Життя на межі: як досвід насильства формує реакції мозку

· Human OS

Життя на межі: як досвід насильства формує реакції мозку

Для багатьох молодих людей у США насильство стало не екстремальною подією, а щоденною реальністю, яка формує в них цикли помсти та хронічний стрес.

За день до нашої розмови 26-річний Кінг (King) дізнався, що його друга Ламонта вбили. Він був удома, коли зателефонував двоюрідний брат, щоб повідомити цю звістку, і попросив приїхати. «Я вже їду», — негайно відповів Кінг, знаючи, чого від нього чекають. Він забіг у свою кімнату, дістав Glock, відкрив коробку з набоями і почав один за одним заряджати магазин.

Ламонт був мертвий, хоча Кінг не міг до кінця осягнути цей факт. Він бачився з ним лише кілька годин тому, коли Ламонт і його двоюрідний брат заїжджали до нього додому. Напередодні по них стріляли суперники, і Кінг попередив їх бути обережними: «Вам треба бути напоготові». Тепер машина, у якій загинув Ламонт, стояла порожня на сусідній вулиці — зрешечена кулями та заплямована його кров’ю. Кінг дивився у Facebook відео, на якому парамедики накривають тіло простирадлом і заносять у швидку допомогу.

Кінг знав, що буде далі. Вони з кузеном візьмуть зброю і їздитимуть районом, доки не знайдуть винних. «Я просто хотів помститися», — сказав він. Він хотів, щоб люди, які вбили Ламонта, відчули те саме, що й він. А якщо не знайде їх, знайде когось іншого, з ким у нього були рахунки. Кінг міркував так: «Це може бути людина, яка мені не подобається, або з якою в мене вже є конфлікт. Я поїду і на них теж, і на будь-кого іншого. Так я ріс зі своїми почуттями. Так я виплескував свою лють».

Для Кінга помста здавалася не вибором, а неминучістю. «Роблю я це чи ні, хтось інший це зробить, — казав він. — Якщо не я, то в мене є інші друзі, які відчувають те саме, що й я. У мене є двоюрідні брати, члени сім’ї, їхні мами. Так воно є і так буде завжди. Це замкнене коло».

Його магазин був повний. І тоді Кінг вирішив зробити те, чого рік тому ніколи б не зробив.

Для Кінга, як і для багатьох американців, подібних до нього, збройне насильство — це не надзвичайна подія, а буденність. У деяких частинах Сполучених Штатів масштаби смертоносного насильства перевищили показники недавніх воєн і військових окупацій. У 2020–2021 роках молодий чоловік із району Гарфілд-Парк у Чикаго, звідки родом Кінг, мав вищий ризик бути вбитим, ніж американський солдат, відправлений до Афганістану чи Іраку. До 40 років близько половини темношкірих і латиноамериканських мешканців міста стають свідками стрілянини.

З 2021 року рівень насильницьких злочинів у США стрімко знизився, хоча й не всюди. Згідно з даними чиказької панелі моніторингу злочинності, станом на кінець вересня кількість смертельних випадків від вогнепальної зброї в Чикаго зросла на 7 відсотків порівняно з минулим роком. Але навіть у містах, де спостерігається спад, загальноміський показник погано описує реальний досвід насильства. У містах США більшість стрілянин зосереджена в кількох десятках кварталів і серед кількох сотень людей, які становлять менше 1 відсотка населення міста. Таким чином, загальноміські цифри не можуть передати, як це — жити всередині цієї зони, де насильство — це не окрема подія, а досвід, що залишає незгладимі сліди на багатьох життях.

У 2022 році я був частиною дослідницької групи, яка опитала 99 чоловіків із найнебезпечніших районів Чикаго. Усі вони були колишніми або теперішніми учасниками програми READI Chicago — ініціативи з втручання в насильство в громадах, що реалізується завдяки партнерству Heartland Alliance, Чиказького університету та семи некомерційних організацій на півдні та заході міста. READI працювала з дорослими чоловіками, які перебували в групі найвищого ризику вчинити стрілянину або самому стати її жертвою. На момент вступу в програму 98 відсотків із них уже мали судимості (в середньому понад 17 разів на кожного), а 35 відсотків самі дістали вогнепальні поранення. Протягом 18 місяців учасникам платили за роботу та відвідування групових сесій когнітивно-поведінкової терапії (КПТ). Соціальні працівники допомагали їм долати кризи, пов’язані з житлом, правовими питаннями, безпекою та вживанням психоактивних речовин, які інакше могли б перешкодити стабільному відвідуванню програми.

Чоловіки навчилися передбачати небезпеку в звичайних моментах і зустрічати її, даючи відсіч.

Ми просили кожного нашого співрозмовника розповісти історію свого життя, а потім відтворити незначні конфлікти, ті, що вдалося уникнути, і ті, що переросли в насильство. Ми запитували, що вони думали і відчували в ті моменти, повертаючись до головного запитання: «Що було у вас у голові, коли це сталося?» Наша мета полягала в тому, щоб дістатися глибин пізнання, що лежать під цією поведінкою, і зрозуміти, як ці чоловіки осмислювали свої власні дії та вчинки інших.

Наші розмови виявили дещо важливе про те, чому насильство вчить розум. Життя серед насильства означало, що чоловіки навчилися передбачати небезпеку в звичайних моментах і зустрічати її, даючи відсіч. Передумова роботи READI, як і нашого дослідження, полягає в тому, що оскільки такий спосіб сприйняття світу був засвоєний, його можна і відівчити.

Небезпека, яку ці чоловіки вбачали у світі, цілком реальна; згадайте, що більше третини з них отримали поранення. Складність у тому, що розум, сформований справжньою небезпекою, не обмежує свої уроки лише небезпечними ситуаціями. Він переносить їх у неоднозначні обставини, де інтерпретація достатньо часто буває помилковою, щоб створити саме ту небезпеку, яку він передбачав. Зовнішній і внутрішній світи не відокремлені. Світ насильства підтримує себе не лише зброєю, бідністю та іншими соціальними негараздами, а й способами бачення, які він породжує. Наше дослідження ставить запитання: звідки беруться ці моделі бачення та реагування, чому вони зберігаються і як їх можна змінити.

Знову і знову випливали три патерни, які могли підвищити ймовірність насильства в майбутньому.

Першим було неправильне тлумачення ситуацій. Велика частина насильства, розповідали нам чоловіки, виникає через викривлене сприйняття певних аспектів міжособистісної взаємодії, наприклад, природи ситуації чи намірів іншої людини. Минулий досвід насильства створив рамки, орієнтовані на загрозу, які миттєво класифікували неоднозначні сигнали як небезпечні. Нюк (Nuke), 24 роки, сказав нам, що навіть коли незнайомець дивиться на нього занадто довго, це може перерости в конфлікт: «Іноді я реагую. Типу: "Чувак, якого біса ти витріщаєшся?"»

Тім, якому зараз 30, пов’язує цей реактивний імпульс із тим, що у 17 років його підстрелили і він ледь не загинув. «Я був молодим вуличним хлопцем, тому завжди був імпульсивною людиною, — згадував він. — Але після [того випадку] стало зовсім кепсько. Я відчував, що світ проти мене... Якщо ти підходиш до мене певним чином, а ми не спілкуємося щодня, я відчував, що ти мій ворог». Навіть випадкові зауваження ставали зарядженими: «До того випадку я б сказав: "Чувак, та байдуже". Але тепер це звучить так: "Чувак, що ти маєш на увазі? Ти кажеш, що збираєшся мене застрелити?"» Як і багато інших, з ким ми говорили, Тім втратив близьких через збройне насильство і сам був мішенню. Але розум, налаштований на небезпеку, також може неправильно тлумачити звичайні ситуації, відтворюючи насильство, яке його навчило.

Другим патерном було звуження сприйняття варіантів реакції. Коли насильство здавалося можливим, ті, з ким ми розмовляли, часто бачили лише вузький спектр дій. Кобі (Kobe), 24 роки, описав місяці після звільнення з в’язниці: «Я ходив як бомба з годинниковим механізмом. Як тільки хтось щось робив, я розбирався з ними, ніби я їхній татусь». Подібно до цього, коли Кінг дізнався про смерть Ламонта, його думки звузилися до однієї відповіді: помста.

Таке звуження може бути адаптивним у небезпечних ситуаціях, де вагання можуть коштувати занадто дорого. Але коли це застосовується загалом, це може призвести до серйозних проблем. У такі моменти люди схильні оминати свідомі роздуми і можуть відчувати, що певні реакції є неминучими, як сказав нам Кінг: «Так воно є, і так буде завжди. Це замкнене коло».

По-третє, наші інтерв’ю показали, що учасники часто сприймали насильницьку поведінку як доказ того, ким є людина, а не як спосіб її реакції на ситуацію. Психологи називають це фундаментальною помилкою атрибуції — нашою схильністю пояснювати поведінку рисами характеру особи, а не обставинами. Але чоловіки застосовували цю помилку найбезжальніше до самих себе.

Прийняття насильства як частини своєї сутності робило їхню майбутню участь у насильстві більш імовірною.

Візьмемо Вільяма, який до 29 років втратив 11 близьких друзів через збройне насильство. Він почав сприймати помсту не як те, що він робив, а як те, ким він був. «Я не був цивільним із восьми років... — сказав він нам. — Щоб спати вночі [після того, що я зробив], треба бути іншим типом монстра». Після того, як його найкращого друга вбили, він сказав: «Я купував зброю, багато зброї... Я не почувався в безпеці, доки хтось не був мертвий». З часом ідентичність загартувалася: «Щоб зробити таку ставку на чиєсь життя, треба бути безсердечним виродком. Навіть мелатонін не допоможе заснути після такого».

Террел (Terrel), 29 років, пережив дитинство, повне втрат. Його мати була ув’язнена, молодша сестра загинула під час пожежі в будинку, а сам він отримав вогнепальне поранення — усе це до закінчення восьмого класу. «Я був дуже злим малим, — згадував він. — Я був злий, бо мами не було поруч... Моя маленька сестра померла... Усе, що я мав, зникло, тому я злий». Террел почав сприймати свій гнів і насильницьку поведінку, яку він породжував, як вирок самому собі. Під легкою посмішкою, яку бачили інші, він відчував, що «просто прикриває те, що всередині»: «Я роками нищив громаду. Як я можу бути добрим?»

Підсумовуючи, багато хто з тих, з ким ми розмовляли, почали бачити себе не просто як людей, які зробили погані речі, а як поганих людей. За їхніми власними словами, прийняття насильства як частини своєї сутності робило їхню майбутню участь у насильстві більш імовірною.


Насильство змінює те, як люди сприймають світ і тлумачать повсякденні зустрічі. Ці патерни не є ірраціональними чи патологічними. Це адаптації до реальної небезпеки, де швидкі відповіді можуть врятувати життя. Але перенесені в неправильну ситуацію, ті самі «короткі шляхи» можуть бути узагальнені способами, що завдають тяжкої шкоди.

Хоча ставки в цих когнітивних патернах виняткові, ментальний механізм, що лежить в їхній основі, — ні. Уявіть, що ви за кермом і інша машина вас підрізала. Перш ніж ви встигли подумати, ваш розум уже надав пояснення: цей водій необачний і не поважає нікого іншого на дорозі. Інтерпретація приходить за частку секунди, побудована більше на вашому роздратуванні, ніж на будь-якому знанні про водія. Можливо, вона поспішає до лікарні у невідкладному випадку. Письменник Девід Фостер Воллес описав таку сцену у своїй промові «Це вода» (2005). Його думка була сповненою надії: ми вільні обирати, як інтерпретувати такий момент. Автоматична, егоцентрична перспектива — ніколи не єдина доступна.

Розум Нюка робив те саме, коли незнайомець занадто довго затримував на ньому погляд. Погляд міг нічого не означати, проте він уявив мотив і загрозу, спираючись на своє життя, як і більшість із нас, а не на те, що зробив незнайомець. Нюк працює з тим самим механізмом, що й решта з нас. Просто цей механізм був натренований на інше, і ціна помилки в нього інша. Для водія неправильне тлумачення закінчується прокляттям або сигналом клаксона; для Нюка це може обірвати життя. Як визнав Нюк: «Я знаю, що з цього випливає. Це або смерть, або в’язниця».

Ми схильні думати, що сприймаємо світ, а потім реагуємо на те, що знайшли. Насправді розум керує тим, що ми бачимо, заповнюючи прогалини очікуваннями, побудованими на досвіді. Журналіст Волтер Ліппман у 1922 році назвав ці очікування «картинками в наших головах» і пояснив, що саме на ці картинки ми реагуємо, а не на об’єктивні стимули довкілля. Психологи та соціологи називають ці «короткі шляхи» фреймами (рамками) та скриптами (сценаріями). Фрейми відповідають за частку секунди на запитання, яке виникає під час кожної соціальної взаємодії: «Що тут відбувається?» Скрипти підказують, що робити далі. Разом вони допомагають нам проживати день, не роздумуючи над кожною взаємодією. Фрейми та скрипти — це інструменти, які роблять повсякденне життя можливим.

Пильність, яка рятує життя в один момент, може створити небезпеку в інший.

Серед чоловіків, з якими ми спілкувалися, ці короткі шляхи сформувалися під впливом світу, який рано засвоїв жорстокий урок: люди небезпечні, а зволікання може зашкодити. Цей урок прийшов звідкись. Соціолог Елайджа Андерсон у 1994 році назвав це «кодексом вулиць». Там, де безпека не є даністю, репутація жорстокої людини стає захистом, який люди можуть забезпечити собі самі. Спочатку з’являється фрейм: це загроза. Сценарій, що слідує за ним — «я маю дати відсіч», — засвоюється з досвіду і підкріплюється іншими.

Але «короткий шлях» корисний лише тоді, коли він точний. Орієнтовані на загрозу фрейми та скрипти можуть бути адаптивними в конкретних ситуаціях, які їх породили, але те саме бачення, застосоване в невизначений момент, може бути руйнівним. Пильність, яка рятує життя в один момент, може створити небезпеку в інший, перетворюючи неоднозначну ситуацію на ворожу і породжуючи саме той конфлікт, якого побоювалися. Розум продовжує захищатися від світу, якого, почасти, вже не існує.

Звісно, середовище, яке сформувало ці фрейми та скрипти, для більшості не зникло повністю. Згадайте, що молоді чоловіки в цих районах стикаються з більшим ризиком загибелі, ніж солдат в Іраку чи Афганістані. Солдат, проте, зрештою повертається додому; у цих чоловіків немає такого розділення. Те, що вони мають засвоїти, складніше: як зберігати пильність, не дозволяючи їй диктувати реакції в неправильному місці чи в неправильний момент. Проблема не в самому імпульсі дати відсіч, а в нездатності розрізняти ситуації, які цього вимагають, від тих, що ні.

Ідея про те, що зміна нашого бачення може змінити нашу реакцію, стара як світ. У II столітті Епіктет казав: «Людей турбують не самі речі, а погляди, які вони на них мають». Що є незвичайним, так це її застосування. Запропонувати можливість переосмислити ситуацію — як серйозну відповідь на смертоносне насильство — 26-річному чоловікові, який сидить у кімнаті з зарядженим магазином, є новою пропозицією. Вона виходить із припущення, яке занадто рідко застосовується до таких чоловіків, як Кінг, із їхньою історією насильства: попри все пережите, їхнє внутрішнє життя не є незмінним.

READI дала чоловікам шанс дисциплінувати свій внутрішній світ. 18-місячна програма поєднувала роботу з когнітивно-поведінковими сесіями, що проводилися три-п’ять разів на тиждень, які учасники називали «CAD» (Control-Alt-Delete, клавіші для перезавантаження комп’ютера). Ці уроки вчили учасників сповільнюватися, щоб переглянути автоматичну реакцію і розширити спектр відповідей у напружений момент. Вони дізналися, що не повинні підкорятися своєму першому відчуттю чи думці. Таким чином, вони почали послаблювати ідентичність, яку сформувало насильство.

Рандомізоване контрольоване дослідження READI показало, що учасників затримували за стрілянину та вбивства на 65 відсотків рідше, ніж схожих чоловіків, які не проходили програму. Результати іншої програми вказують у тому ж напрямку. Becoming a Man, шкільна програма, яку проводить у Чикаго некомерційна організація Youth Guidance, скоротила кількість арештів за насильницькі злочини серед підлітків майже вдвічі. Наші інтерв’ю доповнюють ці дослідження, показуючи, як зміни, спричинені цими програмами, відчувалися зсередини.


Те, що здавалося загрозою від людини з іншого боку вулиці, могло йти звідкись набагато давнішого.

Перше, чого навчилися чоловіки, — це ставити під сумнів своє тлумачення ситуації. На одній сесії CAD групі дали сценарій: хтось проходить повз і ображає вас. Що ви зробите? Для 20-річного TY, який провів підлітковий вік, виживаючи, стара відповідь прийшла б без вагань. Натомість він пропрацював це: «Я не маю права заподіяти біль іншій людині, [якщо] вона мені нічого не зробила, — сказав він. — У нього, мабуть, поганий день. Можливо, він посварився з дружиною. Ви не знаєте, що не так». Такі вправи допомагали учасникам практикуватися в більш поблажливому переосмисленні ситуації.

Ставити під сумнів своє бачення також означало навчитися тому, що відчуття загрози не завжди стосується того, що відбувається в теперішньому; іноді це була реакція на події в минулому. Чоловіки вчилися помічати, що страх робить з їхнім тілом — прискорене серцебиття, стиснуті кулаки, тиск у грудях — і вчилися сприймати ці відчуття як сигнали для дослідження, а не як ознаки об’єктивної загрози. Ларрі (Larry), 31 рік, описав це як навчання прислухатися до свого тіла: «Що стосується артикуляції того, що відбувається всередині мого тіла, і того, що я відчуваю — це те, чого я справді вчуся». Те, що здавалося загрозою від людини з іншого боку вулиці, могло, іноді, йти звідкись набагато давнішого.

По-друге, вони навчилися бачити більше одного варіанту реакції на відчуття загрози. Кобі описав свій старий рефлекс так: «Якщо ти щось сказав, я збирався тебе вдарити, штовхнути або розправитися з тобою». Тепер Кобі каже: «Я думаю, перш ніж діяти». Згадуючи рольову гру, в якій його штовхнули біля магазину, він виклав, що тепер може бачити: «Я міг би розбити комусь обличчя, а хтось із них міг би вистрелити в мене... або я міг би просто піти геть. Або запитати його, чи він навмисно це зробив?» З’явилося три варіанти там, де раніше був лише один.

Щоб допомогти собі пам’ятати, що в них є вибір у моменті, чоловіки розробили мантри, достатньо прості, щоб згадати їх під тиском. Кіт (Keith), 24 роки, навчився: «Зроби 10 глибоких вдихів, походжай туди-сюди, і ти можеш побачити речі по-іншому». Тьюн (Tune), 30 років, використовував: «Потрібно лише три секунди, щоб зруйнувати своє життя». Ларрі, під час сварки з матір’ю свого сина, казав собі: «Це лише слова».

Нарешті, учасники навчилися розрізняти те, що вони зробили, і те, ким вони є. Джейшон (Jaysean), 22 роки, сприймав погані речі, які він зробив, як доказ того, що він погана людина. Покинутий рідними ще хлопчиком, він шукав старших грабіжників, щоб ті навчили його виживати. Він сказав: «Багато речей, які я зробив погано, я робив заради виживання. Бо я справді не знав іншого способу дістати грошей». Джейшон пояснив: «Я шукав не ту допомогу. Я не знав кращого. Ти значною мірою продукт свого середовища». Переосмислення дозволило йому уявити себе людиною, яка вже не визначається своїм минулим: «Я добра людина всередині... Я все ще падаю, але я піднімаюся знову». Те, що Джейшон колись вважав ознакою свого характеру, він тепер зміг побачити як результат виживання у важких обставинах.

Террел дійшов того самого усвідомлення, назвавши травму, яку він довго ніс у собі. «Я ніколи не оговтався від своєї першої травми», — сказав він про смерть сестри; за наступні роки він втратив брата, кузена, племінника та друга за другом. «Це лайно просто знищувало мене донині. Я страждаю від сильного ПТСР». Розуміння своєї поведінки як реакції на ці втрати, а не як доказу того, ким він є, зробило зміни можливими. Як сказав Террел: «Якщо ти з цим не розберешся... ти можеш принести цей багаж у своє доросле життя». Визначення того, як його минуле проникало в сьогодення через ПТСР, дозволило Террелу кинути виклик власному наративу про себе і почати зцілення.

Це давні навички. Внесок READI полягав не у їхньому винайденні, а у створенні місця, де чоловіки могли їх практикувати. Ці зміни потребували певних умов. Заробітна плата READI дала чоловікам достатньо стабільності, щоб продовжувати повертатися, а персонал створив простір, достатньо безпечний, щоб вони могли послабити пильність, навіть поруч із тими учасниками, яких раніше вважали суперниками. Можливо, зарплата була тим, що спочатку привело їх, але це було не те, як вони врешті-решт сприйняли програму. Фактично, 70 відсотків описали READI насамперед як можливість для особистісного зростання, а не просто як роботу, і вони детально розповідали, як це змінило їхні найближчі стосунки, щоденні звички і навіть відчуття того, ким вони є.

Це повертає нас до Кінга, у його кімнаті, з повним магазином. Попри свої початкові інстинкти, він не пішов зі своїм кузеном мститися. Він поклав зброю і залишився на місці. «Отже, я вживав наркотики, сидів там і просто заспокоював себе, — розповів він нам. — Я пролив кілька сліз за своїм хлопцем і сказав: "Усе буде добре"». Це була та сама мантра, яку він практикував у READI. Біль Кінга не вщух. Змінилося те, що помста більше не здавалася неминучою. «Навіщо мені витрачати своє життя даремно? — запитав він. — Це більше не я». У просторі між почуттям і дією Кінг міг побачити іншу відповідь.

Кінг не дійшов цієї відповіді сам. Місяцями він тренувався сповільнюватися і ставити під сумнів свою першу реакцію з іншими чоловіками. READI не зробила небезпеку навколо нього менш реальною, і не просила його відмовитися від пильності, яка іноді рятувала йому життя. Натомість вона допомогла йому чіткіше розрізняти моменти, коли вона загрожувала відтворити те саме насильство, якого він боявся.

Саме тут я розходжуся з Воллесом. Він мав рацію, що ми можемо вибирати, як інтерпретувати ситуацію, але він недооцінив, чого вимагає такий вибір. Для чоловіків, яких ми опитали, бачити інакше було не просто актом приватної волі, виконаним наодинці в дорожньому заторі. Це було те, що вони неодноразово практикували з іншими, в умовах безпеки, наявності часу та кваліфікованої підтримки.


Я бачив, як ці самі навички викладають у класі, на розі вулиці соціальним працівником і в боксерському залі в чиказькому районі Норт-Лондейл, де колишній член банди Дерек Браун* з 2009 року керує програмою під назвою Boxing Out Negativity. Він вчить хлопців боксувати, а разом з тим — сидіти спокійно і дихати, помічати, що робить їхнє тіло до і після бійки, називати те, що вони відчувають, і чекати. Хлопці приходять у зал Дерека, щоб навчитися битися. Вони також вчаться справлятися з моментами, що передують початку бійки, — це складніший урок, який їм частіше потрібен у житті.

Ці навички також корисні людям, які зустрічаються з іншими в моменти кризи. ЛаТоя Байнс* керує адвокатами потерпілих на Західній стороні Чикаго, які проводять свої дні, підтримуючи людей у найгірші моменти їхнього життя, і які приносять у цю роботу власний досвід. Вона вивчила ті ж самі техніки під час навчання і тепер навчає їх своїх співробітників. «Як тільки ви навчитеся, ви зможете ідентифікувати ці тригери. Я не знала, що якщо ви накричите на мене, я зламаюся. Але тепер я можу [побачити]: це не ви, це минулий тригер. Я просто повернулася в минуле через щось інше, що сталося зі мною і не має до вас жодного відношення». Чиказьких поліцейських вчать робити те саме за допомогою програми під назвою «Ситуаційне прийняття рішень». Офіцери, які пройшли через неї, застосовували менше сили і робили менше арештів на власний розсуд.

Ніщо з цього не є специфічним для місць, де проблемою є насильство. Коли ми з чоловіком почали розмови про об’єднання наших фінансів, я реагувала тим, що закривалася і ставала роздратованою. Він професійно вивчає прийняття фінансових рішень, і розмови про гроші для нього були чимось природним. Для мене це було фізично болісно. Мої груди стискалися, і я замовкала, ставала тривожною або знаходила причину, щоб закінчити розмову.

Мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти чому. У сім’ї, де я виросла, ми не говорили про гроші. Коли вони в нас були, ніхто про це не згадував. Потім ми втратили будинок, батьки розлучилися, і гроші стали частіше обговорюваною темою. Лише через роки, розмовляючи про фінанси з чоловіком, що викликало в мені негативні реакції, я усвідомила, як автоматично реєструвала розмову про гроші як початок чогось, що йде не так. З допомогою когнітивно-поведінкового терапевта і мого дуже терплячого чоловіка я навчилася того, чого навчилися чоловіки в READI: помічати реактивне відчуття в тілі, співчувати собі щодо того, звідки воно взялося, і розпізнавати, коли воно більше не служить мені.

Насильство вчить розум, чого очікувати і як відповідати. Оскільки це засвоєні звички, їх можна змінити. Розум, сформований серед насильства, не є ним визначений назавжди. Але мало хто переглядає свої звички мислення самостійно, сидячи в дорожньому заторі й вирішуючи бачити речі інакше. За належного навчання люди можуть навчитися ставити під сумнів своє перше тлумачення ситуації, бачити більше однієї доступної відповіді і перестати сприймати те, що вони зробили, як доказ того, ким вони є. Іншими словами, вони дізнаються, що їхнє минуле не обов’язково визначає їхнє теперішнє. Така здатність є звичайною. Що не є звичайним, так це безпека і постійна підтримка, які потрібні, щоб її використати.


1 Імена учасників READI Chicago були змінені

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу