Схильності поліматів: чому широта знань перемагає вузьку спеціалізацію

· Human OS

Схильності поліматів: чому широта знань перемагає вузьку спеціалізацію

Вивчення біографій аль-Біруні, Альгазена, Авіценни та аль-Хорезмі доводить, що справжні наукові прориви народжуються на перетині різних дисциплін, а не завдяки вузькій спеціалізації.

Цього семестру мої студенти вивчають чотирьох поліматів, які сформували ісламську науку: аль-Біруні, Альхазена, Авіценну та аль-Хорезмі. Їхні життєві обставини навряд чи могли бути більш різними: один писав, щоб вирватися зі злиднів; інший десятиліття перебував під домашнім арештом; один перетворив медичні знання своєї епохи на текст, який був каноном у європейських університетах протягом 500 років; а останній працював у найбільшій дослідницькій установі свого часу. Але всіх їх об'єднував спільний глибинний інстинкт: вільно переміщуватися між математикою, медициною, астрономією, філософією та поезією, перевіряючи припущення однієї дисципліни крізь призму іншої. Моя аудиторія знаходиться в Пакистані, де студенти прагнуть обговорювати інноваційні прориви та можливості працевлаштування, але рідко — широту кругозору. Я хочу, щоб через ці чотири долі вони побачили, що така багатогранність — це не розкіш для стабільних часів; саме вона породила одні з найбільш вагомих проривів в історії науки.

Після 15 років роботи в галузі гуманітарної освіти я переконаний, що шлях вперед лежить через реінтеграцію дисциплін у елліністичному стилі. Я не намагаюся поверхнево обґрунтувати «міждисциплінарність». Натомість я виступаю за щось більш конкретне: відродження схильностей до поліматії, що свого часу процвітала в мусульманському світі. Замість того, щоб фетишизувати «підривні» інновації через обов'язкові курси з підприємництва та прикладних методів, нам слід запропонувати зовсім іншу модель навчання і розуміння того, навіщо воно потрібне — особливо тому, що мої студенти вже приходять до університету з вузькопрофесійним мисленням.

Саме слово «поліматія» втілює в собі «бриколаж» багатьох (poly) світів знань (mathy). Поліматія пропонує перепочинок і простір для роздумів у світі, розколотому війнами, кліматичними катастрофами та несправедливістю. Вона бере свій початок з автентичних ідіом мусульманського світу, а не є нав'язаною з боку Глобальної Півночі. Сьогодні поліматія дозволяє поглянути на політичні, економічні та екологічні проблеми під різними кутами. У часи, коли студенти читають менше класичних творів і більше переймаються можливостями працевлаштування, широта поліматії може запропонувати змістовний шлях розвитку. Це і є уроки великих ісламських поліматів.


Життя нашого першого героя, аль-Біруні, багато чого може навчити студентів про людський вимір науки. Народившись у центральноазійському місті Хорезм приблизно в 973 році, він зростав у скрутних умовах. Але це не зупинило його: аль-Біруні прагнув знань. У класичній традиції ісламської поліматії він вивчав ісламське право, граматику, теологію, астрономію, математику та історію. Протягом усього життя нестача ресурсів не була для нього перешкодою. Насправді злидні вчать цінувати будь-які знання, що є під рукою, — це ключовий урок для будь-якого гуманітарія.

Ця винахідливість спонукала аль-Біруні зробити вагомий внесок у сфери його експертизи. На початку кар’єри він мав обмежений доступ до наукових інструментів. Не зупинившись перед труднощами, він навчився виготовляти їх власноруч, використовуючи лише кілька старих посібників та обмежені матеріали. Винахідливість аль-Біруні також дозволила йому кинути виклик авторитетним науковцям. Наприклад, астроном аль-Худжанді побудував величезний секстант, за допомогою якого вимірював нахил земної осі відносно орбіти. Однак число, яке він отримав, здалося аль-Біруні занадто малим. Завдяки досвіду створення власних секстантів він зміг виявити проблему: прилад аль-Худжанді прогинався, що спотворювало результати. Скрута, яка змусила аль-Біруні будувати власні інструменти, дозволила йому побачити помилки тих, хто мав значно більше ресурсів. Власні вимірювання аль-Біруні, задокументовані в праці «Визначення координат місць для точного вимірювання відстаней між ними», були широко визнані сучасниками та пізнішими вченими.

Якби аль-Біруні не був змушений подорожувати Південною та Західною Азією, він ніколи б не зробив це критично важливе спостереження.

Пізніші роки життя та праці аль-Біруні були визначені Махмудом Газневі, султаном держави Газневідів з 998 по 1030 рік. Махмуд був видатним військовим лідером, який, за чутками, не програв жодної битви і значно розширив свою нестабільну імперію. Серед завойованих ним земель був і рідний для аль-Біруні Хорезм; самого вченого незабаром змусили служити при дворі Махмуда. Завдяки Махмуду він подорожував Центральною Азією, Індією та арабськими країнами. Ці роки відіграли вирішальну роль у формуванні його інтелектуального внеску та сфер, які він обрав для вивчення.

Служіння Махмуду іронічно дало аль-Біруні можливість перетинати гірські та прибережні місцевості, а також вивчати астрономічні традиції Індії, Персії та Аравії. Його новаторський метод вимірювання радіуса Землі виник під час однієї з таких подорожей: у форті Нандана в Пенджабі він піднявся на пагорб, виміряв кут схилення горизонту і обчислив радіус Землі з надзвичайною точністю (сучасні перерахунки визначають його цифру як 3928,77 англійських миль).

Хоча більшість сучасників аль-Біруні підтримували геоцентричну модель, він фактично експериментував з ідеєю геліоцентризму, хоча й не інтегрував цю теорію офіційно у свою систему поглядів (це сталося приблизно за 500 років до Коперника). Подорожі аль-Біруні до узбережжя та аравійських пустель допомогли йому зрозуміти процес формування каньйонів і склад піску. «З плином часу, — зауважував він, — море стає сушею, а суша — морем». Якби аль-Біруні ніколи не залишав Центральну Азію і не був змушений здійснювати подорожі Південною та Західною Азією, він ніколи не зробив би цього критично важливого спостереження. Життя аль-Біруні вчить сучасних студентів, що нестача та обмеженість ресурсів не повинні бути перешкодами; вони можуть стати джерелом для інновацій.


Творчість може виникати як із неймовірних можливостей, так і з непередбачених обмежень. Життя та праця наступного нашого полімата, Альхазена, є свідченням того, як творчість проявляється в умовах обмежень, особливо в неволі. Хоча і бідність, і ув'язнення спонукають до творчості, ці обмеження якісно відрізняються. Одна стосується нестачі, інша — відсутності свободи пересування. Бідність не забороняє подорожувати, тоді як ув'язнення — на жаль, поширений досвід для студентів, які працюють під владою репресивних урядів, — повністю відрізає людину від зовнішнього світу, що пропонує безліч можливостей. Ці обставини розділяють досвід аль-Біруні та Альхазена.

Альхазен (також відомий як Ібн аль-Хайсам) був великим вченим-оптиком, народженим близько 965 року в Басрі, на території сучасного Іраку, де панував сприятливий інтелектуальний клімат, що сприяв значним науковим і літературним здобуткам. Саме там зародилося вивчення арабської граматики; там аль-Джахиз досліджував усе — від зоології до теології; там «Брати чистоти» (Ikhwan al-Safa), таємне братерство вчених і філософів, уклали масивну енциклопедію, що поєднувала математику, музику та метафізику. Саме ця космополітична і книжна культура сформувала Альхазена.

На початку свого шляху він прославився революційними інженерними досягненнями. Але він перевершив самого себе, коли сміливо запропонував побудувати греблю на річці Ніл, щоб регулювати її течію. Фатімідський халіф аль-Хакім, який правив із Каїра, почув про надзвичайну пропозицію Альхазена. Відомий в історії як «Божевільний халіф», аль-Хакім був глибоко ексцентричним і мстивим правителем, який переслідував релігійні меншини і одного разу наказав убити всіх собак у Каїрі (очевидно, його дратував їхній гавкіт). Коли Альхазен прибув до Єгипту, він із розчаруванням виявив, що Ніл неможливо так легко приборкати; його проект греблі був абсолютно нездійсненним. Слушно побоюючись, що невдача розгніває «Божевільного халіфа», Альхазен сам удав божевілля. Хитрий план спрацював: він уник страти і замість цього залишився під домашнім арештом аж до самої смерті аль-Хакіма.

Альхазен був одним із перших, хто стверджував, що зір є результатом потрапляння світла в око, а не променів, які виходять із нього.

Альхазен перебував під домашнім арештом ціле десятиліття. Прикутий до свого помешкання і маючи лише власні інтереси, він розробив новаторські теорії зору в книзі під назвою «Кітаб аль-Маназір» («Книга оптики»). З огляду на фізичні обмеження домашнього арешту, він проводив багато часу, будуючи, конструюючи та експериментуючи з інструментами, які допомогли йому зрозуміти поведінку світла. Його величезні знання були єдиним ресурсом під час ув'язнення. Як справжній полімат, Альхазен поєднав свої знання з геометрії, астрономії, оптики та інженерії. Він розробив математичні рівняння для пояснення того, як працює світло, вивчав багато астрономічних явищ, особливо зірок, щоб пояснити теорії яскравості, і використовував інженерні принципи камери-обскури для імітації функціонування людського ока.

Його найвпливовіший внесок залишається фундаментальним для оптики. Альхазен був одним із перших, хто стверджував, що зір є результатом потрапляння світла в око, а не променів, які виходять із нього. Це була його впливова теорія інтромісії. Його погляди суперечили таким велетням, як Птолемей, Евклід і Гален, чия емісійна теорія оптики стверджувала, що око проектує промені на об'єкти, які воно сприймає. Але Альхазен заперечував, що це неможливо узгодити з астрономією: якби очі мали випускати промені, перш ніж ми зможемо щось побачити, не було б способу пояснити, як ми бачимо віддалені зірки в ту саму мить, коли відкриваємо очі.

Розвиток теорії інтромісії виявив ще одну важливу рису його таланту: критичне мислення. Його роботи є свідченням того, що мусульманські полімати не просто споживали, перекладали чи копіювали грецькі знання. Навпаки, вони критикували та впроваджували інновації. Якби Альхазен не піддав критиці грецьку науку, поєднуючи знання з оптики, астрономії та математики з практичними демонстраціями камери-обскури — і все це в умовах ув'язнення, — його теорія інтромісії не виникла б.

Хоча більшість вважає теорію інтромісії вершиною інтелектуальних досягнень Альхазена, насправді його поліматія також створила нові зв'язки між оптикою та психологією. Як стверджував нейробіолог Чарльз Г. Гросс, Альхазен був «першим, хто визнав вирішальне значення руху очей для сприйняття», що формує нашу свідомість візуального світу. Альхазен зрозумів, що отримання світла оком є лише першим із багатьох критичних етапів сприйняття. Його оптика пояснювала, як світло фізично досягає ока, але наполягала, що це лише перший крок — перетворення цього "сирого" відчуття на актуальний свідомий образ вимагає несвідомого висновку, пам’яті та порівняння. Це вражаюче сучасний погляд, який не був сформульований на Заході аж до XIX століття — і якби Альхазен був вузько зосереджений на одній дисципліні, він ніколи б не зробив цього відкриття.

Незалежно від того, чи прагнуть студенти бути науковцями, чи підприємцями, їм необхідно шукати еклектичний досвід без заздалегідь визначеного результату. Поєднання творчості та критичного мислення Альхазена в умовах обмежень призвело до надзвичайних досягнень, завдяки яким його пам’ятають донині.


Мабуть, найвидатнішим поліматом з ісламського світу був Авіценна, який активно працював інтелектуально з 997 по 1037 рік. Широко відомий лікар і філософ родом із Бухари в Центральній Азії, він був дитиною-вундеркіндом, яка продемонструвала майстерність у складних текстах і концепціях у ранньому віці. Хоча сьогодні часто згадують його внесок у медицину, головними його досягненнями був розвиток наукового методу. Подібно до Альхазена, Авіценна вільно переходив від спостереження до експерименту, від індукції до дедукції, що призвело до його проривів у медицині та філософії, а також менш відомих внесків у психологію та геологію.

Головна праця Авіценни, «Аль-Канун фі ат-Тібб» («Канон лікарської науки»), була спробою стиснути всі медичні знання його епохи — грецькі, перські та індійські — у єдиний системний довідник. Завершена близько 1025 року, вона складається з п'яти книг: загальні принципи фізіології та хвороб; алфавітний каталог близько 800 лікарських речовин; хвороби, організовані за частинами тіла, від голови до ніг; стани, що вражають весь організм, наприклад, лихоманки; і формуляр із близько 650 складних лікарських засобів. Але те, що відрізняє «Канон», — це його метод. Авіценна викладає правила перевірки дії нових препаратів, фактично формулюючи ідею клінічного дослідження за століття до того, як виник цей термін. Перекладений латиною у XII столітті, «Канон» став стандартним медичним підручником у європейських університетах на понад півтисячоліття. Проте геній Авіценни полягав не лише в змісті цього досягнення, а й у тому, що ми зараз назвали б науковою комунікацією: він писав ясною прозою та проникливою поезією.

Коли Авіценна застрягав на логічній проблемі, він прямував до мечеті і молився, поки його «розумовий туман» не розсіювався.

Поезія, власне, була ключовим дидактичним засобом для передачі наукових знань у класичному світі. Рима та метр допомагали зробити матеріал легким для запам’ятовування. Поема Авіценни «Аль-Урджуза фі ат-Тібб» («Поема про медицину») дистилювала уроки «Канону», щоб лікарі могли легко згадати його рекомендації та ідеї. Ці рядки у перекладі Хейвена К. Крюгера (1963) виразно передають досвід хвороби:

Симптоми отримують через фізичний огляд тіла у певні моменти. Є деякі видимі, такі як жовтяниця та набряки; є деякі, що сприймаються на слух, такі як бурчання в животі при водянці; неприємний запах вражає нюх; наприклад, запах гнійних виразок; є деякі, доступні для смаку, такі як кислота в роті; дотик розпізнає певні з них: твердість раку!

Внесок Авіценни набагато перевершував медичні відкриття та інновації. Його внесок у сам науковий метод був новаторським. Коли він застрягав на логічній проблемі, він використовував містицизм як метод: прямував до мечеті й молився, поки «розумовий туман» не розсіювався, і він вирішував загадку. Багато в чому це передбачає роль, яку сьогодні відіграє медитація в досягненні ментальної ясності. Вчені зараз з’ясовують, що зміна обстановки та темпу може творити дива для дослідників. Всупереч поширеній думці, усвідомленість (mindfulness) — це не нове рішення старої проблеми. Це перероблена рекомендація багатьох духовних традицій, упакована в прийнятний світський формат. Погляд на усвідомленість через її історичне використання — від Будди до Авіценни — надає цій практиці авторитетності, що виходить за межі її фетишизації як «підривного» підходу Кремнієвої долини. Це вікова практика, пов’язана з інноваціями.

Щоразу, коли я даю читати автобіографію Авіценни на своєму курсі з історії науки, мої студенти вражені чимось дуже простим: переплетенням релігії та науки. Вони не завжди ворогували, як зараз анахронічно намагаються переконати студентів. Звичка Авіценни молитися під час вирішення важкої логічної проблеми є яскравим прикладом: для нього звернення до мечеті, коли розум зупинявся, не було відступом від суворого мислення, а навпаки — його продовженням, оскільки молитва і логічне дослідження були спрямовані на одну мету — осягнення складної істини. Я збився з рахунку, скільки разів студенти витріщалися на приклади вчених з історії, які були духовними, а не світськими людьми, не даючи при цьому ціннісних суджень їхнім системам вірувань. Це стосується і відносно недавніх науковців, таких як лауреат Нобелівської премії з фізики Абдус Салам, пакистанець, який відкрито ідентифікував себе як мусульманин і не бачив жодних суперечностей між своєю вірою та своїми дослідженнями.

Крім того, Авіценна не був самотнім у використанні багатої мови для пояснення наукових концепцій. Риторика була одним із головних гуманітарних мистецтв у грецькій та ісламській традиціях, і більшість вчених володіли нею майстерно. Ця традиція збереглася до вчених XX століття, таких як Абдус Салам, який проніс крізь життя любов до поезії на урду, перській, панджабі та англійській мовах, а колеги, які чули його лекції з фізики елементарних частинок, зазначали, що його красномовство робило предмет схожим на літературу. Як для Авіценни, так і для Салама, жива мова не була прикрасою, доданою до науки після факту; вона була частиною того, як ідеї осмислювалися і як вони ставали переконливими. Наголос на ефективних та виразних навичках письма для студентів гуманітарних спеціальностей сьогодні є ключем до їхнього успіху. Письмо — це не ізольована навичка, яку можна замінити ШІ. Воно є фундаментальним для комунікації та когнітивних здібностей майбутніх лідерів у науці та підприємництві. Життя та спадщина Авіценни свідчать як про методологічну еклектику, так і про переконливу наукову комунікацію — речі, які сьогодні занепадають через спеціалізацію та вузьку професійну освіту.


Наш останній полімат, аль-Хорезмі, є безцінним для гуманітарної навчальної програми в мусульманському світі та поза ним. Як батько алгебри і той, чиє ім’я дало назву терміну «алгоритм», його робота показує, що теорія виникає з боротьби з практичними проблемами і що абстракція може вирішувати прагматичні виклики. Народившись у Центральній Азії близько 780 року, аль-Хорезмі став видатним лідером ісламської науки. Він був ключовим вченим у «Будинку мудрості» (Bayt al-Hikmah) у Багдаді — тоді найбільшій установі інтелектуальних досліджень у мусульманському світі — з величезними знаннями в математиці, астрономії та географії, які були актуальними для практичних проблем управління, з якими стикалася Аббасидська імперія.

Він описав свій трактат з алгебри «Кітаб аль-Мухтасар фі хісаб аль-Джабр ва аль-Мукабала» («Коротка книга про обчислення шляхом відновлення та протиставлення») як практичний довідник, «працю з алгебри, що обмежується витонченими та важливими частинами її обчислень, такими, як постійно потребують люди у справах спадщини, заповітів, розподілу, судових процесів і торгівлі, і в усіх їхніх взаєминах один з одним, де задіяні геодезія, копання каналів, геометричні обчислення та інші предмети різного роду». Це були імперативні завдання для успішного імперського управління за Аббасидів. Попри абстрактну привабливість алгебри, вона ніколи не задумувалася як суто теоретична традиція, відірвана від потреб реального світу.

Алгебра аль-Хорезмі виросла з практичних проблем — суперечок про спадщину, земельних вимірювань, копання каналів.

Аль-Хорезмі найбільше запам’ятався як засновник алгебри, але його амбіції поширювалися також на астрономію та географію. Присвятивши працю халіфу аль-Мамуну, який правив у 813-833 роках, він склав власний «Зідж аль-Сіндхінд» — астрономічні таблиці, що фіксували рухи Сонця, Місяця та п'яти відомих планет, адаптувавши попередній матеріал, принесений до Багдада з Індії. Таблиці включали розрахунки довжини тіней у різний час доби, що було важливо для визначення часу молитви та калібрування сонячних годинників. Пізніше, у «Кітаб Сурат аль-Ард» («Книга опису Землі»), він звернувся до географії, виправляючи та розширюючи багатовікову карту світу Птолемея за допомогою координат 2402 локацій. У математиці, астрономії та географії наскрізною лінією в роботі аль-Хорезмі є точність: наполегливість у вимірюванні, складанні таблиць і виправленні, а не просто наслідування отриманих знань.

Сама теорія часто є справжнім бар’єром, який я бачу в аудиторії, особливо серед студентів із географічно знедолених верств, які приходять добре навченими прикладним знанням, але не абстракції. Основна шкільна програма в Пакистані винагороджує механічне заучування більше, ніж критичне чи абстрактне мислення, тому теорія може здаватися чужою, а не корисною. Життя аль-Хорезмі свідчить про зворотне: його алгебра виросла з цілком практичних проблем — суперечок про спадщину, земельних вимірювань, копання каналів, — але її сила полягала в тому, що вона пережила їх, ставши методом, достатньо гнучким, щоб структурувати проблеми, які жоден адміністратор IX століття не міг собі уявити. Теорія, іншими словами, не є протилежністю практики; це те, на що перетворюється практика, коли її узагальнюють. Це урок, який варто нести в аудиторію гуманітарних наук, де надто часто до абстракції ставляться як до розкоші, а не як до навички.

Долі цих поліматів спонукають нас оцінити те, що обмеження можуть призводити до творчості та інновацій. Це особливо ілюструють приклади аль-Біруні та Альхазена, навіть якщо природа цих обмежень була різною: нестача змусила аль-Біруні створити власні інструменти, тоді як ув'язнення Альхазена змусило його звернутися до внутрішнього світу, осмислюючи зв’язки між зором і психологією. Для Авіценни та аль-Хорезмі поліматія натомість виросла з інституційного патронату та придворних потрясінь, що дало їм і простір, і причину для переміщення між медициною, філософією, математикою, астрономією та географією, коли вони вплітали грецькі, перські та індійські традиції у нові синтези.

Що об’єднує цих чотирьох, так це не конкретне обмеження чи можливість, з якою кожен із них стикався, а те, що вони з цим зробили: ніхто з них не дозволив жодній окремій дисципліні встановити межі для їхнього мислення. Критичний підхід також був центральним у цій відмові, що ілюструє суперечка Альхазена з емісійною теорією на користь інтромісії: полімати не просто успадковували отримані знання; вони їх піддавали сумніву. І теорія з практикою ніколи не протиставлялися, про що свідчать клінічний метод Авіценни та математика аль-Хорезмі: точність і абстракція є такими ж наріжними каменями гуманітарної освіти, як і сама широта знань. Нарешті, те, що спільне для кожного з цих життів, — це міжкультурний досвід, який уможливив плюралістичний патронат. Поліматія ніколи не була справою одинаків, а була підживлена контактами між традиціями.

Цей урок важливий для моїх студентів у Пакистані сьогодні, більшість із яких будуватимуть кар’єру у світі, зміненому ШІ, кліматичними потрясіннями та політичними зрушеннями, набагато нестабільнішими, ніж будь-яка окрема дисципліна може їх підготувати. Якщо аль-Біруні, Альхазен, Авіценна та аль-Хорезмі змогли перетворити нестачу, ув'язнення, патронат і нестабільність на нові способи пізнання, то широта кругозору є необхідною підготовкою до величезної роботи, що попереду.

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу