Дивовижна подорож

· Human OS

Дивовижна подорож

Кожні 122 роки Венера проходить перед Сонцем у вигляді чорної й швидкоплинної сльозинки, викликаючи трепет у всіх, хто наважується пізнати її.

Щось комічне

Є щось комічне в тому, що планета, названа на честь богині любові, одного разу поставила на коліна науковий світ.
Під час транзиту Венера проходить між Землею та Сонцем, стаючи маленькою чорною точкою на фоні сонячного диска. Ці події — одні з найрідкісніших видів астрономії. Вони відбуваються парами з інтервалом у вісім років, а потім зникають на більш ніж століття. Останній транзит трапився в 2012 році, коли Венера перетнула обличчя Сонця як маленька чорна крапка, її подорож транслювалася в прямому ефірі по всьому світу. Вчені та ентузіасти спостерігали за тим, чого вони більше не побачать у своєму житті — з терас, одягнувши спеціальні окуляри, або на своїх ноутбуках, з комфортом у своїх домівках. Але чверть тисячоліття тому вчені не мали такої розкоші. Астрономи ризикували всім, аби побачити цю маленьку тінь на ім’я науки. Ця подорож була романтичною в класичному сенсі: одержимою, не практичною та грандіозною. Як і в поезії та живопису епохи, її романтика була невід’ємною від імперії, яка її породила.


Все почалося, коли я зайшла до маленького музею в університеті Гарварда.
Я — наукова письменниця, і це те, що відбувається, коли ти любиш фізику, але фізика не зовсім любить тебе у відповідь. Я маю магістерський ступінь з фізики, але інтуїція для досліджень ніколи не торкалася мене. Проте, я не могла позбутися відчуття, що є щось, що я можу дати науці. Багато людей не бачать науки так, як бачу я — як щось цікаве, красиве, навіть емоційне. Тож, звісно ж, я зробила те, що жоден страждальний артист ще не робив раніше: я почала писати про свою нещасливу любов. Я хотіла, щоб люди побачили науку так, як її бачу я, і відчули так, як відчуваю я.

Якщо мені пощастить, я знайду одну з тих історій, які роблять науку людяною. Історії людей, які дуже переймалися. Тих, хто витрачав роки, chasing starlight або кип’ятячи ртуть, впевнених, що, якщо вони просто вимірюють достатньо ретельно, все нарешті має стати зрозумілим. Вони вважали, що Всесвіт можна розв’язати за допомогою математики та терпіння.

Я не могла зрозуміти, чи я прив’язана до тих старих історій, бо вони були глибокими чи просто ностальгічними — і Галлери Патнема в Кембериджі, штат Массачусетс (менш музей, ніж добре освітлене сховище) чітко показало мені, що таке. Це місце було настільки маловідомим, що я була єдиною людиною, крім жінки на рецепції, і тиша дала мені час помітити те, що стало для мене найсмішнішим у кімнаті: майже každý інструмент, на який я дивилася, вказував на одне й те саме. Телескоп, побудований для відстеження Венери. Карта, що зазначає її шлях через Сонце. Пендульний годинник, точно відкалібрований, щоб зафіксувати момент її транзиту. Венера, Венера, Венера. Факт, що так багато астрономів здавалося, були одержимі Венерою, був іронічним. З усіх астрономічних тілець, які можна було спостерігати, та з усієї іншої науки, над якою можна було працювати, ці старі чоловіки зосереджувалися на одній планеті, названій на честь найкрасивішої жінки, що існує. Типово!


Венера, здавалося, простежує різні шляхи через Сонце, залежно від того, з якої точки Землі ви спостерігаєте.
Навіть хоча жарт саме те, що привело мене, я зрозуміла, що ця одержимість має сенс. Це стосувалося вимірювання розмірів Сонячної системи. Протягом століть астрономи знали відносні відстані планет: Венера була ближче до Сонця, ніж Земля, а Марс — далі. Але вони не знали масштабу. У них була карта, але не лінійка. Скільки кілометрів лежить між Землею та Сонцем? Ніхто не мав чіткої цифри.

Ключем, як виявилося, був транзит Венери через Сонце. Якщо астрономи вимірювали транзит з віддалених частин земної кулі, вони могли використовувати явище, зване паралакс (явний зміщення об’єкта, коли ви дивитеся на нього з двох місць), щоб розрахувати відстань до Сонця. (Уявіть собі маленьке зміщення, яке ви бачите, коли тримаєте великий палець перед обличчям і закриваєте одне око, а потім інше.) Масштабуйте цей ефект до розмірів Сонячної системи, і Венера з’явиться, відстежуючи трохи різні шляхи через Сонце залежно від того, з якої точки Землі ви спостерігаєте. Таким чином, з достатньою кількістю спостережень і належної математики астрономи могли триангуляціювати відстань Землі до Сонця.

Це був англійський астроном Едмонд Геллі, який виявив це ще в 1716 році. Але в нього була проблема: як і з усіма транзитами Венери, можливості з’являлися парами з інтервалом у вісім років, а потім не з’являлися знову більше ніж на століття. Геллі знав, що не доживе до наступного, тому залишив інструкції, закликаючи майбутніх астрономів спостерігати транзити 1761 і 1769 років.

У 1761 році, навіть у той час, коли війни бушували по континентах, астрономи прийняли виклик Геллі. Підтримані королівською підтримкою та озброєні найкращими інструментами того часу, вони вирушили на понад 70 спостережних площадок по всій земній кулі. Саме так ці всі телескопи, карти, годинники та квадранти опинилися в цьому маленькому музеї: реліквії глобальної кампанії з вимірювання тіні.


Хоча романтика всього цього мене привертала, я не могла не помічати, що світ, з якого походять ці історії, був далеким від романтики. Для багатьох астрономів експедиції могли бути про відкриття. Але для імперій, що їх фінансували, це також стосувалося контролю: картографування торгових маршрутів, залучення територій і доведення домінування. Капітан Джеймс Кук, наприклад, поплив до Таїті, щоб спостерігати транзит Венери в 1769 році, але його подорож також несли імперські вказівки картографувати та претендувати на землю для Британії. Для Кука вимірювання небес і розширення імперії були частинами одного місії.

Хтось на кшталт мене — жінка з коричневою шкірою, яка стоїть у музеї, прослідковуючи ці історії з захопленням — не належала б до того світу. Імперіалізм, расизм і сексизм того часу пов’язані з тими ж відкриттями, які я не можу не романтизувати. Я намагаюсь зберегти жорстокість та диво одночасно, адже вдаватися в те, що це все одне або інше, виглядає нечесно; є чому повчитися з обох.

Це те, що я намагалася робити, коли йшла глибше в галерею. У головному залі, два високих пендульних годинники стояли з темними дерев’яними рамами і латунними стрілками. Їх використали, щоб позначити точний момент, коли Венера торкнулась краю Сонця. Той, що зліва, належав Джону Уінтропу, другому професору математики та природної філософії Гарварда. Його годинник не міг змагатися з прецизійними інструментами в Лондоні, але він був найкращим, що Бостон міг запропонувати в той час.

Находження гарного годинника було меншою проблемою для Уінтропа. Перед усім, йому потрібно було потрапити на острів Ньюфаундленд — одне з небагатьох місць, з яких був видимий транзит 1761 року. Це вимагало отримання дозволу та фінансування для поїздки, жодне з яких не було легким. Для європейців Гарвард ще був провінційним коледжем, і Уінтроп не мав особистого статку, на який би міг розраховувати. Гірше того, Массачусетс був британською колонією на середину Французько-індіанської війни, а його запланований маршрут проходив прямо через активну зону війни.

З допомогою свого колишнього студента Джеймса Бодойна, члена Генерального суду Массачусетсу, Уінтроп зміг переконати британського королівського губернатора та колоніальну збори підтримати його подорож. Вони влаштували транспортне судно і листи про безпечний проїзд, адресовані як британським, так і французьким командирам. Якимось чином це спрацювало.

Уінтроп став найбільш західним спостерігачем транзиту 1761 року, збираючи дані в середині війни. І він не був єдиним. По всьому світу вчені долали кордони і відкладали політику, все заради можливості виміряти ту ж минаючу тінь.

На іншому кінці світу, Семирічна війна бушувала по всій Європі та її колоніях. Лише через кілька днів після відправлення в подорож до Суматри для спостереження за транзитом Венери, корабель Чарльза Максона і Єремії Діксона був атакований до того, як навіть лист про безпечний проїзд цих англійських астрономів могли прочитати; адже не було протоколу на кшталт «Будь ласка, не стріляйте, ми тут для науки». Але коли вони повідомили Королівському товариству, що відмовляються від місії, відповідь була далеко не щедрою. Їм загрожували ганьбою і юридичними діями, якщо вони не продовжать. Тож, у що здавалося б буквальному тупику, вони почали писати листи всім, хто готовий вислухати. Врешті-решт їм надали дозвіл спостерігати транзит з мису Доброї Надії, поблизу нинішнього Кейптауна, Південна Африка.

Навіть для тих, хто дійшов до своїх першочергових місць призначення, все не завжди йшло за планом. Гійома Ла Жентіля, французького астронома, вирушив торік, щоб спостерігати транзит 1761 року з Пондішері, в Індії, але його корабель викинуло з курсу, і до того часу, як він наблизився до узбережжя, британці захопили місто. Транзит прийшов і пішов, поки Ла Жентіль все ще був в морі, його інструменти були безпорадними на хиткому палубі. Замість того, щоб повернутися додому, він залишився в регіоні до наступного транзиту, через вісім років. Коли він нарешті повернувся до Пондішері, відновленого французами, він побудував обсерваторію і чекав. Але вранці 3 червня 1769 року хмари закрили Сонце у вирішальний момент. Коли Ла Жентіль повернувся до Франції в 1771 році, його робота була відсутня, його дружина вийшла заміж за іншого, а його маєток розділили родичі. Два шанси, 11 років, і жодного вимірювання для цього. Мені було не шкода його жодною мірою.

Читаючи про ці експедиції, було важко не усвідомити, наскільки все це спотворено: колоністи, що дають один одному дозволи працювати на землі, яка ніколи не була їхньою, тоді як люди, які насправді там жили, були списані як примітивні або непотрібні. Я постійно думала про системи знань, які існували поряд з цими експедиціями, і способи розуміння неба, які ніколи не потрапляли до європейських звітів.


Ця думка стала ще більш особистою, коли я прочитала про експедицію Ла Жентіля, тому що Пондішері не був далеким пунктом на карті. Це було місто на півдні Індії, недалеко від того місця, де я виросла. Це місце досі несе сліди тієї історії: пастельні французькі вілли, вузькі вулиці з європейськими назвами, навіть колоніальна версія його назви, змінена з Пудучері на те, що французьким язикам легше вимовити. Усе місто переписано так, щоб звучати іноземно.

Але колоніалізм не просто перейменував міста. Він переписав знання. Він поховав вже існуючі наукові традиції та замінив їх власними. Я виросла, чуючи, як моя мати декламує Хануман Чалісу, шлоку чи молитву 16 століття, яка описує бога Ханумана, що летить до Сонця, плутаючи його з фруктом. Один вірш інтерпретується як те, що дає відстань від Землі до Сонця, яка дивовижно близька до сучасної величини. Я не вважаю, що бог буквально полетів до Сонця, і вчені досі дискутують, чи є це тлумачення точним; деякі стверджують, що одиниці пізніше були перетворені, щоб відповідати сучасній науці. Але що б не думати про це число, воно залишилося зі мною. Це вказувало на світ, в якому Сонце було не лише об'єктом поклоніння, але й розрахунків, спекуляцій та уважної уваги. Я вірю, що індійські астрономи зрозуміли набагато більше, ніж їм зазвичай приписують, і що деякі з їхніх методів і інсайтів були втрачені або відсунуті на другий план під колоніальними версіями, які зайняли їх місце.

Тож ні, я не відчуваю жалості до цих вчених або їх невдач. Те, що я можу захоплюватися, — це витримка: війни, шторми, місяці в морі, все заради кількох годин спостережень.
Інструменти навколо мене, більшість з них мідні, блищали під світлом. Деякі були настільки маленькі, що я могла б взяти їх в руку; найбільший стояв поруч зі мною, грецький рефлектор, виготовлений у Лондоні, використаний Уінтропом для спостереження за транзитом Венери 1769 року, прямо тут, у Кембриджі, штат Массачусетс.

До часу, як транзит 1769 року настав, колонії змінилися. Напруженість з Британією наростала, і Гарвард, колись форпост королівської науки, перетворився на гарячу точку бунту. Британські товари бойкотувалися, і королівська влада руйнувалась. У 1764 році Гарвардський зал спалахнув після того, як хтось залишив камін без нагляду. Полум’я знищило бібліотеку коледжу і більшість інструментів Уінтропа з транзиту 1761 року. Коли дим розвіявся, обсерваторія зникла, а наступне рідкісне вирівнювання вже наближалось.

Тож Уінтроп і інші американські вчені написали британцям, просячи про допомогу. І якимось чином це спрацювало. Незважаючи на всю політичну метушню, інструменти та обладнання продовжували надходити з Лондона, податки сплачувалися, а митниці обходилися, ніби революція не розгорталася зовні. Більшість того, що оточувало мене в цьому музеї, колись була частиною тієї відправки, включаючи рефлектор переді мною.


Замість того, щоб з'явитися як чиста, чітка крапка, Венера, здавалося, чіплялася за край Сонця, формуючи темну сльозу.
Я стояла в кімнаті, заповненій століттями людської цікавості.
«Люди, які були безпосередньо у війні, все ще писали гарні листи один одному, кажучи: “Чи можу я увійти на твою територію, і можеш ти допомогти забезпечити фінансування, каное та інструменти?”», — говорить Сара Шехнер, куратор галереї. «А відповідь була приблизно такою: “Ну, можливо — але у мене немає багато грошей, щоб поділитись. Я купую зброю, щоб стріляти в тебе з другогобоку”. Той факт, що це справжня розмова, вражає».

Листи писалися монархам і губернаторам, просячи фінансування та безпечного проїзду. Експедиції розпочиналися на віддалених куточках Землі, озброївшись телескопами, транзитними годинниками та терміновістю, яку зазвичай резервували для війни. Але навіть коли імперії зіштовхувалися, наука та цікавість дозволяли прориватися крізь щілини політики. Чоловіки плавали протягом місяців, втрачали сон, хворіли на цингу, пропускали народження своїх дітей і навіть ставили під паузу найулюбленіше діло — війну — все тільки для того, щоб спостерігати, як Венера перетинає Сонце.

Це була наука в її найромантичнішому виконанні: некерованою, непрактичною, навіть небезпечною. Ці маленькі вимірювання змінили те, як ми бачили Сонячну систему. Вони допомогли зробити космос вимірювальним за допомогою єдиної величини, астрономічної одиниці: відстані від Землі до Сонця. Коли це число стало відомим, відносні відстані планет могли бути перетворені на реальні. Сонячна система перетворилась з діаграми на масштабну модель. Місце Землі у Всесвіті, яке колись вгадувалося інстинктивно й на основі священних писань, тепер можна було розрахувати в кілометрах.

Транзити 1761 і 1769 років не дали ідеальних результатів. Спостерігачі страждали від погоди, непослідовних інструментів і чогось, чого вони не передбачали: ефекту чорної краплі. Замість того, щоб з'явитися як чиста, чітка крапка, Венера, здавалося, чіплялася за край Сонця, формуючи темну сльозу, яка розмивала момент контакту. Цей розпливчастий момент був важливим, оскільки астрономи потрібні були зафіксувати точні моменти, коли Венера торкалася краю Сонця і потім повністю переходила на його поверхню. Ефект чорної краплі розмив ці контактні точки, роблячи вимірювання занадто невизначеними для точних розрахунків паралаксу, які вони сподівалися зробити: порівнюючи спостереження з різних місць на Землі, щоб визначити, наскільки далеко Сонце було.

Але зусилля все ж змінили все. Це пропонувало новий погляд на науку, яка залежала від спостережень, зібраних по всьому світу, зшитих спільною метою. «Це було справжнє співробітництво», — каже Шехнер. Було амбіційно, так, але також була довіра, щедрість і готовність визнавати, що цікавість важливіша за суперництво.


19 століття принесло удосконалення. Коли Венера повернулася в 1874 і 1882 роках, світ став новим — залізні дороги охоплювали континенти, телеграфні лінії переносили майже миттєві повідомлення, а фотографія увійшла до інструментарію астронома. Більше не покладаючись на пильне око та коливаючийся маятник, вчені могли фіксувати транзит кадр за кадром і вимірювати його в спокійній обстановці лабораторії. Ефект чорної краплі залишався, але фотопластини згладжували його вплив, дозволяючи астрономам точно визначити астрономічну одиницю на 149,59 мільйона км, дивовижно близько до значення, прийнятого сьогодні.

На початку 20 століття радіолокаційні та космічні спостереження взяли на себе управління планетарною наукою. Транзити більше не були науковими надзвичайними ситуаціями, а публічними видовищами. Коли Венера знову перетнула Сонце в 2004 році, NASA транслювало це в прямому ефірі, але Шехнер хотіла чогось старішого, ближчого до віри, ніж технологій. Вона відновила телескоп Уінтропа 1769 року і зібрала людей, щоб спостерігати через нього, коли Венера рухалася через Сонце. В процесі зустріла Кеннет Лоні, інженера, який допоміг повернути інструмент до життя.

Через вісім років, коли Венера востаннє перетнула Сонце в цьому столітті, Лоні зробив пропозицію. Їхнє весілля вклало планету у все: від намету до торта. Це була ще одна версія історії, яку я відстежувала через музей: люди, які перегинали своє життя навколо планети, ставлячи цікавість як щось варте любові.

Ми втратили відчуття, що наука може бути об’єктом краси сама по собі, а не лише інструментом для досягнення результатів.


Наступний транзит Венери відбудеться в 2117 році. Я не буду там, щоб побачити це. Більшість з нас не буде. Можливо, хтось стане в цьому ж музеї, розглядаючи ті ж годинники та телескопи, запитуючи, чому вся ця метушня. Або, може, вони встановлять камеру у своєму дворі та спробують зловити погляд.

Можливо, небо буде занадто затягнуте димом, і непрозорим світлом, крізь яке ми вже не можемо бачити, і ми знатимемо, з більшою точністю, ніж коли-небудь, саме де Венера, але не зможемо її побачити. Можливо, уряди так сильно затягнуть контроль над наукою, що цікава людина з телескопом у своєму дворі буде розглядатися як проблема. Що змінилося з 18 століття, що змушує нас навіть задумуватися над цим?

Я думаю, що те, що бракує, — це одержимість, відчуття здивування, що дозволяло цим експедиціям виглядати як культурні події, а не технічні вправи. Інструменти навколо мене в галереї зробили це контраст чітким. Телескопи та годинники 18 століття були зроблені з теплого латуні та дерева, витесані з прикрасами та позолоченими кутами, які не виконували жодної функціональної мети, окрім як бути красивими. Сучасні інструменти виготовляються з холодної сталі та скла, ефективні та практичні. Можливо, це прогрес, але, можливо, це також частина того, що ми втратили — відчуття, що наука може бути об’єктом краси сама по собі, а не лише інструментом для досягнення результатів.

Наука займала місце в серце, так само як і в розумі.

Звичайно, 18 століття було далеко не ідилічним. Війни бушували по континентах, колонії експлуатувалися, імперіалізм розширювався. У багатьох відношеннях ми живемо в кращий час. І все ж, що мене вражає, це те, що навіть у середині тих жахів, вони отримали один момент правильно: вони ставили цікавість у ціну всього. Вони відклали суперництва і ризикували своїм життям за це. Сьогодні наші війни тихіші, наша політика менш смертоносна, принаймні тут, у Сполучених Штатах, але ми, здається, не можемо погодитися на те, щоб поставити науку попереду навіть у межах наших власних кордонів. Голод, який колись схилив імперії до неба, здається, затих.

Як сказав Річард Фейнман, наука не зменшує красу, а додає до неї: квітка не стає менш прекрасною лише тому, що ми знаємо про клітини її пелюсток, пігменти, які еволюціонували, щоб привабити бджіл, або фізику розсіяння світла на її поверхні. Якщо щось, ці шари знань поглиблюють здивування. Те ж саме стосується й Венери. Транзити ніколи не були лише про астрономічну одиницю, але про те, що знання може підвищити красу світу.

І, можливо, це урок, який нам залишили. Що цікавість сама по собі може бути достатньою — що наука не повинна виправдовувати себе корисністю або прибутком, щоб мати значення. Астрономи, які гналися за Венерою, ризикували всім не тому, що це спростило б їхнє життя, а тому, що вони не могли знести не знати.

Я постійно повертаюся до жарту, що спочатку привернув мою увагу: найчіткіший приклад, який я знайшла, чому наука повинна бути романтичною, — це Венера, богиня любові. Я також стала трохи одержимою її транзитами — не заради вимірювань, а за те, що вони виявляють щодо бажання під наукою: прагнення зробити Всесвіт вимірювальним, інтимним і красивим. Може, коли Венера знову перетне Сонце в 2117 році, трохи романтики повернеться. Сподіваюся, ми знайдемо це раніше.

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу