Небесна перешкода: чому астрофізика має переглянути підхід до «великих питань»
· Human OS
Астрофізики часто ігнорують важливі космічні явища, як-от пил, вважаючи їх лише «перешкодами» на шляху до вирішення глобальних «великих питань» всесвіту.
У розповіді про історію космосу одним із найважливіших персонажів другого плану є пил. Коли хмари міжзоряного газу охолоджувалися й ущільнювалися в ранньому Всесвіті, пилинки поглинали та перевипромінювали енергію, врешті-решт формуючи зірки. Пізніше пил став сировиною, з якої могли виникати та рости планети. Цілком імовірно, що саме на поверхні пилинок утворилися перші складні органічні молекули. Проте, якщо ви запитаєте більшість космологів, вони скажуть вам, що пил — це суща неприємність.
В астрофізиці «неприємність» — це квазітехнічний термін. Астрофізики називають «неприємністю» будь-яке явище, що стоїть на заваді об’єкту, який вони насправді хочуть вивчати. Пилинки випромінюють поляризоване світло, яке може імітувати ледь помітні сигнали від післясвітіння Великого вибуху (реліктового випромінювання), на пошуки якого космологи витратили десятиліття та мільярди доларів. Космолог вивчає пил не для того, щоб розкрити його роль у формуванні космосу, а для того, щоб відняти його від результатів — термін «замести під килим» підходить тут якнайкраще.
Ця дихотомія між «сигналом» та «неприємністю» трапляється в багатьох підгалузях астрономії. Астрономи, які досліджують явище під назвою «слабке гравітаційне лінзування», використовують ледь помітні викривлення світла, спричинені гравітацією, щоб скласти карту невидимої темної матерії. Для них звичайна матерія, з якої складається все, що ми можемо бачити, є неприємністю. Астрономи, що займаються синхронізацією пульсарів, використовують швидко обертові нейтронні зірки — пульсари — як надзвичайно точні годинники для виявлення проходження гравітаційних хвиль крізь галактику. Для них «неприємністю» є іонізований міжзоряний газ, який розсіює світло від пульсарів.
Однак те, що для одного астронома є неприємністю, для іншого — скарб. Подібно до того, як промінь лазера висвітлює химерні завитки диму в темній кімнаті, пульсари підсвічують тонку структуру міжзоряного середовища — незаповненого простору між галактиками. Якщо ви хочете вивчити міжзоряне середовище та його роль у формуванні еволюції нашої Галактики, газ, що розсіює світло, є неоціненним ресурсом.
Чи є явище неприємністю, чи об’єктом, вартим самостійного вивчення, безумовно, залежить від дослідника та його інтересів. Але в такій галузі, як астрономія, що ґрунтується на співпраці, мають бути вироблені спільні пріоритети. Минули часи Галілея та інших самотніх науковців у вежах, які наводили збудовані власноруч телескопи туди, куди велила цікавість. Сучасна астрономія — це високоспеціалізована дисципліна, що характеризується масштабною співпрацею. Інструменти професії — телескопи — проєктуються, будуються та обслуговуються сотнями вчених та інженерів з багатьох установ. Але ви не можете просто зайти з вулиці й попросити скористатися одним із них. Дослідники мають запекло змагатися за час роботи з цими передовими інструментами. Щоб керувати розподілом цього доступу, дослідницька спільнота розробила набір спільних пріоритетів. Деякі питання підносяться до статусу «Великих питань», яким неминуче підпорядковуються всі інші.
Але чи є ці Великі питання обов’язково правильними? Хто вирішує, де проводити межу між сигналом і неприємністю, або між великим і малим? Галузі досліджень визначаються тими питаннями, на які вони намагаються знайти відповідь. Якщо ми хочемо зрозуміти сучасну астрофізику, недостатньо розуміти науковий і математичний зміст її теорій. Нам також потрібно розуміти людські чинники, які формують самі питання і змушують одні з них ставати пріоритетними, а інші — вважатися нерелевантними або лише засобом для досягнення тих великих цілей.
Щоб визначити Великі питання, які домінують у цій галузі, не потрібно шукати далі, ніж головні проєкти, що визначатимуть дисципліну протягом десятиліть. До них належать обсерваторія Square Kilometre Array, космічний телескоп James Webb, обсерваторія Vera C Rubin, космічний телескоп Nancy Grace Roman та лазерна інтерферометрична космічна антена LISA. Кожен із цих проєктів коштуватиме кілька мільярдів доларів протягом свого життєвого циклу.
Коли ми дивимося на заявлені наукові цілі цих проєктів, виникають послідовні теми. Наприклад, обсерваторія Square Kilometre Array у Джодрелл-Банку (Велика Британія) — це масивний радіоінтерферометр, який визначатиме майбутнє радіоастрономії на довгі роки. На його сайті є перелік наукових цілей. У цьому списку ранній Всесвіт, гравітаційні хвилі, темна енергія та космологія стоять перед зірками, міжзоряним середовищем та походженням життя. Офіційна сторінка часто згадуваного космічного телескопа James Webb так само ставить ранній Всесвіт — «космічну світанкову еру» — перед більш прозаїчними питаннями, такими як зірки, планети та пил. Такі пріоритети часто відображаються у висвітленні цих проєктів у ЗМІ, що додатково формує уявлення молодих дослідників, політиків, спонсорів та широкого загалу про те, які питання є найважливішими.
Межі між великими та малими питаннями часто проходять по лінії між «фундаментальною» фізикою та «брудною» астрофізикою. Це відображено в мові багатьох космологів, які вивчають темну матерію, наприклад. Протягом десятиліть дослідження темної матерії зосереджувалися на найбільших фізичних масштабах — гігантських скупченнях галактик, де гравітаційний вплив темної матерії можна вивести безпосередньо. У малих масштабах, всередині та навколо галактик, ефекти темної матерії переплітаються зі складною динамікою міжзоряного газу. Використовуючи термінологію, широко прийняту серед космологів: фізика темної матерії в малих масштабах затьмарюється астрофізикою міжзоряного газу. У цьому формулюванні закладена ідея, що астрофізика є брудною та складною, і, зрештою, підпорядкованою чистій, фундаментальній фізиці.
Коли фундаментальне ставиться вище за все інше, легко зрозуміти, чому це може захопити вразливий молодий розум
Молоді дослідники стикаються з цією уявною перевагою фізики над астрофізикою задовго до того, як потрапляють у лабораторію. У дитинстві я любив космос, як і багато дітей. Батьки купили мені аматорський телескоп, і я провів багато ночей на подвір’ї, знайомлячись із зимовим нічним небом (літнє небо було більш невловимим, оскільки з’являлося після того, як я мав лягати спати). Але до того часу, як я вступив до аспірантури, я значною мірою забув про свою ранню дитячу пристрасть до небес. Як і багато моїх однолітків, я хотів вивчати теоретичну фізику елементарних частинок.
Фізика елементарних частинок має в масовій культурі статус міфічної вершини природничих наук. Зрештою, заявлена мета фізиків-теоретиків — не просто теорія частинок, а «теорія всього». Звісно, така теорія була б теорією «всього» лише в обмеженому сенсі: вона описувала б поведінку матерії на фундаментальному (мікроскопічному) рівні. І не має значення, що такий опис був би функціонально марним навіть для пояснення базових хімічних реакцій через математичну складність. Але коли фундаментальне ставиться вище за все інше, легко зрозуміти, чому це може захопити вразливий молодий розум.
Зрештою, в аспірантурі я не став вивчати теоретичну фізику елементарних частинок. Конкуренція була запеклою — майже всі мої однокурсники змагалися за кілька вакантних місць. Тому я відродив свою любов до астрономії та вирішив вивчати астрофізику. Але правда в тому, що на той час я розглядав астрофізику як певну розраду.
Ця ієрархія, що ставить фундаментальну фізику понад усе, є історичною випадковістю. Протягом другої половини XX століття астрономія перетворилася з окремої дисципліни на підрозділ фізики. Історично астрономія була наукою про картографування, каталогізацію та спостереження. Проте успіхи ядерної фізики середини століття, піднесення фізичної космології та відкриття темної матерії й темної енергії започаткували процес, що об’єднав ці дві дисципліни.
Відкриття загальної теорії відносності, яка описує гравітацію як викривлення тканини простору та часу, забезпечило нову базу, що уможливила кількісне вивчення динаміки Всесвіту як єдиного цілого. Космологія, яка раніше була доменом філософів, стала доменом фізиків. В останні десятиліття XX століття цей підхід уможливив подвійне відкриття темної матерії та темної енергії — обох загадкових субстанцій, які не пояснюються Стандартною моделлю фізики елементарних частинок. Важливо, що ці прогалини в Стандартній моделі залишилися б зовсім непоміченими без спостережень астрономів.
Таким чином, небеса перетворилися з об’єкта вивчення як такого на нову лабораторію для перевірки фундаментальної фізики. Цей зсув закріпився в нашому словнику: термін «астрономія» було принижено на користь престижнішого терміна «астрофізика».
Я розглядав астрономію як засіб для досягнення мети, як сходинку на шляху до теорії всього
Піднесення астрофізики частково підживлювалося геополітикою Холодної війни, яка ознаменувалася безпрецедентним сплеском фінансування фізики, а також зростанням її культурного престижу в уяві громадськості. Уряди вкладали великі суми грошей у мегапроєкти з фізики, закріплюючи культуру великих колаборацій, присвячених вивченню фундаментальної фізики високих енергій. Це була ера прискорювачів частинок, у яких субатомні частинки розганялися до надзвичайно високих енергій для перевірки фізичних теорій, що проявляються лише в таких енергетичних масштабах. Але потім Холодна війна закінчилася, і грошові потоки припинилися. У 1993 році Конгрес США скасував проєкт надпровідного суперколайдера в Техасі після того, як на нього вже було витрачено мільярди доларів.
Раптом ціле покоління фізиків-ядерників залишилося без експериментальних інструментів для перевірки своїх теорій на Землі. Астрономія, проте, стала привабливою альтернативою. Всесвіт виявився ідеальним безкоштовним прискорювачем частинок: повним насильницьких подій, таких як наднові, зіткнення чорних дір і Великий вибух, що досягає енергетичних масштабів, недосяжних для жодного земного коллайдера. Якби тільки можна було змоделювати та врахувати ускладнення реальних астрофізичних середовищ, то небеса стали б ідеальною новою лабораторією для фізики.
Саме ця логіка переконала мене обрати астрофізику, коли я був аспірантом-початківцем. У той час я розглядав астрономію як засіб для досягнення мети, як сходинку на шляху до теорії всього. Мене цікавили брудні ускладнення астрономії лише тією мірою, якою їх розуміння дозволило б нам не зважати на них.
Сьогодні ця «фізикалізація» астрономії залишила глибокий слід на культурних нормах дисципліни. Сучасна астрофізика характеризується масивними, гіперцентралізованими міжнародними колабораціями та часто мовчазною вірою в те, що «фундаментальна» фізика сидить на вершині наукової піраміди, тоді як питання реальної «астрофізики» — лише неприємності.
Це ідеологічне піднесення фундаментального над конкретним очевидне в архітектурі сучасної астрономії великих даних. Останні кілька десятиліть характеризуються експериментами, що дають величезні обсяги даних. Проте ці конвеєри не є нейтральними машинами для збору даних; насправді їхня конструкція відображає і підкріплює інституційну упередженість щодо того, що астрофізика є перешкодою на шляху до фундаментальної істини. Логіка полягає в тому, що при наявності достатньої кількості даних багаті та різноманітні астрофізичні явища, які проявляються в конкретних космічних середовищах, можна статистично змоделювати та «усереднити», залишивши лише те, що є фундаментальним.
AI-моделі успадковують неперевірені припущення про фізичні процеси, які вони мають висвітлити
Розглянемо, наприклад, явище слабкого гравітаційного лінзування, коли астрономи вимірюють, як гравітація спотворює форми далеких галактик. Вони можуть використовувати це для побудови карти темної матерії у Всесвіті, яка інакше є невидимою. Однак слабке гравітаційне лінзування однаково чутливе до гравітаційних ефектів усієї матерії у Всесвіті — як темної, так і «звичайної». Фізичні взаємодії, що керують звичайною матерією, ускладнюють висновки про розподіл темної матерії. Конвеєри аналізу даних для сучасних оглядів слабкого лінзування нівелюють складну фізику астрофізичних середовищ до набору «параметрів неприємності», які при достатній кількості даних можна усереднити. Багаті астрофізичні явища з самого початку і в самому дизайні огляду подаються як статистичні перешкоди на шляху до фундаментальних істин.
Ця парадигма ще більше зміцнюється завдяки повороту до штучного інтелекту (AI). Існує природний симбіоз між петабайтами даних, що створюються сучасними обсерваторіями, та масивними наборами даних, необхідними для навчання архітектур глибокого навчання. Підживлюючись хайпом, проєкт, який обіцяє використовувати штучний інтелект, легше отримує фінансування та обчислювальні ресурси, навіть коли його здатність до справжніх відкриттів залишається незрозумілою.
Фундаментальні AI-моделі проголошуються найкращим способом перетравлення наборів даних, занадто величезних для детального аналізу людиною, обіцяючи автоматично виводити складну астрофізику з необроблених зображень неба. Але існує фундаментальний розрив між статистичними закономірностями, які вивчають ці технології, та основними фізичними механізмами, що генерують спостереження. У той час як ви можете навчити AI розпізнавати, як виглядає кіт, за допомогою набору зображень відомих котів і не-котів, не існує набору зображень галактик, де була б відома вся відповідна астрофізика. Натомість моделі повинні навчатися на синтетичних даних, отриманих з астрофізичних симуляцій. Однак обчислювальні обмеження змушують ці симуляції покладатися на спрощені апроксимації тієї самої фізики, про яку йдеться. У результаті AI-моделі успадковують неперевірені припущення про фізичні процеси, які вони мають висвітлити.
Це не є проблемою, якщо ваша мета — просто врахувати складну астрофізику в масивних наборах даних для виведення фундаментальної фізики. Зрештою, ці моделі чудово вміють виявляти та коригувати тонкі кореляції в даних. Але якщо ваша мета — зрозуміти складну фізику самих астрофізичних явищ, вигода є менш очевидною.
Таким чином, сучасна астрофізика, здається, орієнтована на парадигму моделювання масивних наборів даних для виявлення фундаментальних констант. Ця парадигма взаємно підкріплюється питаннями, які інституційно пріоритетні, та інструментами, що використовуються для відповіді на них. Однак ця петля підкріплення може створити ілюзію консенсусу в галузі щодо того, які питання є найважливішими, що приховує повсякденні реалії багатьох астрономів-практиків.
Це ніде не помітно так чітко, як у дискурсі навколо «напруженості Габбла» — факту, що різні методи вимірювання швидкості розширення Всесвіту (стала Габбла) дають суперечливі результати. У «білих книгах» та науково-популярних статтях напруженість Габбла рекламується як глибока криза у фізиці. Якщо розбіжність реальна (а не статистична випадковість), то це може бути важливою підказкою щодо природи темної енергії, яка зумовлює розширення.
І все ж, у «траншеях» астрофізичних досліджень ставлення помітно відрізняється. Майже на кожній доповіді про напруженість Габбла, яку я відвідував, реакція астрофізиків була напрочуд стриманою. Якщо ця розбіжність є «білим китом» сучасної космології, чому так багато дослідників реагують на неї лише знизуванням плечима?
Реальність полягає в тому, що більшість вчених — це пристрасні та одержимі люди, які присвячують багато років свого життя надзвичайно нішевим темам, про які іншим може бути важко дбати. Такі люди природно знаходять свою роботу внутрішньо цікавою, а не просто як крок до якогось більшого питання. Звісно, вчені мають складні мотивації, які формуються їхнім інституційним середовищем і визначають довгострокову траєкторію їхньої кар’єри. Але в повсякденному житті багатьох астрономів справді дуже хвилює пил, або динаміка газу, або космічні магнітні поля.
Що стосується мене, то чим далі я відходив від «власне фізики», тим більше я відкривав у собі любов до астрономії заради неї самої. Незалежно від того, чи відкриває астрономія нові фундаментальні закони фізики, вона може багато розповісти нам про наше місце у Всесвіті та про те, що означає бути людиною. Починаючи з Коперника, астрономія поступово знижувала позицію людства в космосі: від зайняття буквального центру всього до простого перебування на звичайній планеті, що обертається навколо звичайної зірки у звичайній галактиці в потенційно нескінченному Всесвіті. Водночас, у міру розширення меж відомого Всесвіту, ми все більше усвідомлюємо рідкісність і крихкість життя в космосі. Тому астрономія відіграє критично важливу роль в історії людського виду. Хоча я залишаюся сподіватися, що астрономія може привести нас до нової фундаментальної фізики, ця надія більше не є рушійною силою мого інтересу до небес. Підозрюю, що так само відчувають багато моїх колег-астрономів.
Попри це, дослідники змушені грати в риторичну гру, виправдовуючи свої глибоко специфічні дослідження в контексті заздалегідь визначених Великих питань. Коли ви подаєтеся на академічні посади, порада завжди одна: завжди, завжди, завжди пов’язуйте свою роботу з Великими питаннями. Оскільки комітети з найму або грантів зазвичай складаються з факультетів із різним спектром знань, кандидат не може розраховувати на те, що комітет поділяє внутрішній інтерес до його нішевої теми. Виправдання вашої науки через Великі питання з більшою ймовірністю призведе до успішної заявки, навіть якщо жоден із членів комітету не є особливо захопленим цими питаннями особисто.
Наукові журнали підкріплюють цю риторичну гру. Найпрестижніші видання вимагають, щоб їхні статті представляли значні досягнення в галузі. Іншими словами, вони вимагають, щоб дослідження, які вони публікують, робили прогрес у вирішенні наперед визначених Великих питань. Дослідники мають стимул формулювати свої статті саме в цьому контексті. Я особисто писав статті, мотивуючи роботу як крок до вирішення напруженості Габбла. Хоча технічно це правда, таке формулювання викривляє причини, через які я почав це дослідження, і справжні причини, чому я знаходжу його цікавим.
Якби ви могли розкрити природу темної енергії або відкрити позаземне життя, що б ви обрали?
Це не означає, що мати спільні пріоритети в дослідницькій спільноті якось неправильно — насправді, це неминуче. Але важливо усвідомлювати, що ці пріоритети є історично обумовленими і певною мірою довільними. Коли дослідники грають у риторичну гру виправдання своїх досліджень, гра закінчується, коли вони пов’язують свою роботу з фундаментальним питанням у фізиці. Але навіщо зупинятися на цьому? Чому пошук темної енергії або темної матерії за своєю суттю є більш виправданим, ніж дослідження життєвого циклу міжзоряного пилу? «Фундаментальні» питання не є більш чи менш внутрішньо виправданими, ніж «неприємності», які стоять у них на шляху. Натомість ми самі вибираємо, які питання є самоцінними, а які потребують додаткового обґрунтування.
Багато коментаторів багато говорили про кризу, з якою сьогодні стикається фізика високих енергій. Наземні експерименти на коллайдерах не змогли виявити жодних ознак нової фізики, для пошуку якої вони були побудовані, і ми цілком можемо досягати межі того, що астрофізика може розповісти нам про фундаментальну фізику. Навіть якщо напруженість Габбла підтвердиться, ми можемо ніколи не дійти до правильної фізичної теорії темної енергії. Навіть коли ми краще схарактеризуємо гравітаційну поведінку темної матерії, її природа частинок може назавжди залишитися загадкою. Великі питання починають втрачати свій блиск, і дехто починає запитувати, чи не зменшується віддача від мільярдів доларів, витрачених на мегапроєкти. Але якщо це криза для фізики високих енергій, то для астрономії кризи немає. Астрономи продовжуватимуть досліджувати всі дивні та чудові речі, які може запропонувати Всесвіт.
Якщо ви астроном, який читає це — або будь-хто, хто хоче пограти в цю гру, — я запрошую вас розглянути наступний гіпотетичний варіант. Якби завтра ви могли розкрити природу темної енергії або відкрити позаземне життя, що б ви обрали? Обидва відкриття гарантували б Нобелівську премію, але яке з них насправді відчувається як більше, значущіше відкриття? Хоча я можу говорити тільки за себе, я підозрюю, що багато астрономів — навіть справжніх астрофізиків — обрали б останнє.
Астрономія займає унікальне місце серед природничих наук. Її безпосередні практичні переваги обмежені — особливо чим далі від Землі ви заходите. Важко уявити, щоб детальне розуміння еволюції галактик призвело до якихось технологічних вигод у будь-якій осяжній перспективі. Тим не менш, астрономія розбурхує уяву публіки, як жодна інша наука. Не тому, що астрономія має потенціал відкрити нову фізику на високих енергетичних масштабах. А тому, що ми, як вид, завжди дивилися вгору, намагаючись зрозуміти своє місце у Всесвіті.
Вдивляючись у свій дитячий телескоп на подвір’ї, я не мав жодного уявлення про фундаментальну фізику. Але дивлячись на розмитий серпанок туманності Оріона і усвідомлюючи, що я спостерігаю народження зірок — що ж, немає слів, щоб описати відчуття дива, яке я відчув. Якщо астрономія повинна виправдовувати себе згідно з якимись Великими питаннями, нехай це будуть саме такі: звідки ми прийшли і яке наше місце в космосі?
Зрештою, пріоритети галузі — це не незмінні факти, а вибір. Зміну пріоритетів не слід сприймати як кризу, а як можливість запитати себе, чому ми взагалі вивчаємо те, що вивчаємо — можливість зробити інший вибір, який краще відповідає цим причинам. У астрономів, отже, є можливість переорієнтувати пріоритети галузі, відійшовши від редукціоністського погляду на фізику та повернувши цінність «неприємності».
Оригінал: aeon.co