Травматичний досвід: чи справді все — травма?
· Human OS
Стаття аналізує сучасне використання терміна 'травма' і його вплив на наше сприйняття.
Останні спогади про травму: подорож крізь страждання та відновлення
Минулої осені моя мати потрапила в аварію, яка ледь не стала фатальною, коли величезний електричний BMW виїхав на зустрічну смугу і вдарив її в лоб. Отримавши дзвінок, я кинувся до травматологічної лікарні і чекав на вертоліт, який привозив її. У маленькій квадратній кімнаті я сидів, приголомшений, здавалось, протягом годин, витріщаючись на завіси дверей. Коли медсестра принесла мені чашку чаю та віддала мобільний телефон моєї мами і її сумку, ремінь якої був порваний навпіл, страх раптом охопив мене.
Після того як мене провели в реанімаційний відділ, час спресувався, і я потрапив у вихор паніки, спостерігаючи, як лікарі та медсестри намагаються стабілізувати мою матір. Вона гіпервентилювала, і половина її обличчя була закрита марлею; її голова була зафіксована в шийній пов’язці. Я не мав уявлення, якої серйозності були її травми. Тримаючи її за руку, я зазирнув на кров на її зубах, з віддаленою думкою, що вона може мати внутрішні кровотечі. Але, здавалося, вона чула мене, коли я спокійно повторював, що їй потрібно спробувати сповільнити дихання.
Я багато чого не пам’ятаю з годин, що пішли за цим, але я пам’ятаю захисну присутність мого брата. Він взяв на себе відповідальність, тому що я не міг дивитися, як їй зашивають розірване обличчя. Я пам’ятаю, як він обняв мене; медсестри передавали мені мамині ювелірні вироби; я витріщався на дерев’яне взуття, що переміщалося по підлозі. Я забув, де припаркував свою машину, і як тільки я почав тремтіти, не міг зупинитися.
Було корисно, коли всі навколо нас вживали слово "травма". Ми перебували в травматологічній лікарні; її тіло зазнало численних травм, зламавши вісім ребер, грудину, поперековий відділ, таз і плече, а також зазнавши травматичного удару по голові. Мова лікарів і медсестер стала втішною. Після 10 днів у відділенні інтенсивної терапії наша мати провела три тижні в травматичному відділенні з жінками, у яких були переломи від падінь. За словами багатьох медсестер, це було диво, що вона жива.
Але, як представниця покоління бебі-бумерів, моя мати не мала "травми" у своїй лексиконі. Інколи, я і мій брат дивувалися, наскільки вона була невпинно позитивною. Незважаючи на те, що не могла рухатися або сісти, не кажучи вже про те, щоб ходити, вона усміхалася і балакала, заводячи друзів серед всього персоналу. Вона говорила: "У мене є багато чого, за що варто бути вдячною. Уявіть, якби ми були в Газі!"
Мені та моєму брату не спадало на думку, що ми можемо страждати від вторинного посттравматичного стресового розладу, поки ми намагалися подолати кризу і все виправити, поки обидва не влетіли у стіну і не почали плакати без причини, виснажені й перевантажені. А все ж я відчував, що стикаюся з легким використанням цього поняття молодшого покоління. Я є викладачем університету і мусив перевести свої майстер-класи в онлайн. Я працював із ліжка мами, годував її домашніми смузі через соломинку, отримуючи електронні листи від студентів, які говорили, що не можуть прийти до класу через "травму" їхньої тривоги або поганого дня для психічного здоров'я. Я все більше почувався дратівливим.
Я раптово усвідомив, як моє покоління, покоління X, опинилося в епіцентрі двох крайнощів: з однією дією, що пишається своєю стійкістю, та з студентами Gen Z, які настільки реагують на можливі труднощі, що вважають щоденні виклики тригерними. Одного дня я закричав: "Я більше не терпіти, щоб хто-небудь стверджував, що намагання зламати свій акриловий ніготь — це травма!" Потім я відчув провину. Як я можу продовжувати наставництво та викладати молодшим поколінням з прийняттям і співчуттям? Щоб не потрапити в тенденцію нашої культури бачити травму в термінах ієрархії: сказати, що травма моєї матері набагато гірша за вашу. Чи моя мати в запереченні, чи потрібно поколінню Gen Z зрозуміти реальність, провівши місяць у травматичному відділенні?
Слово "травма" походить від грецького слова "рана", визначеного в патологічних термінах уже в 1684 році у зв'язку з раною від зовнішньої причини. Незважаючи на те, що термін розширився в кінці 19 століття, щоб включити психічну травму, викликану емоційним шоком, його початкове визначення залишалося відповідним протягом більшої частини наступного століття. Але у статті, опублікованій у 2020 році, психологічні дослідники Нік Хаслам і Мелані Дж. МакГрат зазначають, що "найширше розуміння травми стало набагато ширшим з того часу". Саме поняття, коротко кажучи, "зростає".
Як письменник і викладач мемуарів, я часто намагаюся знайти форми та історії з травматичної пам’яті, і тому це зростаюче й розширене використання терміна є центральним до моєї зацікавленості. У першій половині 20 століття теорія Зигмунда Фрейда про істерію як прояв репресованої сексуальної травми з раннього дитинства допомогла змінити наше розуміння. Кількома десятиліттями раніше французький психолог П'єр Жане впровадив ідею дисоціації в контексті "серйозно незворотних подій, які можуть викликати патологічні реакції не завдяки фізичному ушкодженню тіла, а шляхом шкоди психіці", як зазначають Хаслам і МакГрат. До кінця 1970-х рік слово "травма" почало використовуватися в журналістських звітах, щоб стосуватися ушкоджень або болю, а не життя, що змінило життя, (наприклад, "травма" страйку у The Daily Telegraph в 1981 році).
Зниження термінів, пов'язаних із шкодою, зменшує їх до кліше і, в гіршому випадку, робить їх безглуздими. Хаслам і МакГрат відзначають, що моральна мова, пов'язана із шкодою, почала помітно зростати з 1980-х років, відображаючи "зростаючу культурну стурбованість шкодою і вразливістю". Багато з цієї стурбованості виникло після першого включення посттравматичного стресового розладу в третю редакцію Діагностичного та статистичного посібника з психічних розладів (DSM-III, 1980), що призвело до найбільш різкого зростання в позначенні травми, зрозумілої як психічна рана, що з'являється в текстах протягом 1990-х років. Проте акцент продовжував зосереджуватися на важкості зовнішніх подій, таких як зґвалтування, напад і автомобільні аварії, тоді як пізніші редакції DSM підкреслювали суб'єктивний досвід особи у відповідь на травму, на відміну від її "об'єктивної" важкості. Травма змістилася від того, що відбувається з людиною, до того, як вона на це реагує.
Сьогодні простий прокрутка Instagram видає меми і вірусні відео зі словом "травма", написаним в яскравих літерах. Це поняття увійшло в загальний лексикон страждання, тільки щоб в його значення зникло внаслідок надмірного використання. Хаслам і МакГрат називають цю семантичну диляцію "концептуальним зростанням". Британська благодійна організація з психічного здоров'я Mind наводить список потенційних причин травми: ви можете відчувати "страх; загрозу; приниження; відхилення; покинутость; невідповідність, наприклад, якщо ваші почуття або погляди були знехтувані або заперечені". Ви можете відчути "небезпеку; відсутність підтримки; утиск; сором; безсилля", як це продемонстрували багато моїх студентів.
Визначення травми змінилося настільки значно, що сьогодні лікарі розрізняють між розмовним вживанням "травми" з маленької літери і офіційною великої літери "Травмою" у психіатрії. Інші приклади семантичного розширення термінів, пов'язаних із шкодою, включають терміни зловживання, залежність, цькування і нарцисизм.
Можна стверджувати, що ширше розуміння травми розширює обійми для більшої кількості соціальних груп — таких як рухи #MeToo, Black Lives Matter і нейродивергентна спільнота — що, в свою чергу, веде до прогресивних соціальних змін, розпалених нашим співчуттям до тих, хто раніше його не отримував. Але так само, зниження термінів, пов'язаних зі шкодою, зменшує їх до кліше і, в гіршому випадку, робить їх безглуздими. Розмовна мова стала такою ж однорідною, як молоко з супермаркету.
Це також грає на наративі жертви. Повертуючись до списку "триггерів травми" від Mind, я уявляю людину, яка вражена своєю емоційною реакцією і позбавлена сили або агентності, щоб захистити себе. Чи стало молодше покоління настільки чутливим до зовнішніх сил, що вони бачать серйозну шкоду в тому, що минулі покоління вважали простою образою, або, можливо, це ідеологія, яку підштовхують ринкові сили? Адже лікування хвороби передбачає наявність ліків, і інтернет-гурти, фармацевтики і лікарі-терапевти приходять на допомогу.
Літературні мемуари винні в потуранні цьому культурному руху. Коли-небудь у 1980-х і 90-х роках "біографія когось" (зазвичай чоловіка і успішного) поступилася місцем "мемуару ніхто" (переважно жінки або робочого класу, пошкоджені і жертви), багато з яких було названо "мемуару страждань". Два ранні приклади — "Одного разу в будинку на вогнищі" Андреа Ашворт та "Поцілунок" Катрін Гаррісон. Письменники отримали сміливість завдяки зростаючому ринку писати свої власні правдиві історії. Те, що, через сором або стриманість, раніше могли приховувати під маскою роману (з сильними автобіографічними нахилами — такими як "Роса у травні" Антонії Уайт або "Скляна банка" Сільвії Плат), тепер набуло форми мемуару.
Водночас ми побачили початки популярного руху самодопомоги, очолюваного "рухом відновлення" та широко опублікованою 12-кроковою програмою Анонімних Алкоголіків. І ми стали свідками народження "медіа-конфесій" по телебаченню, таких як шоу Опри Вінфрі та Рікі Лейк в США, і Річарда та Джуді у Великій Британії, де гості ділилися інтимними особистими історіями з дивану. Історії про нещасливі сім'ї, зради та зраджені стали вуайєристським розвагою. У книзі "Обмеження автобіографії" (2001) феміністська дослідниця Лі Гілмор пише: "ера мемуарів та ера травми співпали". Раптом травма стала товаром у популярній та літературній культурі, і чим шокуючіша, тим краще.
Розширення термінів, таких як залежність, означало, що раптом всі почали відновлюватися від чогось. У Memoir: An Introduction (2012) дослідник в області інвалідності Г. Томас Кауер пише:
"Якщо ми подумаємо про життєві наративи ... як про значну частину історичного запису, ми можемо побачити ... що 'мемуари страждань' є редакційними, заповнюючи та виправляючи попередні часткові викладки ... Відчутні мемуари середнього класу, опубліковані під час Великої депресії та відразу після Другої світової війни, ніколи не повністю відображали дійсність".
Моя бабуся була з того покоління і медсестрою під час війни. Вона була найбільш стійким персонажем, якого я коли-небудь знав, але були рани та жахи, про які вона ніколи не говорила. Але покоління моєї матері стало "феміністичним поколінням" — цінуючи жіночі досвіди, вони прокладали шлях для інших недопредставлених голосів: людей кольору; геїв, квір, транс, нейродивергентних і людей з інвалідністю; та survivor-и сексуального і несексуального насильства.
Частина привабливості полягала в тому, що ці голоси належали аутсайдерам, що грало на тропі жертви. Американська соціальна критикиня Венді Калінера ставить під сумнів підкорювальну ідеологію руху відновлення, яка позбавляє людей сили, роблячи "незначні незручності" кризами, так само як у випадку з кожною помилкою батьків, яка стає формою зловживання. Це просуває ідею, що ми не можемо самостійно справлятися з звичайними труднощами життя. Розширення термінів, таких як залежність, у той же час означало, що всі раптом починають відновлюватися від чогось. Більше приманок для рекламодавців, щоб втрутитися і продати вам ліки. Також більше матеріалів для мемуару на наративу жертви. Як наставник мемуару, я також винен у тому, що штовхнув своїх студентів до більш екстремальних наративів, не лише тому, що це те, що хочуть видавці, але й тому, що зазвичай там лежить напруга історії.
Це правда, що з усіх літературних форм мемуар найкраще відображає постфрейдійське західне уявлення про те, що наше нещастя повинно звинувачуватися на наших батьках. Але що, якщо маятник батьківського звинувачення і менталітет жертви занадто сильно коливається, породжуючи епідемію відчуження у вигляді розриву між дорослими дітьми та їхніми батьками — як ми нещодавно бачили у суперечці між медіаперсоною Брукліном Бекхемом і його родиною? Згідно з Кольманом, "культура терапії" — з її схильністю звинувачувати "нарцисичних" батьків та її позначення дитинства як "травматичного" — в поєднанні з "психобаблею" інтернету тільки погіршує цю проблему. У пізньому капіталізмі все є потенційним маркетинговим пристроєм, який в таких випадках працює проти емпатії та порозуміння. Де пошкодження стало ознакою племінної приналежності або ідентичності, здобуваючи соціальне визнання і "лайки", послання є гнітючим: "Я дисфункціональний; ти дисфункціональний; давайте покажемо один одному наші рани". На що я хочу застерегти, що слова мають силу, і їх слід використовувати обережно.
Інтегративна терапевтка Нова Нолан говорить, що маятник важливий — він може коливатися до крайнощів, провокуючи обговорення, але потім осідає в центрі. Як терапевт, Нолан розуміє, що "використання слова травма є дороговказом до історії під ним". Вона запитує своїх клієнтів: яке відчуття за цим словом? Чи відчуваєте ви сум, гнів, чи ваше серце б’ється швидко? І, насправді, я роблю щось подібне, коли наставляю письменників, завжди читаючи між рядками, щоб зрозуміти те, що не сказано. Що ви дійсно хочете сказати? Добра терапія, як і хороше письмо, залежить від уваги та рефлексії, від помічання не лише того, що сказано, але й того, що комунікується підсвідомо.
На початку 2022 року моя підліткова дочка отримала вторинну інфекцію після COVID-19 і не виходила з ліжка три місяці, що перетворилось на її боротьбу з втомою та психічними захворюваннями протягом трьох років. Як сім’я, ми опинилися в кризі. Вона була явно слабкою та втомленою, не могла справлятися з повними днями в школі, але з часом стало важко відокремити фізичне від психологічного, і навіть зрозуміти, що прийшло першим. Лікарі, психіатри та консультанти запитували про минулі травми, і я почав дивуватися їхньому визначенню. Було важко жити через розлучення батьків, потім летіти літаком, щоб відвідати батька в Амстердамі, несучи відповідальність за молодшого брата (з допомогою), коли їй було всього 10, а йому — вісім. Але чи це було травматично?
А що з пандемією? COVID-19 зазвичай вважається "масовою" або "колективною" травмою, глобальною "ранкою", що вплинула на наше сприйняття світу і нашої безпеки в ньому. Але який вплив це мало на розвивальний підлітковий розум? Визначені ізоляцією з можливістю знаходження у соціальних мережах, діти отримали спосіб залишатися на зв'язку, навіть якщо це піддавало їх шкодливим і небезпечним ідеям. Моїй дочці було 15, коли в неї розвинувся захворювання. У своєму найнижчому стані вона плакала, як боялася одужати. Її світ зменшився до її спальні, і вона настільки відставала в навчанні та з друзями, що прірва, яку їй потрібно було подолати, здавалася просто неможливою.
Згідно з опитуванням 2022 року, кількість дітей в Англії віком від семи до 16 років, які мають психічні захворювання, зросла з одного з дев’яти до одного з шести під час пандемії. А дослідження того ж року серед підлітків Лондона показує, що найбільше постраждали ті, хто мав вже існуючі психічні проблеми, спеціальні освітні потреби або були жінками. Після того як ми більше року перебували у списку очікування Послуг психічного здоров'я дітей та підлітків Бристоля, ми намагалися знайти приватного терапевта для молоді, але зазнали невдачі, оскільки всі були заброньовані, переважно підлітками, що страждають від розладів харчування, самопошкодження та/або суїцидальних ідей.
Мемуар вибухає цю тишу, знаходячи унікальні символи та мову для вираження дуже специфічних досвідів. Студенти-університети, яких я навчаю, також є "Covid-дітьми", які вступили в підлітковий вік, коли пандемія вразила. Чи страждають вони від форми складного ПТСР? Як і травма, це позначення сталося настільки часто, що легко відкинути його як загальноприйнятий термін для відчуттів, які багато молодих людей переживають у своїх зусиллях просто щоб вижити. Так само, як це було у моєї доньки, мої студенти борються з тим, що від них вимагається у світі, що рухається грошима, технологією та соціальними медіа: безжальним темпом споживчої культури; конкурентоспроможним ринком праці та завищеною вартістю життя; постійним прокручуванням та стимуляцією; ізоляцією від відчуття, що ви не вписуєтеся. Хіропрактик Ніна Холлінсворт говорить мені, що вона бачила різке збільшення молодіх людей, які використовують тростини, через біль від фіброміалгії — стан, який багато експертів вважають проявом ПТСР, надмірно захисною реакцією нервової системи.
Бестселер психолога Бессела ван дер Колка "Тіло зберігає рахунок" (2014) наполегливо говорить про те, що нелікована травма живе в тілі у вигляді фізичних симптомів і може призвести до важких і хронічних захворювань, якщо її не лікувати. Я натрапив на книгу Ван дер Колка, читаючи мемуар Люсії Осборн-Кроулі "Я обираю Елену" (2019), про її глибоку фізичну реакцію на зґвалтування, яке вона заперечувала з підліткового віку. З акцентом Ван дер Колка на тривалих впливах посттравматичного стресу на імунну систему, нервову систему, мускульну систему та мозок, він знову повертає тіло в картину, допомагаючи нам повернутися до початкового визначення травми з більшим розумінням її тривалих тілесних наслідків.
Наприкінці "Я обираю Елену" Осборн-Кроулі пише:
"У світі стільки хижаків, але тиша, напевно, є найгіршим з них. Вона смертельна. Коли справа доходить до відновлення, тиша є ріжучим ножем між хворобою та здоров'ям. Між гідністю та негідністю. Для деяких — між життям і смертю".
Мемуар вибухає цю тишу не входячи в розмовне маркування або створюючи меми в Instagram, а знаходячи унікальні символи та мову для вираження дуже специфічних досвідів з глибиною та роздумами. Це може мати потужний вплив, особливо коли висловлення грає проти інших: свідчте #MeToo, яке зробило так багато для просування нашого прийняття і розуміння маніпулятивних поведінок хижаків та складності реакції жертви на травму.
Катрін Гаррісон зіштовхнулася з глузуванням, коли її мемуар "Поцілунок" (1997), про інцест батька і доньки, був опублікований. Її звинуватили в брехні, у бажанні уваги, зрадника своєї родини. Проте сьогодні її книга вважається гарним описом зловмисної влади і дисоціативної реакції жертви на травму: "Я падаю в те, що здається ступором," пише Гаррісон, "моя суть дистильована в безпечну, непроникну суть глибоко всередині мого тіла." Сьогоднішні читачі також не настільки шоковані змістом її мемуару, що не можуть оцінити його майстерність. Вони можуть навіть замислитися, чи може естетика з такою травмою бути не трансформаційною, а навіть цілющою.
Коли я написав свій власний мемуар "Гріхи мого батька" (2022), моє розуміння мого минулого досвіду як зловмисного та потенційно травматичного поволі зріло через саму писемність, сидячи з моїм досвідом та досліджуючи його (і слухаючи схожі історії інших людей), а потім, після публікації, відображаючи його у відповідях читачів. Мій батько покинув нашу родину, щоб приєднатися до "секс-культу" коли мені було шість, і, коли я ще була неповнолітньою, я була підготовлена і сексуально зловживали одним з його друзів. До написання книги моє минуле тримало на мене; закорінене в моїй психіці, воно впливало на те, як я пересувалася світом, але письмо допомогло мені знайти образи і символи для своїх досвідів і дало мені повний контроль над моєю історією.
Кращий мемуар виходить за межі простого свідчення, щоб створити "третій простір", де пам'ять, уява та сенс перетворюються на мистецтво. Особистий досвід є лише початковою точкою. Коли я пишу креативно, мова знаходить свої власні правила та норми, щоб надати форму абстракціям емоцій. Як говорить автор Жанет Уїнтерсон у "Мистецьких об'єктах" (1995): "Поганий письменник вірить, що щирість почуття буде достатньою, і покладає свою віру на силу досвіду. Справжній письменник знає, що почуття повинно поступитися формі". Лише тоді ми можемо назвати те, що пережили, і знайти сенс у тому, що ми назвали, але не як точку зупинки. Ми можемо бути залучені до писемності, щоб знайти сенс і ідентичність, так само як деякі з нас залучені до терапії, але саме через критичну відстань і створення естетики ми нарешті зв'язуємося і стаємо вільними.
Коли моя донька одужала, я заохочував її не триматися ярлика хронічної втоми, оскільки вважав, що це затримує її в стані безсилля, прив’язаному до чогось більшого за неї. Як у практиці когнітивно-поведінкової терапії, важливо було визнати боротьбу і все, що вона втратила, але потім дивитися вперед і впроваджувати способи допомоги її відновленню. Як Хаслам і МакГрат досліджують у своїй гіпотезі концептуального зростання: "Люди, які вважають, що мають глибоку і визначальну психічну рану, менш ймовірно, що матимуть надії на майбутнє одужання, менш ймовірно, що визнають і реалізують свою агенцію і більш ймовірно, що приймуть ідентичність жертви". Я не хотів, щоб це було наративом моєї доньки.
Моя мати з покоління, чиї дідуськи воювали у Першій світовій війні, коли солдатів, які дезертували або відмовлялися воювати, оскільки не могли впоратися, розстрілювали свої ж. Тоді ще не було розуміння того, що зараз очевидно визнається як посттравматичний стрес. Це були чоловіки, які спостерігали, як їхні друзі гинуть від жахливих травм, які були зведені до божевілля від горя та страху, що вони стануть наступними — проте їх листи додому в основному приховували всі ці жахи, продовжуючи тиху тишу. Просто не було слів для того, що вони відчували: розумовий колапс вважався моральною слабкістю, яка заслуговувала покарання. Навіть коли "капсульний шок" вперше було визнано в друці в 1915 році, це розумілося як приховане фізичне ушкодження мозку, а не емоційна та психологічна реакція на загрозу.
Можливо, ця спадкова, стримана спадщина є причиною, чому моя мати спочатку чинила опір визнанню психологічних наслідків того, що з нею сталося в автокатастрофі. Вона пережила свій час у лікарні, проекціюючи свою увагу назовні, а не згруповуючи навколо своєї нещасної долі. Так, були часи вночі, коли їй було страшно, побоювалася, що не вийде з лікарні живою, але все ж вона не піддавалася цим думкам і відвертала їх, знаючи, що прокинеться на новий день, коли медсестри почнуть свою зміну і вона зможе зосередитися на запам'ятовуванні всіх їхніх імен та сімей. Травматична реакція на ситуацію залежить від обставин розриву та якості визнання і догляду. Моя мати була щасливою мати велику родину, яка зібралася навколо неї, і чудових лікарів та медсестер, але я не міг не помітити, наскільки вона була стійкою і як ця стійкість допомогла їй у відновленні.
Зараз моя мама визнає психологічні ефекти своєї аварії, які проявляються в рефлекторній реакції на гучні звуки або різкі рухи. Нещодавно я бачив, як вона стрибнула з місця у відповідь на те, як мій син раптово закричав до мене з її правого боку, з того ж боку, де сталася аварія. "У мене посттравматичний стресовий розлад!" — сказала вона йому. Я зупинився і усміхнувся.
Оригінал: aeon.co