Нескінченний дім: мистецтво самобуду в Сантьяго
· Human OS
Замість очікування державних рішень мільйони людей у всьому світі самостійно зводять житло, перетворюючи безплідну землю на домівки покоління за поколінням.
Мало які проблеми сьогодні здаються такими нагальними, як житлова. У всьому світі — від заможних столиць до злиденних околиць — доступ до доступного, стабільного та гідного житла став одним із визначальних викликів нашого часу. За даними ООН-Хабітат, понад 2,8 мільярда людей — приблизно 35 відсотків населення планети — не мають доступу до належного житла. Орендна плата зростає швидше за зарплати; для молодих поколінь власне житло стає дедалі недосяжнішою мрією; цілі квартали змінюються через спекуляції та виселення. Питання про те, хто і на яких умовах може десь жити, лежить в основі сучасного міського життя.
Це не нова проблема. У праці «До житлового питання» (1872) Фрідріх Енгельс визначив її як структурний наслідок індустріального капіталізму: коли робітники ринули в міста, ринок і держава виявилися неспроможними — або не бажали — забезпечити всіх дахом над головою. З того моменту житло стало політичним питанням. Упродовж наступного століття уряди розвинених країн припускали, що рішення в їхніх руках: через державне будівництво, регулювання, субсидії та організовані механізми іпотечного кредитування й масового володіння нерухомістю. Житло стало проблемою, яку треба було вирішити — технічно, бюрократично та фінансово. Сьогодні ця проблема лише загострилася: світова криза доступності та права власності охопила міста, а житло все глибше втягується в цикли фінансів і спекуляцій.
Проте протягом більшої частини XX століття у швидко урбанізованих містах Латинської Америки, Африки та Азії парадигма державного житлового будівництва так і не прижилася. Міста росли швидше, ніж будь-яка держава чи ринок нерухомості могли це контролювати. Мільйони людей отримували житло — і доступ до самого міста — не через формальні механізми політики та планування, а шляхом захоплення землі, ручного будівництва та поступового, покоління за поколінням, перетворення голої землі на дім, що держава по-різному стримувала, толерувала, легалізовувала або активно підтримувала. У незліченних таких містах самобуди та самовільні райони не були винятком із міського порядку; вони були невід'ємною частиною того, як створювалося місто.
Непевність, неформальність і відсутність «згори донизу» планування, що характеризують доступ до житла в містах Глобального Півдня, можуть бути підставою вважати їх невдачею — ознакою неспроможності урядів і суспільств адекватно розв'язати житлове питання. І все ж, дещо парадоксально, саме в умовах самобудів на житло можна подивитися під кутом, який рідко зустрічається в основних дискусіях, але є фундаментальним: будь-яка серйозна спроба зрозуміти, як суспільства забезпечують місця для життя, повинна спочатку поставити питання, що взагалі означає «десь жити» і яку роль у цьому відіграє сам дім. Простими словами: за кожною житловою проблемою стоїть проблема проживання. За всюдисущою технічною ілюзією будинку як об’єкта, товару чи активу зв’язок «будівля-проживання» має тенденцію зникати. Натомість у самобудівництві ці стосунки залишаються оголеними та живими, вплетеними в життя, яке робить можливим будинок, і яке, своєю чергою, робить можливим сам будинок. Два десятиліття польових досліджень на міських околицях чилійської столиці Сантьяго привели мене до розуміння цього поступового, міжпоколіннєвого, незавершеного способу створення власного дому як досвіду будівництва, який може навчити нас мистецтву проживання.
Я прийшла до питання про дім задовго до того, як у мене з’явилися концепції для нього. Вікторія працювала в домі моєї сім'ї, коли я була дитиною, і, скільки себе пам’ятаю, я знала її через історію її власного будинку — історію, яку я вперше почула в її розмовах з моєю матір’ю, і яка через роки, коли я почала своє перше польове дослідження побутового життя в Сантьяго, стала першою, яку я почала вивчати, і до якої повертаюся відтоді постійно. Її будинок був улюбленою темою розмов Вікторії. Коли б ми не розмовляли, він втручався всюди: в анекдотах, у скаргах, у спогадах, навіть у найзвичайніших розмовах про що завгодно.
Вікторія була вже літньою жінкою, коли я вперше взяла в неї інтерв’ю у 2007 році, на початку того, що згодом переросло в постійне польове дослідження побутового життя в Сантьяго. Вона вийшла на пенсію за кілька років до того після цілого життя роботи хатньою робітницею через прогресуючий діабет. Народжена в дуже бідному селі збирачів морських водоростей, Вікторія ще дитиною втекла з прийомної сім’ї, до якої її віддала біологічна мати. Вона майже не ходила до школи, і ще підлітком пов’язала своє життя з чоловіком, який став її чоловіком. З ним у неї було шестеро дітей — першу народила ще до 15 років; наймолодший, з інвалідністю, вже розміняв п’ятий десяток, — і вона стала прабабусею ще до того, як їй виповнилося 50.
Чотири покоління жили під дахом Вікторії — шляхом перепланування кімнат або добудови нових на задньому дворі та над будинком.
Якщо багато тем, які ми обговорювали, були для неї джерелом скарг — особливо ті, що стосувалися її здоров’я та повсякденної напруги між родичами, — Вікторія, здавалося, отримувала особливе, майже заразливе задоволення від опису найдрібніших деталей того, як будувався дім з моменту їхнього приїзду, коли ділянка була «нічим, крім голої землі», а також від розмов про його послідовні трансформації та поточні плани, покращення й ремонти.
Мене вразила її прискіплива увага до матеріальності та конкретних кількостей — мішок цементу, два листи оцинкованого заліза, 10 металевих прутів для воріт — точні вхідні дані, які вони з чоловіком постійно використовували. Певні слова почали набувати для мене нового значення в цьому контексті. Вони «закривали» (cerrando) ділянку — будували стіну, що відділяє будинок від вулиці. Їм потрібно було «оббити» (forrar) внутрішні дерев’яні стіни — додати другий шар дощок для кращої ізоляції. Вона говорила про необхідність «підняти» (levantar) підлогу на кухні, побудувати терасу; одного разу їй довелося «підняти радьєр» — покрити бетонну плиту додатковим шаром цементу. Вона мріяла «закінчити» (terminar) ванну кімнату, яку ніяк не могла повністю добудувати в матеріалі — під чим вона мала на увазі цемент і цеглу, на відміну від дерева, яке не вважалося справжнім матеріалом, бо було менш міцним і довговічним. Це були часто довготривалі та переривчасті процеси, що розгорталися етапами, позначеними паузами та відновленнями.
Нескінченна історія будівництва будинку Вікторії була тісно переплетена з іншою історією, що розгорталася в наших розмовах: поступовим і постійно змінюваним облаштуванням сімей її дітей. З часом під дахом Вікторії жило до чотирьох поколінь — чи то шляхом перепланування існуючих кімнат, чи то шляхом добудови нових на задньому дворі та над будинком. Таке переплетення матеріальності та спорідненості стає особливо зрозумілим у розмові з однією з її доньок. Кілька років тому, після трьох десятиліть у домі матері, вона переїхала до невеликого орендованого будинку за іншою власністю неподалік, щоб звільнити місце для власних онуків. «Якщо в тебе проблеми, — сказала вона мені, — єдине місце, куди можна піти, — це до матері. Якщо мій чоловік каже мені піти, я повертаюся сюди. Ти знаєш, що батьки завжди відчинять тобі двері. Мої батьки ніколи не зачиняли свої двері перед дітьми — ніколи».
І все ж той самий будинок, який ніколи не зачиняє двері, може й зачинятися. Вікторія, яка з таким задоволенням розповідала, як він будувався, говорила про ті роки й в іншому ключі: «всі натовпом» (todos amontonados), «неможливо боротися за своє життя, боротися за себе». Вона досі мріяла про терасу, маленький сад, підняту підлогу на кухні, яку ніколи не мала змоги закінчити. Тут можна побачити стійку силу морального очікування прийняти своїх дітей, і те, наскільки вихід із дому сприймається як оборотний процес. Будинок постає як щось гнучке — і ця гнучкість працює в обидва боки. Він може тіснити й виснажувати так само легко, як і давати прихисток; але оскільки він ніколи не буває закінченим, він залишає конфлікт відкритим, як те, що ще можна пом’якшити доданою кімнатою в задній частині, пересунутою стіною чи перепланованим життям. «Остаточний будинок» унеможливлює цю ставку. Самобуд зберігає її живою — на краще чи на гірше.
Історія Вікторії є частиною ширшої реальності серед бідного міського населення Латинської Америки, де приблизно від чверті до третини міських жителів жили в умовах неформального житла, оскільки міста розширювалися протягом кінця XX і початку XXI століття. У Сантьяго значна частина того, що зараз є навколоцентровим поясом, сформувалася між 1960-ми та 80-ми роками через непевний процес неформального захоплення маргінальних земель і пізніші легалізовані державою poblaciones (поселення), які сформували ріст міста. Це квартали, що повільно і колективно збиралися вручну протягом багатьох поколінь — їхні будинки, вулиці та громадські простори досі несуть сліди тієї історії, як і сімейні конфігурації та форми місцевої соціальності, а також громадянської та політичної участі, що сформувалися в них.
Хоча технічно правильно вважати самобуд лише однією з багатьох житлових типологій, я почала думати інакше. Я прийшла зі словником дефіциту — неформальність, перенаселеність, житлова одиниця, яку треба порахувати й завершити — і поле поступово розібрало його на частини. Попри всю свою хиткість — а можливо, частково саме завдяки їй — самобуди виявляють деякі умови, без яких місце неможливо по-справжньому прожити як дім. Ці умови так само присутні, хоча їх набагато важче побачити, у завершених і заможних будинках, які я також досліджувала в Сантьяго. Ось чому я розглядаю самобутнє житло не як тип, а як архетип житла — не тому, що воно є зразковим, а тому, що воно є викривальним: у ньому стає видимим те, чим уже є кожен дім.
Я знайшла філософське підґрунтя для цієї інтуїції в есе Мартіна Гайдеггера «Будувати, жити, мислити» (1951), у якому він розмірковує про глибший зв’язок між проживанням і будівництвом, щоб висвітлити те, що він називає «лихом проживання» в наш час. Текст був вперше представлений як лекція на Дармштадтському колоквіумі, зібранні архітекторів, філософів та інтелектуалів, скликаному в контексті повоєнної відбудови переможеної та зруйнованої Німеччини. Колоквіум відбувся в момент інтенсивного тиску з метою індустріалізації будівництва та вирішення масової нестачі житла. Питання полягало в тому, чи повинна реконструкція керуватися передусім технічною ефективністю та стандартизацією, чи проблема глибша — зачіпає саме значення проживання в сучасну епоху. Те, що Гайдеггер діагностував стосовно індустріалізованого будівництва, з того часу посилилося фінансіалізацією житла.
Ці будинки залишаються відкритими та адаптивними. Вони будуються повільно разом із творенням спорідненості та особистості.
Аргумент Гайдеггера починається з визнання широко розповсюдженої — і зрозумілої — терміновості будувати велику кількість будинків. Будівництво стає об’єктом діагнозів, планів, індустріальної координації та комерційних підприємств, спрямованих на ефективне виробництво житлових одиниць. У цій системі будівництво постає як технічне та економічне завдання, а будинки — як функціональні об’єкти, призначені для забезпечення прихистку. На цьому тлі Гайдеггер зміщує акцент. Якою б гострою не була нестача житла, пише він, «справжнє лихо проживання» полягає не просто у відсутності будинків, а в тому, що ми ще не навчилися жити. Ефективне будівництво не гарантує, що в побудованому можна по-справжньому жити.
У технічній парадигмі проживання і будівництво виглядають послідовними: ми будуємо, щоб жити. Гайдеггер перевертає це припущення. Ми будуємо, бо ми живемо. Це не просто перестановка причини та наслідку. Це радикальніша заява: проживання має онтологічний пріоритет. Воно називає фундаментальний спосіб, у який смертні перебувають на землі. Він обґрунтовує це твердження самою мовою: сучасне німецьке bauen («будувати») походить від давньоверхньонімецького buan, що спочатку означало залишатися в місці — жити — і пов’язане з bin, «я є». У своєму корені будівництво вже належить до проживання. Пріоритет проживання, отже, є онтологічним: воно називає фундаментальний спосіб, у який смертні перебувають на землі.
У більшості сучасного світу будинки постачаються як готові продукти — готові до заселення, фінансування та обміну. У цій технічній парадигмі будинок існує як завершений об’єкт, що зовнішньо пов’язаний із тими, хто згодом його займає. Життя входить у структуру, яка вже визначена.
Натомість у контекстах самобудівництва становлення будинку переплітається з подіями, що формують життя його мешканців — очікуваними чи непередбачуваними, бажаними чи болісними. Ці будинки залишаються відкритими та адаптивними. Вони будуються повільно разом із творенням спорідненості та особистості. Підлоги підіймаються, коли дозволяють гроші; стіни обшиваються пізніше; кімнати додаються, коли діти ростуть, пари розлучаються, прибувають онуки. Невеликі купи цементу, пиломатеріалів або оцинкованих листів часто лежать у кутках ділянки — матеріали, придбані, коли це можливо, ознаки майбутнього, що все ще перебуває в процесі будівництва. Через нерегулярний ритм подарунків, позик і спільної праці будинки та люди стають тривало пов’язаними. Оскільки будинок залишається незавершеним, він стає горизонтом, у межах якого формуються прагнення та розчарування, проекти та невдачі.
Контраст із режимом соціального житла в Чилі з 1980-х років вражає. В офіційному жаргоні житло, яке надає держава, — це vivienda definitiva — «остаточний будинок». Спроектовані як повні одиниці з обмеженими можливостями для розширення, ці будинки надаються один раз у житті, незалежно від положення сім’ї в життєвому циклі. Житлові траєкторії закріплені за однією інституційною подією. Тих, хто вже отримав субсидію, навіть називають «позначеними».
Другий вимір стає видимим у тому, як будинки та люди пов’язані між собою через спорідненість та спільне проживання. У технічній парадигмі спочатку існує будинок; мешканці вселяються пізніше. У самобудівництві цей поділ руйнується. Історія будівництва будинку невіддільна від стосунків, які зробили його можливим. Матеріали циркулюють між родичами; праця позичається і повертається; кімнати додаються не лише для того, щоб вмістити тіла, а й щоб підтримувати зв’язки. Але в тій самій циркуляції може бути відмовлено, і відмовити в ній — означає відмовити у зв’язку. Коли Вікторія почала «закривати» свою ділянку — будувати стіну на вулицю — вона попросила свого зятя про мішок цементу, або два. Він передав у відповідь, що не може нічого вкладати в ділянку, яка йому не належить. «Це був важкий удар», — сказала вона. Утримати цемент означало утримати стосунки.
У випадку Вікторії діти та онуки в’їжджали та виїжджали, як того вимагали обставини. Те, що ззовні могло здатися перенаселеністю, на місцевому рівні розумілося як обов’язок і тяглість. Будівництво не просто забезпечує умови для спорідненості; воно надає їй матеріальної форми. Додати кімнату «позаду» або «зверху» — це не лише просторова дія, а й реляційна. Відстань і близькість, автономія та залежність, конфлікт і примирення вбудовані в розташування кімнат, порогів і проходів. З часом кілька помешкань можуть виділитися в межах того, що колись було єдиним будинком — невеликі «незалежні» одиниці, виділені з початкової структури. Ділянка стає сузір’ям пов’язаних побутових просторів, поєднаних спільною історією будівництва та проживання. Будинок — це не просто місце, де розгортається спорідненість; це один із засобів, за допомогою якого вона реалізується.
Третій вимір стосується стосунків між будинком і землею. На багатьох околицях Сантьяго будинок починається не з будівництва, а з окупації. Перш ніж з’явилася стіна чи дах, була ділянка, яку описували як «ніщо, крім голої землі». Фундаментальним жестом було захоплення і утримання шматка землі.
Історія Рози робить це видимим іншим чином. Її дерев’яний будинок стояв на палях, вкопаних у схили пагорба Чікаума. Роками раніше хтось запропонував їй ділянку саме тому, що ніхто інший її не хотів: оселитися там означало «ganársela al cerro» — виграти землю у пагорба. «Кожного дня я підіймалася сюди, — розповідала вона мені, — і розчищала трохи землі; потім, коли мій чоловік повертався з роботи, він приходив і робив ще трохи». Саме так тут робляться будинки: de a poquito, потроху. Сусід дав їй невелику халупу, три на три метри, щоб поставити її та «закріпити ділянку». Щозими сильні дощі могли зруйнувати те, що було побудовано. Одомашнення пагорба ніколи не було остаточним.
Вирівняти землю, позначити межі та підняти перше укриття — це не просто підготовка до будівництва; це вже акт проживання. Те, що колись було «чистою землею», стає, завдяки повторюваним актам турботи та ремонту, прожитою територією. Ділянка зберігає пам’ять про цей засновний жест і, разом із ним, моральне право на приналежність. Тут будівництво все ще слідує за проживанням. Але деінде порядок змінився. Якщо Гайдеггер діагностував інструменталізацію будівництва та проживання в межах технічної парадигми, фінансіалізація проштовхує цю логіку ще далі. Протягом останніх десятиліть житло втягується в цикли глобальних фінансів: іпотечні кредити об’єднуються і продаються, забудови структурують як інвестиційні інструменти, цілі квартали купують як інвестиційні портфелі. Будинок стає активом. Навіть його попередній статус засобу для проживання згасає. Чи він заселений — стає другорядним, іноді нерелевантним. Це подальший крок абстракції: будинок цінується не за життя, яке він вміщує, а за прибутки, які він обіцяє.
Грецький храм на скелястому виступі не просто займає місце; він збирає світ.
Наслідки очевидні. По всьому світу мільйони людей намагаються забезпечити стабільне житло, тоді як величезна кількість помешкань стоїть порожньою або недовикористовується. У кількох мегаполісах багатоповерхівки, що рекламуються інвесторам, залишаються частково неосвітленими; в інших місцях цілі райони підіймаються в очікуванні попиту, який ніколи повністю не матеріалізується. Парадокс разючий: будинки без людей і люди без будинків. В епоху індустріалізованої нерухомості, фінансіалізованого житла та «розумних будинків», керованих алгоритмами, може здатися, що немає ніякого сенсу звертати увагу на хиткі самобуди міських околиць.
Проте в самобудівництві ми зустрічаємося, можливо, чіткіше, ніж деінде, з формою практичної мудрості — такої, що втілює та здійснює мистецтво проживання у світі як людей. Це не означає жодної ідеалізації бідності, яка часто, хоча і не завжди, супроводжує процеси житлового самобудівництва. Проте в умовах житлової непевності зберігається повсякденна близькість до скінченності — усвідомлення крихкості та випадковості, що виступає противагою людській здатності будувати світ: викроїти, терпляче і недосконало, частково одомашнену сферу, в якій можна бути вдома.
Самобудівництво слугує нагадуванням про те, що будь-який будинок, якщо його справді потрібно прожити як такий, у певному сенсі має бути самобудом. Він повинен відповідати проживанню, яке передує йому і перевершує його; він повинен підтримувати життя і забезпечувати, нехай тимчасово, місце у світі. У праці «Витоки художнього твору» (1950) Гайдеггер запитує, що означає для чогось бути «твором». Він звертається до прикладу грецького храму на скелястому виступі. Храм не просто займає місце; він збирає світ. Народження і смерть, благословення і лихо, перемога і поразка знаходять свою міру в його присутності. Створити твір, припускає він, — це поставити світ, виявити землю і дозволити речам набути ваги та дистанції в межах спільного горизонту.
Материнський дім — це одне з місць, з яких світ відкривається вперше, те, що Гастон Башляр колись назвав серцем світу для кожної людини. Саме там ми вчимося розрізняти близьке і далеке, інтимне і чуже, приналежність і відчуженість. Стіни зберігають пам’ять; незавершені кімнати несуть очікування. У гайдеггерівській евокації хатини в Шварцвальді будинок — це не просто одне місце серед інших, а місце, з якого артикулюються місця, де земля і небо, смертні та божества збираються в живий порядок.
Ми проводимо своє життя, намагаючись зробити світ домом. У цьому ми схожі на гомерівського Одіссея: завжди в дорозі, відкриті до випадковостей, але орієнтовані на місце, яке могло б зібрати наші мандри в щось на зразок приналежності. Ітака — це не лише щось залишене позаду, втрачене джерело; вона також лежить попереду, як горизонт, який ми повинні повертати собі знову і знову. Наприкінці «Одіссеї» Пенелопа, не впізнавши свого чоловіка в постарілому незнайомцеві перед нею, пропонує випробування: пересунути їхнє подружнє ліжко. Це неможливо зробити, відповідає Одіссей, тому що він сам вирізав його зі стовбура живої оливи, вкоріненої в землю. Будинок був побудований навколо нього. Пенелопа впізнає його миттєво. Те, що підтверджує його особу, — це не просто пам’ять, а спільний акт творення: земля, перетворена на форму, житло, підняте навколо неї, життя, що осіло в дереві та ґрунті. Ліжко вкорінене, тому що воно було зроблене там; воно пов’язує привласнену землю, здійснену майстерність і зв’язок, викуваний часом.
Це не означає, що лише нерухомий будинок може бути домом. Багато хто з нас змінює кілька осель протягом життя; одні орендовані, інші тимчасові, інші залишені позаду. Проте кожен будинок, який стає домом, потребує чогось подібного до того вкоріненого ліжка: акту привласнення та визнання, завдяки якому частина світу стає власною. Через такий жест навіть найкрихкіше житло може стати місцем, де вчишся жити.
Оригінал: aeon.co