожного персонажа. У листі, написаному його батькові в вересні 1781 року, Моцарт описує музичну механіку арії гніву, яку він складав для персонажа Осміна, комічного злодія у його німецькій опері Die Entführung aus dem Serail:
Оскільки гнів Осміна зростає і зростає — саме тоді, коли ви думаєте, що арія закінчилася — алегро аssai — у зовсім іншому метрі та тональності — обов’язково справить величезний ефект... Я не вибрав тональність чужу для F (тonalність арії), а пов’язану з нею, але не найближчу, D minor, а більш віддалену A minor...
У звіті Моцарта про створення цієї арії жодні музичні ефекти не є табу. Він грає з темпом, тональністю та ритмом, плануючи як досвідчений стратег, який добре знає очікування своїх слухачів.
Але коли техніка оповідей Моцарта вдосконалювалася, він все рідше повертався до традицій. Починаючи з Le nozze di Figaro у 1786 році та продовжуючи через Don Giovanni і Così fan tutte, створені в наступні роки, Моцарт почав досліджувати можливості, які робили його маніпуляції оперною точкою зору особливо відчутними. Хороші автори можуть зробити багато тільки зі словами, так само як і хороші композитори можуть зробити багато тільки з музикою. Але Моцарт почав досліджувати способи, яким гібридний жанр, як опера, може використовувати музику для іронічного коментування слів, множачи виразні можливості й відкриваючи простір для суперечностей і етичної плутанини, які стануть центральними в його роботі. Використовуючи музику для розповіді іншої історії, ніж та, що могла б здаватися в оперному тексті, Моцарт міг ставити своїх персонажів і слухачів в етично неоднозначні позиції, підвішуючи їх без чіткої дороги до розв'язки.
Музика розповідає те, чого персонаж не усвідомлює
Розгляньте, наприклад, знаменитий дует спокушання ‘Là ci darem la mano’ (‘Там ми візьмемося за руки’) з Don Giovanni (1787). Джованні – італійський варіант Дон Жуана – намагається завоювати селянку Зерліну одразу після її весілля з Масетто. У діалозі перед дуетом Джованні обіцяє багатство та весілля. Проте Зерліна з розумінням відповідає, що шляхетні чоловіки часто обманюють молодих дівчат. Коли дует починається, Джованні продовжує свою натиску, а Зерліна продовжує стверджувати свою невизначеність:
Джованні:
Там ми візьмемося за руки,
Там ти скажеш «так» мені.
Дивись – це не далеко.
Давай вирушаймо звідси, моя люба.
Зерліна:
Я хочу і не хочу:
Моє серце трохи тремтить.
Це правда, я була б щасливою,
Але, можливо, він підступає до мене.
Джованні відкриває дует з елегантною мелодією — справді, мелодію таку нездоланну, що вона отримала життя за межами опери, оскільки пізніші композитори, такі як Бетговен і Шопен, вшановували її. Але відповідь Зерліни є там, де розпочинаються складнощі. Вона стверджує свою невизначеність, але вона переймає мелодію Джованні. Музика розповідає нам те, чого персонаж сама не усвідомлює: що під усіх цими проголошеними роздуми, вона вже давно піддалася чарівності Джованні і вирішила йти з ним. Слова натякають на жінку, яка усвідомлює чоловічу зраду, тоді як музика Моцарта малює вже існуюче рішення, ще не визнане навіть самою Зерліною, для якої свідомо створена самооповідь позначена запізненням у порівнянні з імпульсом бажання.
Цей підхід не тільки надає Зерліні психологічної глибини. Він також ускладнює моральний досвід слухача. Ми знаємо, що Джованні — хижак, проте музика не зображає винного агресора і його невинну жертву. Ні, ми чуємо, як двоє персонажів здійснюють дедалі ніжніший обмін. Оскільки дует триває, і початкова мелодія повторюється, Моцарт навіть переробляє її так, що двоє намагаються закоханих знову поділяють мелодію, Зерліна тепер з нетерпінням завершуючи фрази Джованні, навіть тоді, коли її амбівалентний текст залишається незмінним. Оркестровка також змінюється. Там, де вокальні лінії на початку виголошувалися кожним співаком на тлі спокійних струн, ми тепер чуємо їх розширеними з чуттєвими прозвучуваннями духів.
Сюжет розглядає Джованні як злодія: в фіналі 2 акту його тягнуть до пекла. Але під час дуету ми опиняємося у еротично піднесеному світі цих двох персонажів і запрошуємо відчути привабливість Зерліни зсередини. Музика підкреслює збудження Зерліни і потім перетворює цю основу в нездоланний дует, м’яко ведучи нас в іншу море морального сприйняття, яке ми населяли на початку сцени. Можливо, ідентифікувати точний момент зміни неможливо – однак наприкінці дуету, коли взаємостосунки заважає одна з праведно обурених екс-пар, ми можемо відчути легке розчарування, всупереч нашому власному кращому судженню.
Тепер повернімося до Фіорділіджі, чий стан куди більше розриває душу, ніж у Зерліни. Є ще один рівень іронії, що пронизує сцену, яку я описав на початку. Чарівний незнайомець Фіорділіджі спокушає її під найфальшивішими прикриттями, адже він насправді є найкращим другом її нареченого, замаскованим в рамках жорстокої закладу, щоб довести, що жінкам не можна довіряти. Фіорділіджі та її сестра заручені з двома солдатами, і ці чоловіки, підбурювані цинічним філософом на ім’я Дон Альфонсо, погоджуються влаштувати фальшивий від'їзд на війну, замаскуватися під албанців і повернутися, щоб спокушати один одного. Невдовзі перед тим, як Фіорділіджі заспіває свою болісну арію, ми спостерігаємо, як її наречений Гуглієлмо спокушає її сестру Дорабеллу. Фіорділіджі не є свідомою про це, але ми, глядачі, є.
Таким чином, звуки труб отримують нове значення. Окрім того, щоб глузувати з Фіорділіджі в її самоушкодженні провині, вони нагадують нам, що вона теж є жертвою обману та зради, що «вірний» коханець, якого вона так палко кличе в своїй арії, наразі чарує її сестру. Хоча модно звинувачувати поета Лоренцо да Понте, який надав Моцарту текст для цієї опери (також текстів для Le nozze di Figaro та Don Giovanni), саме музика Моцарта так чітко вплітає нас у механізм взаємного знищення, що запускається марнославством і гордістю чоловіків. Музика арії водночас залучає нас і відштовхує, змушуючи нас переживати її дивне приваблення поруч із найнижчими моральними розрушеннями.
Якщо дует ‘Là ci darem’ показав нам, як маніпуляція точкою зору може призвести до співучасті аудиторії в відносно простій справі, Così демонструє набагато складнішу ситуацію, розподіляючи співчуття в усіх напрямках одночасно. Ми відчуваємо за Фіорділіджі в її стражданні та знаємо, наскільки сильним має бути тяжіння спокуси, якщо воно може давати поштовхи до так поглибленої віри у вірність. Ми усвідомлюємо, що чоловіки, які спланували її становище, також зраджують довіру, яку стверджують, що перевіряють. І вони також, в сенсі, зраджені, як своїми партнерами, так і, в міру розвитку сюжету, один одним, оскільки кожен успішно виграє у нареченої товариша. Ті нові пари здаються музично та текстуально значно більш узгодженими, ніж первісні, лише підвищують плутанину. Ми не можемо вирішити ці протиріччя у вердикт; музика відмовляється дозволяти нам стояти осторонь сцени та судити. Ми переживаємо біль Фіорділіджі, а також цілий калейдоскоп інших перспектив — і це і є сенс.
Моцарт ніколи не читав Адама Сміта, тож важко стверджувати про пряму причинно-наслідкову залежність. Але обидва реагували на занепокоєння, що стало центральним в інтелектуальному і мистецькому житті протягом другої половини XVIII століття: проблеми знання інших умів і межі розуміння прийняття рішень людиною. Модель співчуття та спостереження Сміта є переконливою, але, як він сам стверджує, сенсорні сигнали можуть бути оманливими: «Наші почуття... ніколи не могли, і ніколи не можуть, перевищити межі нашого власного «я», і лише за допомогою уяви ми можемо сформувати будь-яке уявлення про [почуття інших людей]».
Це не означає, що музика Моцарта просто втілює ті процеси співчуття, про які говорить Сміт, так, ніби цінність його мистецтва полягає в простій демонстрації філософської точки зору. Але вражає те, що обидва чоловіки майже одночасно досягли спільного усвідомлення: розуміння інших людей не є справою простого спостереження за ними та проведенням морального арифметичного. Це справді потребує уявного та невпевненого входження в їхнє становище та спроби відчути сили, що діють на них. Для Сміта ця ідея стане основою його найвідомішої роботи, Багатство народів (1776), де ті «моральні почуття», керовані співчуттям і уявою, тепер переформульовані в те, що сьогодні називається економічними стимулами, ціла синтеза — це віртуозна медитація на проблему міжособистісної координації в масштабах суспільства в цілому.
Для Моцарта ці ідеї призвели до зміцнення інтересу до зображення психіки персонажів, зокрема в акті прийняття складних рішень. Романтична дилема Фіорділіджі та рішення Зерліни зустрітися з Джованні ілюструють цю точку, і обидві опери відстежують, як поведінка цих персонажів змінюється в міру отримання більше інформації — коли жінки в Così дізнаються про обман, який вони зазнали, і коли Зерліна розкриває зраду Джованні та опирається його подальшим спробам. Мета Моцарта у створенні сцен, які так уважно залучають нас у внутрішній світ цих персонажів, полягає в тому, щоб зробити наше розуміння їхніх мотивів ще більш візуально виразним. Він менше цікавиться питанням, чи є персонаж виправданим, ніж виведенням нас у почуття сил, що тягнуть на них. Те, що він генерує співчуття не тільки до добродійних персонажів, а й до морально компрометованих і злочинних фігур, не є знаком релятивізму, адже ці опери не байдужі до питань добра і зла. Скоріше, це його спосіб визнати, наскільки заплутаними можуть бути людські мотиви.
Навіть злодію необхідно давати музику, яка запрошує слухачів в його перспективу Здатність Моцарта проникати в розум своїх персонажів є частиною того, що робить його таким могутнім драматургом. У тому ж листі 1781 року, в якому він описує ретельну конструкцію арії гніву, він пояснює:
Пристрасті, будь то насильницькі чи ні, ніколи не повинні бути вираженими до такої міри, щоб викликати обурення, і музика, навіть у найстрашніших ситуаціях, ніколи не повинна образити вухо, а повинна подобатися слухачеві, або, іншими словами, ніколи не повинна переставати бути музикою.
Навіть злодій, навіть персонаж, охоплений вбивчим гнівом, повинен отримати музику, яка запрошує слухачів внутрішньо сприйняти цю перспективу. Моцарт не стверджує, що злочинність заслуговує естетичної винагороди; він просто вважає, що основною метою музики є проекція психіки таким чином, щоб слухачі могли спостерігати оперу як гру рішень та роздумів.
Він використовував той же підхід із виконавцями. Надсилаючи своїй майбутній своячениці Алоїзії Вебер арію, яку він написав для неї на роль Андромеди, він порадив: «Вкладись серйозно в стан і становище Андромеди! — ... уявити, що ти насправді є цією особою». Ці листи змушують Моцарта звучати як актор-методист, і як композитор він, здається, слідує за власною порадою. Його музика пропонує розум, який може переходити в інші ідентичності так, як більшість людей змінює одяг, моделюючи інтернальність персонажів настільки повно, що різниця між творцем і творінням часто виглядає невизначеною.
На відміну від багатьох оперних композиторів, які бачать своїх персонажів з авторитетної точки зору, Моцарт проектує точку зору кожного персонажа, а не займає загальну, суддівську позицію. Граф у Le nozze di Figaro, попри всі його хижацькі задуми щодо Сюзани, співає музику, яка лише часом має натяки на загрозу, але частіше балансує з вразливістю. Коли ми спостерігаємо за його невдалими спробами фліртаторити з Сюзаною на початку третього акту, ми на мить насолоджуємося його почуттями розчарування і пораненої гордості: ми відчуваємо разом із ним, що це означає бути зупиненим. Дон Джованні, хоча й значно зліший за графа, не засуджений Моцартом, а іншими світовими силами, чиє втручання необхідне для його обмеження. Поки Дон Джованні живий, його музика виблискує такою активністю, що після його смерті залишає нас з почуттям полегшення і справедливості — і, можливо, легкого суму. Заключна сцена виглядає порожньою без нього, так, ніби Моцарт тихо залучив нас до команди Джованні. В усіх цих випадках Моцарт у повній мірі дає голос їхнім бажанням. Він змушує нас самим виконати моральну роботу, спершу впевнившись, що ми не можемо розглядати такі заряджені питання з безпечної відстані. Чи звуки труб глузують з Фіорділіджі чи жаліють за нею, Моцарт все ще закликає нас до вирішення.
Оригінал: aeon.co