Опір технократам: чи настав кінець технократичного інтернаціоналу?
· Human OS
Технократичний інтернаціонал десятиліттями приховував владні інтереси під маскою технічної нейтральності, але сьогодні цей міф остаточно руйнується під тиском геополітики.
У 1865 році делегати з 20 країн — на той час ця категорія була настільки широкою, що охоплювала і Османську імперію, і Вільне місто Гамбург — зібралися в Парижі, щоб заснувати організацію, яка згодом стане Міжнародним союзом електрозв’язку. Завдання, що стояло перед ними, було настільки ж технічним, наскільки й доленосним: стандартизувати системи сигналізації, щоб повідомлення могли перетинати кордони без затримок чи спотворень. Регіональні угоди вже забезпечили певну уніфікацію європейських наземних телеграфних ліній. Тепер цю інфраструктуру належало уніфікувати у світовому масштабі.
Учасники наполягали: політиці не місце на їхньому зібранні. Телеграфія — це питання дротів, кодів та ефективності: питання електричної, а не політичної влади. Як зазначив у своїй промові до делегатів французький сенатор і президент конференції Едуар Друен де Люїс, якщо «війна часто виникає через непорозуміння», то «сприяння обміну ідеями між народами» вздовж «цього електричного струму, на якому думка летить крізь простір» означало б усунення однієї з її причин. Робота «елітних чоловіків», зібраних у Парижі, за його словами, могла зробити самі політичні чвари пережитком минулого.
Однак телеграфні лінії, які належало гармонізувати, вже довели свою величезну цінність як інструменти імперії, військового командування та комерційного панування. І тому в Парижі рішення щодо стандартів були на користь певних фірм, певних держав та певних транзитних шляхів. Заяви про технічний нейтралітет не призупинили наявну нерівність сил. Вони лише переформулювали її в регуляторних термінах.
Ця логіка стала основою міжнародних відносин відтоді. Від кредитно-фінансових установ до агентств охорони здоров’я — міжнародні організації продовжують залучати технічних експертів, чи то економістів, чи медиків, не лише для того, щоб зрозуміти й вирішити проблеми, а й для того, щоб представити себе як притулки, вільні від суперечок і суперництва, де панує сфера, у якій політика базується виключно на доказах. Виходячи з цього, вони схильні наполягати на своїй невинності. Коли виникає тиск через фінансування, назріває геополітичний глухий кут або чиниться опір з боку популістів, ці сили майже завжди називають зовнішніми. Так, коли колишній голова дипломатії ЄС Жозеп Боррель у 2022 році назвав світ за межами Європи «джунглями», він не лише використав колоніальну метафору, а й висловив улесливе бачення ЄС як притулку від шторму. Ціна, яку доводиться платити за такий заперечний підхід, сьогодні надто болюча, оскільки ЄС змушений переглядати свою роль у світовій політиці.
Англійський філософ Джеремі Бентам у 1782 році писав, що міжнародне право має «злетіти над туманами упереджень». Це ж бачення лежить в основі міжнародних організацій, і претензія на таку позицію є ключовим джерелом їхньої легітимності. Для одних, як-от Міжнародний комітет Червоного Хреста, це може бути необхідною умовою виконання їхньої роботи. Для інших, як-от Міжнародний валютний фонд, цю претензію легко дискредитувати, варто лише побачити, наприклад, політичну заангажованість під час запровадження заходів жорсткої економії. Проте в обох випадках міжнародні державні службовці насправді не уникають влади. Вони лише переформулюють її за допомогою технічних експертів.
Однак, подаючи це переформулювання як справжню неупередженість, вони змішують технократію та експертність. Це змішування лежить в основі кризи легітимності, з якою сьогодні стикаються міжнародні організації. Щоб подолати цю кризу, ми повинні розмежувати ці два поняття. Тільки тоді ми зможемо зосередитися на головній проблемі: не на експертності, а на технократичному використанні порад експертів. Щоб врятувати експертність, ми повинні чинити опір технократії. У випадку з міжнародними організаціями це вимагає деміфологізації їхніх витоків, визнання того, що вони ніколи не були незалежними від політики, і відмови від технократичних ілюзій.
Міжнародні організації часто описують як простори, де дипломатичний обмін уможливлює досягнення згоди щодо розв'язання спільних проблем. Щоб найкраще зрозуміти й вирішити конкретну проблему — загрозу здоров’ю, потенційні ризики нових технологій, допустимий поріг військового втручання — персонал міжнародних організацій залучає експертів: вірусологів, економістів чи юристів. Саме тут починаються проблеми: хто вважається визнаним експертом? Які галузі спеціалізації вважаються релевантними для певної проблеми? І на основі яких критеріїв їх обирають: університетські дипломи? Кількість цитувань? Участь у медіа? Попередній досвід роботи на аналогічних посадах?
Коли почалася епідемія COVID-19, наприклад, Всесвітня організація охорони здоров’я скликала Надзвичайний комітет під головуванням колишнього генерального директора з питань охорони здоров’я французького уряду Дідьє Уссена. До складу цього комітету увійшли представники 13 держав-членів ВООЗ. Усі вони мали докторські ступені; деякі були делегатами міністерств охорони здоров’я, інші — університетськими професорами. Додаткова консультативна рада включала представників інших організацій, таких як Міжнародна морська організація та Міжнародна організація цивільної авіації. Коротше кажучи, на кожному етапі мобілізація цих експертів передбачала вибір пріоритетності одних критеріїв над іншими. Вибір експертів завжди недосконалий.
Але зосереджуватися лише на експертах недостатньо: загалом, саме ті, хто їх мобілізує, формують політику. Ці технократичні мобілізатори, зазвичай міжнародні чиновники, використовують експертів для розробки політики, яка виглядає неупередженою, обґрунтованою доказами та схваленою фахівцями. Навіть якщо іноді дехто з останніх говорить від імені перших, різниця є суттєвою: технократи та експерти — це не одне й те саме. Попри це, як організації, так і їхні критики рідко розрізняють експертність як таку та технократичну логіку, що визначає її місце в політиці. Легковажна заява британського консервативного політика Майкла Гоува у 2016 році про те, що «люди в цій країні втомилися від експертів», була помилковою — але не тому, що він підірвав авторитет науковців, багато з яких відреагували обуренням. Насправді Гоув переплутав причину з наслідком. Пізніше він уточнив, хоч і не дуже переконливо, що ніколи не мав на меті відкинути «факти, докази, строгість», а радше певних людей з певних організацій. Люди «втомилися» не від експертів, а від технократів.
Легітимність ООН навряд чи може триматися на нескінченному повторенні мантри про неупередженість експертів
Це змішування донині переслідує міжнародні організації й часто засліплює їх. Труднощі із залученням потрібних експертів — це одне. Але перетворення факту консультацій з експертами на ідентичність інституції — це зовсім інше питання. Коли умови МВФ виправдовуються науковими моделями, розробленими економістами світового рівня, це неминуче виглядає як експерти, що стають на чийсь бік, — хоча насправді це робили їхні технократичні мобілізатори. Окрім питання про те, чи були ці економісти «правильними експертами» або чи мали вони якісь політичні мотиви, що привели їх до МВФ, виникає головне питання: що стається з суспільним сприйняттям експертності, коли технократичні організації претендують на те, щоб говорити від її імені?
Це питання тісно пов’язане з фундаментальним обґрунтуванням сучасних міжнародних організацій. Велика частина їхнього авторитету, як прийнято вважати, походить не від волі народу і не від примусу. Вона походить від претензії на вище знання: знання про те, як регулювати торгівлю, керувати річками, стримувати хвороби або стабілізувати валюти. Експертність певним чином автоматично породжує авторитет.
Це інституціоналізоване бачення продовжує підтримувати легітимність міжнародних організацій і сьогодні. Але його імпліцитна самовпевненість може стати патологічною. Коли міжнародні організації стикаються з опором, їхні представники часто відповідають, підкреслюючи, що в основі їхньої роботи лежать докази. На піку пандемії COVID-19 генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш заявив на 75-й Генеральній Асамблеї, що перед обличчям «популізму та націоналізму», які підживлювали конкуренцію за вакцини, «ми повинні керуватися наукою та спиратися на реальність». Але якщо «наука» — це не щось одиничне, що можна просто «під’єднати» до процесу прийняття рішень, то що насправді означають такі висловлювання? Звісно, певна критика системи ООН може бути зумовлена політичними іграми, а не реальними образами. Але легітимність ООН навряд чи може триматися на нескінченному повторенні мантри про неупередженість експертів.
Такі заяви вказують на гострий поділ між політикою та експертністю, який є радше бажаним, ніж реальним. Громадські коментатори та науковці давно це помітили. Але висновки, що випливають з цього, менш очевидні. Чи може експертність все ще породжувати самоочевидний авторитет, якщо її так важко мобілізувати, але так легко імітувати? «Експерти жахливі», — казав Дональд Трамп під час своєї президентської кампанії 2016 року, проте сьогодні його адміністрація просто грає в гру «приведи свого власного експерта». На міжнародному рівні недовіра легко зберігається навіть щодо «експертних питань», як це було, коли коментатори звинувачували ВООЗ у тому, що вона стала «спільником Китаю в розповсюдженні коронавірусу». То чи є експертність безповоротно скомпрометованою її політичним використанням? І чи є наполягання на різниці між технократією та експертністю ще одним способом штучно відокремити експертність від політики?
Щоб відповісти на ці питання, нам потрібно простежити технократичні бачення міжнародного співробітництва ще далі в минуле. Замість того, щоб починати з 1945 року, коли було засновано систему ООН, або її короткочасного, але важливого попередника — Лігу Націй, нам слід звернутися до періоду, коли повноцінні технократичні міжнародні організації вперше стали реальністю: до середини XIX століття.
На початку XIX століття політичні мислителі, такі як Джеремі Бентам або Анрі де Сен-Сімон, популяризували ідею про те, що неупереджені інституції з мандатом, який виходить за межі національних кордонів, є необхідними для побудови гармонійного світового порядку. У різний спосіб обидва обґрунтовували необхідність міжнародних інституцій, очолюваних науковцями та інженерами — в одному есе Сен-Сімон запропонував створити «раду Ньютона», присвячену «прогресу людського духу», яка могла б об’єднати ворогуючі нації на спільному ґрунті наукових фактів.
Натхненні такими радикальними пропозиціями, європейські організатори міжнародного рівня 1850-х та 1860-х років експериментували та поступово будували власні інституції, орієнтовані на експертів. Багато з цих новаторів, включаючи Сен-Сімона та його численних послідовників, здобули освіту в тих самих престижних закладах, що й експерти, яких вони прагнули залучити: у випадку Франції, Політехнічна школа (École Polytechnique) була головним хабом для таких проектів; в Англії подібну роль відігравали приватні школи, університети Кембриджа та Оксфорда, а також джентльменські клуби. Ранні зусилля з розбудови міжнародних організацій, таким чином, були доміновані, відповідно, французькими інженерами, британськими юристами та політичними економістами з обох боків Ла-Маншу. Одна з причин, чому сьогодні ми змішуємо експертів з технократами, може полягати в тому, що історично вони належали до однієї транснаціональної еліти, що тільки зароджувалася.
Однак важливо, що ці самі люди також були службовцями та бенефіціарами імперського світового порядку. Цей порядок, звісно, був відповідальним за розколи та нерівність, які їхні нові організації мали б подолати. Як вони розв’язували це глибоке протиріччя? Відповідь на це питання вимагає двох речей. По-перше, знову ж таки, потрібно ретельно розрізняти технократію та експертність: виправдання технократичної влади базуються на заявах про експертність та наукові докази, на відміну від заяв про, скажімо, демократичне представництво. Технократія — це спосіб політики, який мобілізує і, таким чином, використовує (або зловживає) експертність.
Згадайте «Трійку» (Європейська комісія, Європейський центральний банк та МВФ), яка керувала виділенням коштів для порятунку Греції, Кіпру, Португалії та Ірландії після фінансової кризи 2008 року: усі три інституції виправдовували свої жорсткі та суперечливі втручання в цих країнах, посилаючись на поради економічних експертів. Це дозволило їм уникнути демократичного обговорення, а також, що найбільш дискусійно, відповідальності. Суть у тому, що експерти та їхні технократичні мобілізатори — це різні групи акторів з різною мотивацією: перші трансформують свої спеціалізовані знання в поради та рекомендації; другі намагаються переконати нас, що вони просто слідують цим порадам.
Міжнародні організації винайшли технократичний інтернаціонал, який був схожий на закритий елітний житловий комплекс
По-друге, ми повинні розуміти, що найпалкіші прихильники «незалежності від політики» історично були тими, хто встановлював правила гри. «Злетіти над туманами упереджень» часто було привілеєм самих творців цього туману. Свобода від влади дається легко, коли сам нею володієш. Саме так ми повинні розглядати організаторів міжнародного рівня середини XIX століття: як високодумних переможців у світі імперій. Не випадково вони протиставляли свої проекти саме упередженому натовпу та суперництву старої системи силової політики. Сен-Сімон та його співавтор (а згодом відомий історик) Огюстен Тьєррі чітко протиставляли свою пропозицію 1814 року про амбітний «Середземноморський союз» старому вестфальському «політичному механізму, який називають балансом сил». Натомість, стверджували вони, «потрібні спільні інституції, потрібна організація», інакше «все вирішуватиметься силою».
Часто ігнорується те, що Сен-Сімон, його впливові послідовники, а також європейські міжнародні організатори загалом мали на увазі цілком європейські клуби, коли думали про міжнародні організації. Наприклад, Сен-Сімон у своїх різних пропозиціях щодо міжнародних рад, очолюваних експертами, чітко виключав участь африканців та азіатів, ґрунтуючись на своїх глибоко упереджених поглядах про «цивілізаційні» та расові відмінності.
Таким чином, створення міжнародних організацій не було ізольованим від імперської експансії, інтересів транснаціонального бізнесу чи конкуренції великих держав. Навпаки, багато організацій, які ми сьогодні вихваляємо як великі, але трагічно хворобливі оплоти проти політики сили, історично були їхніми супутниками. Їхня заява про нейтралітет не стримувала силу; вона її нормалізувала, і часто робила це за наказом. Міжнародні організації винайшли технократичний інтернаціонал, який був схожий на закритий елітний житловий комплекс: захищений від власних умов існування.
Це стає очевидним, як тільки ми виходимо за межі святкових історій про їхнє заснування. Системі ООН, як і ЄС, часто приписують відбудову світового порядку з попелу війни — врахування помилок Ліги Націй, сприяння деколонізації та заміну ідеологічного конфлікту функціональним співробітництвом. Але це далеко не так. Як докладно показали історики Сьюзан Педерсен та Марк Мазовер, відносини ООН з імперіями були значно примирливішими. На піку антиколоніальної боротьби по всьому світу ООН не була рушієм емансипації, а адміністратором імперського правління, евфемістично перетвореного на міжнародне опікунство та підмандатні території.
Як тільки ми зазирнемо ще далі в минуле, стає зрозуміло, що міжнародні організації виникли не як відповідь на катастрофічні світові війни XX століття, а в тісній тандемі з капіталістичною та імперською експансією XIX століття — якій вони стали незамінними. Задовго до Ліги чи ООН, вони були вперше винайдені для адміністрування, стандартизації або нагляду за транснаціональними залізницями, телеграфами, річками, поштовими мережами. Ці органи — як-от Міжнародний союз електрозв’язку, що постав після конференції в Парижі 1865 року — поступово стали постійними комісіями та «публічними спілками». Усі вони формулювали свою роботу як переважно або суто технічну, навіть коли діяли в інтересах і на милість світу, структурованого імперіями, промисловими монополіями та конкуренцією великих держав.
До початку XX століття розробка техніко-наукових відповідей на складні політичні проблеми стала стандартною рисою міжнародної політики. Те, що теоретики та прихильники європейської інтеграції, найвідоміший з яких — Девід Мітрані, пізніше концептуалізували як «функціоналізм» — співробітництво на технічному, а не ідеологічному ґрунті — стало надзвичайно стійкою рисою і, не в останню чергу, послужило фундаментальним обґрунтуванням ЄС.
Навіть всередині цих інституцій, однак, не всі погоджувалися з легковажним оптимізмом технократичних інтернаціоналістів. У 1940 році члени Економічної та фінансової організації Ліги Націй, які тоді перебували у вигнанні в Прінстонському університеті, застерігали від заміни політичної диктатури «новою диктатурою науковців». Експертність, визнавали ці економісти, ніколи не зможе замінити демократичну владу. «У демократичному світі, — наголошували вони, — остаточна влада завжди повинна залишатися за масою людей, за простими громадянами». Самі експерти в цьому випадку були обережними щодо технократичної спокуси.
Міжнародні організації, як нам кажуть, «під вогнем». Але цей вогонь вони розпалили самі
І все ж період після 1945 року не стільки покінчив з технократичним стилем, скільки перепакував його. Після двох світових воєн ООН заново винайшла міжнародні організації як охоронців від катастроф, наголошуючи на мирних колективних діях, взаємній довірі та суверенній рівності згідно з міжнародним правом. Впевненість повернулася, і міжнародні організації розмножилися. Водночас суперництво часів Холодної війни, ієрархії розвитку та пріоритети розвинених індустріальних економік були міцно вбудовані в інституційні мандати та структури прийняття рішень. Як і в XIX столітті, технократи знову використовували мобілізацію експертів як спосіб не лише «вирішувати проблеми», а й відвертати увагу від політичних наслідків своєї роботи.
Ця історична логіка та напруженість, яку вона породжує, залишаються центральними сьогодні. Протягом десятиліть критики з усього політичного спектра закидали міжнародним організаціям те, що ними керують глобальні еліти й для них самих. Ліві активісти від Сіетла до Буенос-Айреса критикували програми жорсткої економії МВФ як неоколоніальні обмеження економічного суверенітету. Праві рухи атакували ЄС за те, що він позбавляє фермерів бізнесу.
Ці конфлікти часто подаються як зіткнення між ірраціональною громадськістю та добромисними інституціями; як питання «поганої інформації». Міжнародні організації, як нам кажуть, «під вогнем». Але це вогонь, який вони, принаймні частково, розпалили самі: як за своєю суттю елітарні проекти, вони послідовно протиставляли політизовані маси аполітичній експертності. У довгостроковій перспективі заперечення цієї реальності підриває їх самих. Технократичні інтернаціоналісти посилюють власне скрутне становище, або заперечуючи, або зовнішньо пояснюючи політичні вимоги.
Серйозніше ставлення до патологій технократії — це не лише питання концептуальної точності. Ставки значно вищі. На цьогорічному Всесвітньому економічному форумі в Давосі зала, повна інвестиційних банкірів, дипломатів та журналістів, стоячи аплодувала канадському прем’єр-міністру Марку Карні, який забивав цвяхи в труну «світового порядку, заснованого на правилах». Іронічно, що саме втілення цього порядку — колишній центральний банкір та аудиторія технократів — зробили це. Чи є ми свідками кінця технократичного інтернаціоналу?
Створений і підтримуваний тими, хто найбільше засвоїв технократичний стиль, міжнародний порядок, заснований на правилах, завжди сприймався як такий, що існує в межах організацій, подібних до агентств ООН, ЄС, Африканського союзу, Асоціації держав Південно-Східної Азії. Звісно, цей порядок уже зазнав трансформацій. Після закінчення Холодної війни нові майданчики міжнародного співробітництва — Шанхайська організація співробітництва (заснована у 2001 році) або форум Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (створений у 1989 році) — вказали на зміщення центрів тяжіння. Але, загалом, ці інституції відтворювали технократичний стиль, а не замінювали його.
Через кілька місяців після того, як скорочення штату викликало суперечки серед персоналу ООН, Гутерріш заявив, що фінансова криза ООН досягла точки, яка ставить під загрозу виконання програм; кошти можуть вичерпатися до липня цього року. Тепер, за словами її голови, ООН зіткнулася з ризиком «неминучого фінансового колапсу» через зростання заборгованості за членськими внесками. Через вісімдесят років після заснування чи система ООН вмирає — а разом з нею і технократичний стиль світової політики?
Міжнародні організації не можуть відступити у простір поза межами влади, тому що такого простору не існує
Відколи Трамп запустив свою «Раду миру» (Board of Peace), побоювання щодо припинення фінансування та інституційної фрагментації стали цілком відчутними. Тож поняття популістського відкату більше не охоплює повною мірою того, що відбувається — якщо воно взагалі колись це робило. ЄС нещодавно скасував кліматичні норми під впливом правих ентузіастів викопного палива; кампанії з «DOGE-іфікації» (скорочення бюрократії) ООН вже тривають. Ми пройшли довгий шлях від простого відкату: антиглобалісти при владі, але замість того, щоб відкидати багатосторонність, вони перепрофілюють її. Однак нам не варто поспішати з припущенням, що технократи зникнуть. Як стверджує політолог Єнс Штеффек, технократичний інтернаціоналізм ідеологічно надзвичайно гнучкий. Будь-яка частина політичного спектра може долучитися, і в минулому вже долучалася, до технократичної мобілізації експертів.
Якщо це так, і якщо ми хочемо зберегти певний простір для експертного внеску в міжнародні справи, опір технократії стане лише важливішим. Для цього нам потрібно визнати, що міжнародні організації ніколи не були настільки відокремленими від політичних потрясінь, як вони стверджували. Хоча їх зображували — і через деякий час сприймали — як керовані експертами інструменти технічного співробітництва, вони сприяли й захищали нерівний світовий порядок, з якого постали. Сьогодні їм потрібно відмовитися від заперечення, на якому вони були засновані. Міжнародні організації не можуть відступити у простір поза межами влади, тому що такого простору не існує. Що вони можуть зробити, так це формувати спосіб, у який влада здійснюється, виправдовується та оскаржується.
Донині міжнародні організації кажуть нам, що можуть вирішувати проблеми за допомогою науки, а коли справа доходить до критичного моменту, об’єктами звинувачень і невдоволення стають добромисні експерти. Захисники та критики все ще говорять різними мовами. Проте, трактуючи опір як антиекспертність або антинауковість, ми ризикуємо відкинути насправді важливі вимоги щодо перерозподілу ресурсів і, таким чином, втрачаємо шанс для міжнародних організацій здобути, а не ще більше втратити суспільну довіру.
Справжній виклик полягає в тому, чи зможемо ми переосмислити міжнародні організації та їхнє місце для експертності. Розмежування технократії та експертності — це один крок у тому напрямку, оскільки це прояснює, що є і має бути метою критики: не «експерти», а сліпа довіра до деполітизуючої сили експертності; не «наука», а політично ангажовані втручання, що здійснюються під її прикриттям. Технократичне використання порад експертів, спрямоване насамперед на уникнення суспільної відповідальності та обговорення, є реальною проблемою, яку нам потрібно не применшувати, а зустріти віч-на-віч. Якщо ми цього не зробимо, ми приречемо міжнародні організації на підрив, підміну або нікчемність.
Оригінал: aeon.co