На захист дилетанта
· Human OS
У світі, що вимагає вузької спеціалізації, дилетант стає справжнім антигероєм, чия широта інтересів та дослідницький запал стають необхідним протиотрутою від надмірної оптимізації.
Чому, зрештою, ми повинні захищати дилетанта? В кращому випадку — аматор, у гіршому — легковажний розбишака: навіщо цікавитися людиною, чиї власні інтереси ніколи не виходять за межі тимчасового захоплення? Часи нині серйозні — навіщо сприймати всерйоз того, для кого ніщо не є серйозним?
Словник Merriam-Webster визначає дилетанта як «людину, що має поверхневий інтерес до мистецтва чи певної галузі знань». Encyclopedia.com називає дилетантом того, хто плекає інтерес «без справжньої відданості чи знань». Cambridge зупиняється на визначенні особи, чиє розуміння «не є дуже глибоким чи серйозним». Collins пропонує нам того, хто «видається зацікавленим у предметі… але насправді не знає про нього багато». Усе це звучить зовсім не схвально.
Очевидно, що дилетант — це не той персонаж, на якого варто рівнятися. Жоден університет не рекламує себе як заклад з підготовки наступного покоління дилетантів; жоден журнал не випускає номер «дилетант року» (за винятком, можливо, чудового видання Idler). Він — адже дилетант, історично та в масовій уяві, так часто є «ним» — по суті, є аматором, роль якого визначається широтою інтересів при вузькій експертизі.
Такою є репутація дилетанта, сформована та підтримувана культурою, яка вважає одноосібну відданість одному заняттю єдиним шляхом до змістовного життя. Обери щось одне і тримайся цього — кажуть нам. Я кидаю виклик не стільки прямій кампанії проти дилетантства, скільки дифузному, але невблаганному тиску, що змушує звужувати свої інтереси, спеціалізуватися, здобувати експертність, відмовлятися від широти заради глибини. Ми чуємо це у шквалі імперативів «іди за своєю мрією» чи «знайди свою пристрасть», що лунають у промовах на випускних, у посібниках із самодопомоги та подібних корпоративних мотиваційних розмовах. За такою схемою фахівець є героєм, а дилетант — лише повчальною історією: людина, яка ніколи не наважилася, не закінчила справу, не стала достатньо хорошою в чомусь одному.
А що, як ця схема працює навпаки? Що, як вічний рух дилетанта від одного до іншого — це не слабкість духу, а інший, вартий захисту спосіб буття, чий дослідницький запал виявляється саме тим, чого найбільше потребує гіперспеціалізований, надмірно оптимізований і надто серйозний світ? Тоді дилетант виявиться не капризним блазнем, а свого роду сучасним антигероєм. Саме таке дилетантство, я вважаю, варто захищати.
Для початку розглянемо, як слово «дилетант» пов’язане з його концептуальними родичами: аматором, аматором-початківцем, майстром на всі руки тощо. По-перше, дилетант за своєю природою — аматор, тобто не експерт, не професіонал. Але аматорство є необхідною, хоч і недостатньою умовою дилетантства. Кожен може бути аматором у певній справі: столярстві, спостереженні за птахами, астрономії тощо. Аматорство дилетанта охоплює широкий спектр інтересів і зазвичай орієнтоване на створення та/або цінування мистецтва та краси. Як і майстер на всі руки, дилетант — це багатовимірний аматор. Проте аматорство дилетанта зазвичай має естетичне спрямування.
Крім того, дилетант — це не поверховий любитель. Той, хто лише «торкається» інтересів, ковзає по поверхні, тоді як дилетант, на мою думку, може занурюватися вглиб — проте не прив’язуючи своє відчуття власного «я» до жодного з інтересів. Це також відрізняє дилетанта від фланера, міського блукача Шарля Бодлера, який прогулюється містом, пробуючи все підряд, але не вкладаючись у жодне з них. Дилетант глибоко залучений у свої інтереси, він радше активний учасник, ніж пасивний глядач.
Термін спочатку стосувався того, хто переслідує інтерес, особливо мистецький, заради «насолоди».
У цьому аспекті концепція за духом найближча до «людини Відродження», без гендерних обмежень та історичного контексту. Дилетант — це той, кого спонукає насолода, а не необхідність, професійний обов’язок чи прагнення до отримання дипломів; той, хто цілеспрямовано культивує множинність виразних, часто естетичних інтересів, що виходять за межі простого поверхневого знайомства.
Отже, одна з причин захищати дилетанта — це лексикологічна справедливість. Термін був несправедливо обтяжений надто негативною конотацією. Так було не завжди. В італійському вжитку епохи бароко дилетант спочатку означав того, хто переслідує інтерес, особливо мистецький, заради задоволення або «насолоди». Навіть коли термін еволюціонував, він залишався переважно нейтральним, відрізняючи ентузіастів від професіоналів у певній практиці. Сьогоднішня зневажлива конотація є більш пізньою, сформованою тим, що я назву моделлю «дефіциту», де аматорство сприймається негативно як брак чогось: майстерності, серйозності, зосередженості, експертності. Саме такий зміст вкладали культурні охоронці, як-от Теодор Адорно, який у 1929 році відкинув дилетанта як того, хто «неспроможний встановити жодних стандартів».
Однак важливіша мета — показати дилетантство як спосіб життя, що пропонує більше, ніж ми могли б подумати. Це життя, звільнене від спеціалізації, інструменталізації та меритократичного «підрахунку бобів», а також від протестантської етики праці, яка з підозрою ставиться до задоволення заради самого задоволення. Аргументи, що ганьблять спеціалізацію в освіті та професії, добре відомі, як і ті, що відстоюють всебічний розвиток і чесноти гуманітарних наук. Хоча за духом вони подібні, цей захист дилетантства менше стосується цілей чи результатів академічного або професійного життя, а більше — ментального переходу від соціально зумовленого тиску («знайди своє і тримайся цього») до відкритого та дослідницького пошуку плюралістичних інтересів. Відновлення цього відчуття радісного експериментаторства має на меті показати дилетантство як режим достатку, а не дефіциту.
Доброю відправною точкою є есе «Про дилетантство» (1799) Й. В. фон Ґете та Фрідріха Шиллера. Цей фрагментарний, незавершений проєкт літературної «команди мрії» Німеччини епохи Веймарської класики змальовує глибоко амбівалентний портрет дилетанта, де його то вихваляють за те, що він «культивує в людині щось серйозне», то засуджують як «плагіатора» та «невмійку». Проте, розглядаючи ретроспективно, їхній майже науковий розгляд «переваг» (Nutzen) та «недоліків» чи «шкоди» (Schaden) дилетантства допомагає сформувати тверезий погляд на потенційні чесноти та вади дилетантства сьогодні.
Важливо, що аналіз Ґете та Шиллера чітко вписаний у культурний контекст веймарського класицизму. Це означає, що, по-перше, питання дилетанта виникає (як і в первісному італійському вжитку) виключно у стосунку до мистецтва. Вони розглядають дилетанта як виразно естетичну фігуру, «любителя мистецтв, який бажає не лише споглядати та насолоджуватися ними, а й брати участь у їхньому творенні». Це естетичне вимірювання (на жаль, як на мене) з часом зникло зі значення слова «дилетант». Але воно й не повинно бути вузько обмежене тривогами XVIII століття щодо того, кого можна і кого не можна називати художником. Мистецька залученість не є суттєвою для дилетантства. Але варто підтвердити, можливо, навіть висунути на перший план те, що «насолода» дилетантства певною мірою передбачає досвід естетичного задоволення, розуміючи це широко. Дилетант, іншими словами, провадить те, що Серен К’єркегор називає «естетичним життям»: постійну, щоденну діяльність споглядання, оцінки та участі в мистецтві й красі.
Дилетант почувається комфортно у вбранні аматора. Для дилетанта кожен вечір — це вечір караоке.
Хоча критика Ґете та Шиллера вкорінена в класицистичному естетизмі, вона все ще резонує сьогодні. Вони турбуються, наприклад, про те, що дилетант «перестрибує через сходинки», занадто легковажно ковзаючи творчим процесом і зарано оголошуючи про перемогу. У цьому є частка істини. Подібно до занепокоєння Оскара Вайльда щодо «сентименталіста» у його листі De Profundis (1897), який «бажає мати розкіш емоції, не платячи за неї», автори висловлюють слушне зауваження до тих, хто готовий лізти без черги в гонитві за лаврами. Прогрес заробляється практикою, і ті з нас, хто доклав зусиль, мають право захищати їх — як залюбки підтвердить будь-який кваліфікований терапевт, роздратований шарлатанством, що видається за терапію в YouTube та TikTok.
Але через свою ідеалізацію «справжнього митця» як носія Істини та Краси, Ґете та Шиллер не можуть не бачити в дилетанті брак мети та здібностей. Чесно кажучи, жодна практика не є цілковитою свободою для всіх, і деякі галузі менш схильні до дилетантства, ніж інші (кому захочеться жити в будинку, збудованому архітектором-дилетантом?). Але ідея про те, що дилетант намагається і не може дотримуватися «справжніх об’єктивних правил» мистецтва і краси так, як це роблять легітимні митці, ґрунтується на застарілих та євроцентричних припущеннях про те, чим насправді займаються як митці, так і дилетанти. Іншими словами, приберіть неокласицистичне припущення, і раптом дилетант постане не як імітатор, а як вільний творець. Справа не в тому, що дилетант недотягує в якійсь практиці, а в тому, що він має іншу орієнтацію щодо неї. Справді, надмірно орієнтоване на мету ставлення, особливо у сфері дозвілля та насолод, суперечить самому духу дилетантства. Частина його привабливості полягає в етосі відкритості, готовності робити щось заради насолоди, а не досягнення. Дилетант почувається комфортно у вбранні аматора. Для дилетанта кожен вечір — це вечір караоке.
Від наших німців ми дізнаємося, де дилетант помиляється. Але вони також можуть допомогти нам здійснити коригувальний ментальний перехід: від сприйняття дилетанта як «невдалого практиканта» до когось, хто обирає більш експериментальну, дослідницьку орієнтацію на певну практику.
Ключ до сприйняття дилетантства як достатку замість дефіциту — це оцінити відчуття свободи, яке воно дарує. По-перше, це негативна свобода — свобода від обмежень, які інакше зв’язують професійних практиків. Точніше, це свобода мобільності в межах практики.
По-перше, дилетант має більшу свободу займатися певною практикою. Для Ґете та Шиллера однією з найважливіших «переваг» дилетантства є те, що воно «стимулює певний смак до мистецтва і поширює його туди, куди митець не зміг би дістатися». Узагальнюючи, це твердження має силу далеко за межами мистецтва: дилетант може виступати посередником між експертом і пересічною людиною, долаючи прірву між високою практикою та повсякденною цікавістю, відкриваючи доступ до «закляклих» практиків ширшій аудиторії та запрошуючи кожного, хто інакше міг би відчути себе виключеним.
Особистий приклад. Кілька років тому я приєднався до Mountain Haulers, велосипедної групи, яка збирається щовівторка для поїздки через Ешвіль, Північна Кароліна. Це поїздка «без відставань»: велосипедисти чекають на всіх, незалежно від того, наскільки повільно вони їдуть, а перша поїздка місяця — завжди спокійна прогулянка вздовж річки. Ця відкритість відрізняє групу від велосипедної культури сумнозвісних клік відданих фанатів, що змагаються у поклонінні спорту. Вітати менш досвідчених і менш відданих — це, здається, більш щирий спосіб любити те, що ви любите. Якщо ви любите велоспорт, ви точно хочете бачити більше людей на велосипедах. Велосипедисти-дилетанти, які приходять на вівторкові поїздки, роблять велоспорт кращим.
Сучасне повчання «знайди свою смугу» походить від припущень про відданість, необхідну для того, щоб вважати інтерес своїм.
Подальше відчуття свободи дилетанта передбачає мобільність між різними практиками — свободу від бар’єрів, що розділяють їх. Дилетант підтримує певну відстороненість, або навмисне розмежування між тим, хто ви є, і тим, що ви робите, щоб прожити життя культурного мандрівника. Живопис, садівництво, зварювання, бджільництво, вивчення мов, колекціонування коміксів, танці, плавання, друкарство, паверліфтинг, піклбол, випікання закваскового хліба, гра на акордеоні, приготування барбекю — усе це захопливі місця для подорожей та досліджень без прагнення отримати громадянство чи навіть постійне місце проживання в будь-якому з них. Дилетант — це космополітичний мандрівник, чиє відчуття свободи полягає в тому, щоб ніколи не застрягати на одному місці.
І все ж ця мобільність є також частиною позитивної свободи задовольняти базову людську потребу досліджувати й залишати свій слід у світі. Ґете та Шиллер віддають належне дилетанту за активацію цього природного імпульсу до цікавості та творчості — потягу, який вони порівнюють із вродженим бажанням дітей грайливо наслідувати своє оточення. Йдучи далі, я б сказав, що дилетантство пропонує не лише задоволення сверблячки Homo faber; творення та дослідження заради простої радості й цікавості — це свобода, яка є настільки ж цінною для самопізнання, як і будь-яка відданість чи єдине прагнення.
Однак ззовні мобільність може виглядати як звичайна відсутність відданості. Безперечно, саме це зумовлює деякі звинувачення в поверховості, що зазвичай висуваються проти дилетанта. Підняття якорів і відхід від інтересу позначається як «ковзання по поверхні». Я припускаю, що така критика ґрунтується на етиці праці, яка каже нам, що інвестиції в певні інтереси мають приносити дивіденди: авторитет, довіру, дозвіл увійти в культурно охоронювані простори тощо. Подібно до того, як неокласицист хоче відокремити «справжнього митця» від позерів, сучасне повчання «вибери смугу» або (більш агресивно) «знайди свою смугу» випливає з припущень про рівень і тривалість відданості, необхідних для того, щоб оголосити інтерес своїм.
Дилетантство відкидає це квазікапіталістичне мислення. Дріб’язковий територіалізм, поширений у соціальних, академічних та культурних просторах (згадайте музичні магазини, коктейль-бари, художні галереї, філософські курси), є непотрібним, але, що важливіше, суперечить справжньому інтересу до самого предмета. Вирішальною частиною переходу від дефіциту до достатку є навчання бачити в дилетанті актив, а не загрозу для певної практики. Навіть Адорно, сноб par excellence, допускає версію цього, стверджуючи, що експерту-критику потрібен поруч дилетант, «щоб довести собі, що він сам таким не є».
Більше ніж просто втеча від хвороби, рух дилетанта — це стрімкий ривок до життєвої сили та енергії.
Також важливо для здійснення цього ментального переходу — бачити цікавість дилетанта рівною за інтенсивністю цікавості експерта, але іншою за природою. Уявіть дилетанта як «дитину» двох дуже різних філософських постатей: естета з роботи К’єркегора «Або-або» (1843), який знаходить і плекає інтереси з інтенсивністю, що згасає раніше, ніж вона перетворюється на обов’язок; і «вільного духа» Фрідріха Ніцше — запекло цікавого, легкого на підйом кочівника, чиє невпинне переслідування інтелектуальних та мистецьких скарбів забезпечує глибоку, хоч і безкореневу свободу. Від К’єркегора дилетант отримує вроджену відразу до нудьги («корінь усього зла»), яка досягається тим, що він називає «сівозміною»: постійною зміною «методу обробітку та виду культур». Від Ніцше дилетант успадковує відкидання умовностей у поєднанні з вічним рухом, відчуттям постійної «бездомності», що підживлює необмежене вивчення інтересів. Достатньо пристрасний, щоб зануритися вглиб, достатньо відсторонений, щоб зрештою піти — така фігура показує можливість бути інтенсивно залученим у різні способи пізнання, дії та творення, але ніколи не погоджуватися занадто міцно формувати своє «я» навколо них.
У пам’ятній сцені з фільму Спайка Джонза «Адаптація» (2002) журналістка Сьюзен Орлін (Меріл Стріп), яка пише книгу про викрадача орхідей Джона Лароша (Кріс Купер), одночасно заінтригована його полюванням на рідкісну галюциногенну «орхідею-привид» і спантеличена, дізнавшись, що це лише чергове захоплення у житті, сповненому одержимостей: черепахи, доісторичні скам’янілості, голландські дзеркала XIX століття тощо. Як він може так різко відсторонитися від того, у що вклав так багато? Він може лише запропонувати анекдот. Глибока і всепоглинаюча любов до тропічних риб раптово закінчилася усвідомленням того, що пристрасть просто вичерпала себе. «До біса риб», — каже він їй, руйнуючи її припущення про те, що любити щось означає залишатися з цим назавжди.
Різниця в тому, що, на відміну від естета К’єркегора, дилетант не здійснює «сівозміну» через відчай. Динамізм, відстороненість і ненаситна цікавість є визначальними рисами вільної та повної суб’єктивності дилетанта, а не етапом на шляху до досягнення ідентичності. Дилетант обирає естетичне життя замість життя відданості, яке пропонує дихотомія К’єркегора, і повністю володіє цим вибором. Дилетант також не просто одужує від екзистенційної хвороби, як це здається у випадку з «вільним духом» Ніцше. Замість того, щоб ризикувати рецидивом — або, що гірше, «виразкою» песимізму — дилетантство є здоровим прийняттям цієї свободи; це більше, ніж просто втеча від хвороби, рух дилетанта — це стрімкий ривок до життєвої сили та енергії.
У генах дилетанта є імператив переслідувати пристрасті, тісно поєднаний із відмовою постійно формувати життя чи ідентичність навколо будь-якої однієї з них. Дилетант володіє унікальною здатністю занурюватися вглиб інтересу, а потім спливати й занурюватися в глибини наступного; кожен із них — це дослідження, пригода, але не проєкт на все життя, що визначає долю. Саме для того, щоб тримати відкритою можливість наступної розвідувальної місії, дилетант відкидає будь-який догматичний принцип «тримайся того, що маєш». Іноді дилетант — це відданий любитель, який роками присвячує себе одному інтересу; іноді — жонглер кількома проєктами одночасно; а іноді — серійний ентузіаст у пошуках наступної новизни. Те, що утримує ці режими разом, — це не фіксована тривалість чи ритм приходу та відходу, а схильність до вічного руху. Талант, енергія та пристрасть дилетанта постійно перенаправляються через нові виходи. Далеке від дефіциту, дилетантство — це постійний пошук достатку.
Життя дилетанта, описане таким чином, не є особливо легким. Це життя вічного пошуку та скороминущого задоволення, в якому успіх часто приходить без визнання. Доки широта інтересів не стане цінуватися вище, сьогоднішній дилетант значною мірою змушений буде відмовлятися від публічного визнання і задовольнятися приватним життям, сповненим пошуків і насолод. Дилетанта рідко відкрито вшановують як такого. Візьмемо когось на кшталт Сьюзен Зонтаг, новелістку, критика та політичну активістку, чия широка діяльність викликала як похвалу за нетрадиційний внесок в інтелектуальне життя Нью-Йорка 1960-х років, так і критику за відсутність «суворості» та «змістовності». «Перемога» в колонці дилетанта, іншими словами, часто супроводжується зірочкою — це в кращому випадку умовна перемога.
Крім того, дилетант — не стадна тварина; хоч би як сильно ви відчували себе частиною групи, дилетант, швидше за все, завжди буде чимось на кшталт туриста в ній. Дилетант має відчувати себе комфортно, подорожуючи самотнім вовком на узбіччі будь-якої спільноти, організованої навколо спільного інтересу.
Ні, дилетантство підходить не всім. Усім, кого всесвіт закликав слідувати одній пристрасті — вітаємо! Тримайтеся курсу! Але для тих із нас, кого спонукає щось ближче до страху втраченої можливості (FOMO) заради чистої різноманітності й достатку, які може запропонувати світ, шлях дилетанта може призвести до справжнього підвищення якості життя. Якщо мужність означає подолання страху перед новими починаннями без запевнень у вигляді титулів чи послужного списку, тоді дилетантство може багато чого запропонувати. Зрештою, не кожна культура — це монокультура, посіяна і вирощена для максимізації виходу. Деяким із нас потрібно обробляти свої сади через сівозміну. Захист дилетанта — це, отже, заклик іти розгалуженим шляхом різноманітних інтересів до життя, яке стало змістовним завдяки достатку, а не завдяки оваціям.
Оригінал: aeon.co