Цього випускного сезону майбутнє, мабуть, у надійних руках
· Human OS
Випускники 2026 року демонструють вражаючу відкритість і прагнення до змін.
Минулої суботи вечором я потрапила в задній двір будинку, зайнятого студентами, неподалік кампусу Оберлінського коледжу в Огайо. Моя 82-річна мати тримала мене за руку, щоб не підсковзнутися на нерівному трав’яному газоні. Дим розсіювався в повітрі від вейпів і косяків, які запалили студенти. Присутні у віці близько двадцяти років пульсували в ритмі прогресивного джазу, який грав гурт з гітарою, барабанами, саксофоном та вокалом — господарі цієї вечірки. Я відчувала себе явно не в своїй тарілці, як мати трьох дітей середніх років, але мій син Джеймі наполіг, що ми маємо відвідати цю подію та послухати музику його друзів. Вони незабаром мали закінчити навчання.
По праву руку мого сина друг зав'язав розмову з моєю матір'ю. Вони виглядали як невідповідна пара: бабуся-китайка заввишки п'ять футів зі коротким сріблястим волоссям і плюс шестифутовий білий юнак, який схиляв голову, щоб почути її тихий голос серед музики та розмов. Я нахилилась ближче, щоб підслухати. Вона запитала про його спеціальність в університеті — економіку і філософію, і зазначила, що сама отримала докторський ступінь в економіці, з акцентом на демографії.
Їхня розмова тоді здавалася мені аномалією. Він слухав з увагою і зацікавленістю, ставив чемні запитання про її демографічні інтереси і зовсім не прагнув скоріше приєднатися до своїх однолітків. Чи зрозумів він, що представники покоління Z не повинні так поводитися? За словами соціальних мереж та багатьох коментаторів, вони повинні боятися спілкування з незнайомцями і бути поглинутими своїми телефонами, занадто обмежені соціальною тривогою та самокопанням, щоб взаємодіяти зі світом навколо. Адже це покоління виросло в умовах "складного та постійно мінливого глобального середовища", як зазначають Нісрін Амін та колеги в доповіді 2023 року — це один з факторів, що призвели до того, що вони пережили вищі рівні депресії, тривоги та самотності, ніж попередні покоління.
Але протягом уікенду я зустріла молодь, яка здавалася відкритою до навчання та еволюції. Вони займалися творчим пошуком та вираженням, прагнучи змінити свої спільноти на краще, глибоко турбуючись про своїх однолітків та стосунки, які вони встановили протягом останніх чотирьох років.
“Обі” (так називають студентів Оберліна) не самотні. Серія глибоких інтерв’ю в різних університетах показала, що "типовий представник Gen Z — це самостійна особа, яка глибоко дбає про інших, прагне різноманітної спільноти, є висококреативною і соціальною, цінує гнучкість, актуальність, автентичність і неієрархічне лідерство", на основі дослідження, проведеного професором Стенфордського університету Робертою Кац. Аналіз McKinsey & Co. нових членів робочої сили, які на кілька років молодші за цьогорічних випускників, описує їх як "соціально прогресивних мрійників", які є прагматичними, шукають сенс і глибоко стурбовані змінами клімату та нерівністю.
Коли ці нові випускники будуть проходити місяці та роки, я думала, ці характеристики послужать їм не менше, ніж всі факти та цифри, які вони вивчали в коледжі. Я залишила випускний вікенд, думаючи, що можливо, майбутнє в надійних руках нового покоління працівників та майбутніх лідерів. Чи могло бути, що підкріплення прибуло?
Сумне майбутнє?
Цей випускний сезон позначений песимізмом. На фоні похмурого ринку праці, деструкції через штучний інтелект та глобального насильства, новим випускникам можна вибачити, якщо вони розпочнуть свій шлях у робочий світ з побоюваннями. Дійсно, промови на випускних урочистостях про обіцянки ШІ викликали свист зі сторони випускників інших університетів, наприклад, в університеті Аризони, де колишній CEO Google Ерік Шмідт отримав не дуже теплий прийом.
Я визнаю, що також мала деякі побоювання щодо того, як мої діти будуть долати майбутнє. Усе ж, я написала цілу книгу про драматичне зростання психічних і поведінкових розладів у цьому поколінні і витратила більше десяти років на журналістику, висвітлюючи, як економічні потрясіння вплинули на робочі родини та їхні фінанси.
Це ідеальна буря невизначеності: соціальні, економічні, геополітичні та технологічні зміни, що нависають чорним хмаром над часом переходу. Одна студентка розповіла мені, що вона надіслала понад сто резюме, не отримавши жодної відповіді. Протягом випускного вікенду я утримувалася від запитань до студентів про їхні плани на майбутнє, побоюючись піднімати тривожну тему. Мені було прикро відчувати напруження в повітрі, коли я б хотіла, щоб нові випускники відчували, що світ біля їхніх ніг, а попереду відкриті багатообіцяючі шляхи для кар'єри та життя.
Оберлін займає унікальне місце серед вищих навчальних закладів, будучи першим, який прийняв жінок, і першим, який прийняв чорних студентів. Традиція соціальної дії продовжується й сьогодні. Коледж досяг мети щодо вуглецевої нейтральності до 2025 року та організував студентські демонстрації проти війни в Газі протягом останніх двох років.
Студенти продовжують тиснути на адміністрацію щодо виведення інвестицій з війни, підтримки студентів без документів і іммігрантів, запобігання сексуальному насильству, а також підтримки житлових та харчових кооперативів, які управляються студентами. Вони скаржаться, що коледжівське керівництво більше зосереджене на доходах і зростанні, ніж на базових цінностях Оберліна, як президент, так і рада опікунів, які відмовили у пропозиції студентів про виведення інвестицій.
На цьогорічних випускних урочистостях, коли голова ради опікунів виходив на сцену, випускний клас встав і повернувся до нього спинами. Протягом його промови вони тримали в повітрі білі аркуші паперу з різними написами, такими як "Захистіть транс-студентів", "Вивести інвестиції з геноциду" і "Станьте кампусом-святилищем". Коли вони переходили сцену, щоб отримати свої дипломи, декілька студентів передали папір президенту Оберліна Кармен Амбар, перш ніж потиснути їй руку. Я була вражена повагою до своїх принципів, компромісом між жорстким свистом і бездіяльністю.
На пікніку, організованому Спільнотою студентів Оберліна, я ще раз побачила це впевнене лідерство. Некомерційна корпорація, що управляється студентами, годує і забезпечує житлом багатьох студентів Оберліна, включаючи мого сина, пропонуючи величезні чані сочевиці, підноси з хлібом та інші ситні страви тричі на день протягом навчального року. Зобов'язання є значним: п’ять змін на тиждень у плануванні, приготуванні їжі або прибиранні, а також спільне прийняття рішень.
Джеймі вже розповідав нам про досвід голосування щодо змін у політиці, які мали бути одностайними — це означало, що обговорення можуть затягуватися. Його участь у кооперативі узгоджувалася з нашими сімейними цінностями важкої праці та служіння суспільству: мій чоловік Браян служив капітаном у службі охорони здоров'я США, яка сплатила більшість навчання Джеймі через GI Bill.
Вихідна президентка OSCA, випускниця, виголосила промову, професійно подібну до будь-якої, яку я чула майже протягом усієї своєї кар'єри, дякувала команді цього дня за харчування сотень випускників, які закінчили навчання, та їхніх родин; ділилася місією організації та оновлювала пікніків на прогрес у переговорах про оренду з адміністрацією коледжу. Вона подякувала своїй команді лідерів і своїй матері, а її впевненість дала мені уявлення про той день, коли вона могла б очолити політичну кампанію або дякувати донорам неприбуткової організації.
Творчість і зв'язок
Мистецтво і музика перепліталися протягом випускного вікенду. Ми пройшлися старшими художніми студіями та фотолабораторією, захоплюючись інноваційними колажами, чорно-білою фотографією та текстурними відбитками, які досліджували різні теми: ідентичність, стосунки, природу та дизайн. На виставці випускників-кінофілмів ми переглянули короткометражні фільми, які досліджували міжособистісні стосунки, вплив смерті накопичувача на її доньку та зв'язки диригента Оберліна з його венесуельськими коріннями та музикою Дмитра Шостаковича, який компонував під тиском радянського уряду.
Один короткий документальний фільм про пари, які зустрілися пізно в житті, знятий у спільноті для пенсіонерів Кендал, що межує з кампусом, дістався мені своєю зображенням того, як ці стосунки можуть бути або зручністю, або глибокою любов'ю, залежно від обставин. Я була здивована, що студент-коледжу вважає любов у похилому віці переконливою темою, а кінооператору вдалося втягнути 80-літніх у дискусії про їхнє статеве життя, самотність та інші інтимні теми. Пізніше, розмовляючи зі студентом, я дізналася, що її професор заохочував її скоротити фільм до 15 хвилин, але вона не могла змусити себе відрізати жодної частини своїх інтерв'ю.
На виставці фільмів і по всьому кампусу візуальне мистецтво також сяяло: витончені анімації, які передавали плин часу, і привабливі графіки та мурали. Наша старша донька зазначила, що студенти, в цілому, виглядали залученими в розмову, а не закопаними у свої телефони. Коли свята сповільнювались, я часто оберталася, щоб знайти свого сина та його друзів, зайнятих грою в карти або Scattergories.
Іхній будинок здався обертовими дверима для сусідів, родичів та друзів, включаючи нещодавніх випускників, які поверталися, щоб відсвяткувати наступний набір обі. Усі були незмінно дружніми і добрими, з інтересом вітали мене та моїх батьків, спілкувалися з сестрами Джеймі і були відкриті до знайомства з будь-ким, хто опинився в тому ж просторі. Коли столи або прилавки переповнювалися брудними тарілками та чашками, завжди здавалось, що якийсь студент виносить сміття або миє посуд. І вони підбадьорювали одне одного, відвідуючи screenings, рецитали, концерти, спортивні ігри і відкриті студії один одного.
Я покинула цей вікенд, відчуваючи несподіване хвилювання від інших студентів, крім того, що, звісно, спостерігала за тим, як мій власний отримує диплом. Тисячі двадцятилітніх на цьому кампусі не самотні у створенні мистецтв та музики, які досліджують, хто ми як суспільство і що значать наші стосунки, чи у діях, щоб змінити свої спільноти. Це покоління, яке вийшло з початкової школи, щоб протестувати проти насильства зі зброєю та запустило кар'єри Девіда Хога та Грети Тунберг. Це те, що завжди робили молоді люди, підштовхували людське суспільство до найкращої версії самої себе. Часто в найтемніші та найневизначеніші часи ми звертаємося до них за розрадою та надією. Будь то твори Анни Франк під час Голокосту або голос Джоан Баез ери війни у В'єтнамі, ці голоси містять несподівані та необхідні повідомлення. Відповідь у наших стосунках, у нашій відданості та турботі один про одного.
Як зазначає автор Ребекка Сольніт, героєм часто є колектив, а не одиночна харизматична особа. Ми ігноруємо це на свій ризик, “що індивідуальні актори та колективні сили можуть раптово виникнути або зникнути, що історія часто робить різкі повороти, що щось, що трималося десятиліттями або століттями, може раптом зламатися,” — пише вона.
Врешті-решт, ніхто з нас не знає, що чекає нас у майбутньому. Ми будуємо його в теперішньому, кожного дня. З цими ідеалістичними, креативними, соціально свідомими молодими людьми, які поповнюють ряди тих, хто змінює світ, я вперше за деякий час відчуваю оптимізм.
Оригінал: greatergood.berkeley.edu