Життя всім серцем: шлях Роші Джоан Галіфакс

· Human OS

Життя всім серцем: шлях Роші Джоан Галіфакс

Відома буддистська вчителька та антропологиня Роші Джоан Галіфакс відверто розповідає про своє переродження після двох складних операцій на серці, що змінили її ставлення до смерті.

Через шість тижнів після двох операцій на відкритому серці, проведених з інтервалом у 12 днів, Роші Джоан Галіфакс запросила мене в гості. Вона одужувала, але почувалася «слабкою, мов кошеня». Коли я востаннє бачив її три-чотири роки тому, її волосся було обстрижене під дзенську тонзуру; тепер воно спадало пишною косою з сивими пасмами аж до середини спини. Вона була блідою, їй бракувало повітря.

Як лікар і її друг, я вагався, чи варто продовжувати інтерв’ю, але вона наполягала. Вона зупинилася у Венді Лау, своєї близької подруги, лікаря швидкої допомоги та дзенської черниці, чий будинок виходить на «Упаю» — дзенський центр, заснований Галіфакс у 1990 році в передгір’ях над Санта-Фе у Нью-Мексико. Ми сиділи на задній веранді Лау, попиваючи чай.

Галіфакс — медичний антрополог, буддійський вчитель і доглядальниця для людей, що помирають. Вона працює зі стражданнями інших вже понад 50 років: у опікових відділеннях та тюремних клініках, у віддалених гімалайських селищах, біля ліжок тих, кого вже неможливо було вилікувати. Вона зрозуміла, що якості, які приваблювали її до цієї роботи, могли також затягнути її на дно, і це ставалося не раз. Коли вона поверталася до тями, саме буддійська практика допомагала їй залишатися достатньо стійкою, щоб продовжувати допомагати іншим.

Галіфакс ледь не померла. Вона розповіла мені, що йшла до операційної в Стенфорді бадьорою — піднесеною та впевненою. Хірурги відновили мітральний клапан її серця. Прокидаючись від анестезії з інтубаційною трубкою в горлі, вона була впевнена, що трубку встановили неправильно. Вона не могла говорити, тому почала робити письмові рухи, доки хтось не вклав їй у руку ручку, і — під дією препаратів, напівпритомна — вона написала «гортань» (glottis). Венді Лау зрозуміла. Трубку поправили.

Потім настали 12 днів, які вона назвала найгіршими у своєму житті. Заміна клапана виявилася невдалою. Тиск впав; почалася внутрішня кровотеча; виникла небезпечна аритмія, і для відновлення нормального серцевого ритму її довелося піддавати дефібриляції. «Смерть легша за це», — сказала вона Лау. Вона говорила серйозно. «Я насправді хотіла померти, — сказала вона мені. — Мені було просто так зле».

Вона ще лежала на каталці після чергового реанімаційного шоку, коли з’явився хірург у своєму костюмі й сказав: «Ми повинні знову вас прооперувати».

«У мене був момент жаху!» — зізналася вона.

У відділенні інтенсивної терапії після другої операції вона прокинулася з переконанням, що висить догори дриґом на стіні, вкритій мохом. Тепло огорнуло її груди й розширювалося, перетворюючись на цілковите блаженство. Потім чоловічий голос сказав: «Твоя робота ще не закінчена», і вона знову опинилася біля вкритої мохом стіни. Цикл почався знову. «Я усвідомила: це смерть. І це добре», — сказала Галіфакс.

Галіфакс провела більшу частину свого життя, перетинаючи межі, іноді свідомо, а іноді ні, і в процесі приносячи на Захід більш сувору, практичну і спрямовану на допомогу форму буддизму. Зараз, у 84 роки, дивлячись в очі власній смертності, вона називає місця, де практикувала своє мистецтво: табори біженців, в’язниці, онкологічні відділення, зони бойових дій. До цього списку вона додає ще одне. «Моїм останнім місцем страждань стала госпіталізація через цю операцію на серці», — сказала вона.


Перша зустріч Галіфакс із хворобою відбулася 80 років тому. У чотири роки вона прокинулася одного ранку, не в змозі бачити, з частковим паралічем лівого боку. Вона пам’ятає, як навпомацки шукала дорогу вздовж стіни до спальні батьків. Пізніше, коли лікар віз її у своєму кабріолеті, вона зрозуміла, що дах відкритий, лише за силою вітру.

Наступні кілька років вона провела переважно в ліжку, хворіючи на поліомієліт, ізольована від інших дітей. «Я відкрила, що маю духовне життя, внутрішнє життя», — сказала вона. Навіть зараз вона може у думках прогулятися будівлею, уявляючи її кімнати та коридори, «бо саме це я робила, коли мені було чотири».

Батьки найняли Лілу Робінсон, місцеву чорношкіру жінку, щоб та доглядала за нею, вела господарство і готувала їжу. Сім’я Галіфакс жила в Корал-Гейблс у Флориді, закритому анклаві для білих, де не дозволялося жити ні євреям, ні афроамериканцям. Робінсон та її три доньки жили за залізничними коліями у Західному Коконат-Гроув, відомому тоді як «Кольорове містечко» (Coloured Town), у будівлі, яку Галіфакс називала «бетонним монстром» — одному з тих наповнених пліснявою та тарганами напівбудинків, що пеклися на флоридській спеці. Для Галіфакс Робінсон була «найдобрішою людиною у світі, втіленням безумовної любові та світла — жінкою, яка мене виростила».

Коли Галіфакс одужувала, вона іноді їздила з батьком, щоб забрати Робінсон. Ця подорож переносила її між «двома різними всесвітами»: один мав заміський клуб і школу лише для білих, а інший — напівпорожні крамниці, старі машини, чудову музику та тепло. Вона бачила прірву між ними, але не була цілком впевнена, що її світ був кращим. Озираючись назад, вона простежує свій потяг до місць страждань саме до того раннього зіткнення нерівності й любові.

«Можна бути одночасно споглядальником і соціальним активістом. Я хочу бути такою»

У жіночому коледжі Софі Ньюкомб при Тулейнському університеті в Новому Орлеані нерівність, яку Галіфакс помітила ще дитиною, стала чимось, на що вона могла вплинути. Був 1960 рік, і, оскільки рух за громадянські права набирав сили, вона приєдналася до протестів і боротьби за расову справедливість. «Була ціла група з нас, хто відчував, що расизм — це огидно», — сказала вона.

Завдяки цій роботі Галіфакс зустріла Годдінга Картера II, прогресивного південного редактора газети, який заснував Delta Democrat-Times у Грінвіллі, штат Міссісіпі. Картер сліпнув. «На певний час я стала його очима, ногами та руками», — розповідала Галіфакс — його помічницею в діяльності за громадянські права. Картер та його дружина підтримували її, але її активізм привів до конфлікту з Тулейнським університетом. «Я закінчила навчання в Тулейні достроково, за їхньою допомогою, так би мовити, — згадувала вона. — Вони дуже хотіли, щоб я вийшла з їхньої системи».

У 1963 році вона поїхала до Нью-Йорка, де її робота у сфері громадянських прав відкрила шлях до ширшого світу художників, музикантів, режисерів та політичних активістів. Там вона зустріла Алана Ломакса, фольклориста та етномузиколога, чиї польові записи фолк-, джаз- та блюзових музикантів провели його через увесь світ. Його проєкт вивчав музику, танці та мову різних культур. Ця робота перенесла її від величезного комп’ютера в підвалі університету до експедицій у Марокко, на Багами та в сільські райони Арканзасу. «Я була в антропологічному раю, — згадувала вона. — Я просто хотіла вивчити про антропологію все, що тільки можливо».

Два роки по тому інший тип зустрічі відкрив шлях до самопізнання. Галіфакс почула, як в’єтнамський чернець Тхіть Нят Хань виступав у Нью-Йорку, закликаючи припинити бомбардування своєї країни через спокій своєї буддійської практики. Тоді Галіфакс була «постійно розгнівана» — на війну, расизм, уряд і страждання навколо неї. Вона зрозуміла, що «можна бути одночасно споглядальником і соціальним активістом. Я хочу бути такою», — подумала вона. Але майже десять років вона залишалася «книжковим буддистом», засвоюючи лише те, що можна було вичитати в літературі.

Поки що її фокусом була антропологія. У 1968 році вона опинилася в Парижі, індексуючи етнографічні фільми в Музеї людини (Musée de l’Homme). Там вона зустріла Жермен Дітерлен, французького антрополога, яка понад 20 років провела серед народу догонів у центральному Малі. Дітерлен розповіла Галіфакс, що догони знаходяться на середині шляху «Сігуй» (Sigui) — семирічного циклу церемоній, що охоплює 289 сіл і проводиться лише раз на 60 років. Більшість догонів могли відвідати лише один «Сігуй» за все життя. Для Галіфакс це був обряд переходу, який «повторно освячував цілу культуру».

Привабливість цього також була особистою. Сім’я Робінсон мала коріння на Багамах, а далі — в Африці; її бабуся була рабинею. Галіфакс знала мало — ні коли родину забрали, ні звідки. «Я справді хотіла поїхати в Африку, — сказала вона мені, — щоб зрозуміти культурне коріння жінки, яка мене виростила».

На початку 1969 року Галіфакс поїхала на мікроавтобусі VW, пристосованому для пустелі, з Німеччини до Марселя у Франції, а звідти на кораблі до Орану на алжирському узбережжі. Звідти вона поїхала сама до Гао в Малі — включно з 1600 милями (близько 2575 км) ґрунтової дороги через західну Сахару. Карти не було. Маршрут був позначений діжками з нафтою, наповненими камінням, наче буї в океані персикового піску, що тягнувся до горизонту. За весь переїзд вона зустріла лише три вантажівки; водії витягували її, коли вона застрягала, а вона пригощала їх апельсинами.

Через три з половиною тижні після початку подорожі вона дісталася Гао, стародавнього торговельного центру на річці Нігер. Звідти вона відправила мікроавтобус баржею вниз по Нігеру, а потім доїхала до скель Бандіагара — стіни з пісковика довжиною понад 100 миль. «Села догонів були вражаючими, — розповіла вона. — Церемонії та неймовірні маски й танці були надзвичайними. Церемонія починалася з літніх жінок, які були живі й присутні на попередньому циклі «Сігуй» 60 років тому. Це були могутні жінки, їхні торси були повністю оголені, не великі на зріст, але дуже, дуже худі. Старі, м’язисті жінки, що виходили попереду всіх чоловіків». Вона провела близько п’яти місяців, беручи інтерв’ю у духовних лідерів догонів і фотографуючи «Сігуй» на свій Pentax. Серед догонів вона знайшла космологію, в якій смерть була переходом, що пов’язував живих з їхніми предками.

У Бамако, столиці Малі, вона зрозуміла, що захворіла на гепатит. «Там ішла війна з Чадом, — згадувала вона, — готельних номерів не було, і я врешті-решт спала на залізному ліжку в борделі, слухаючи одночасно війну і людей, що займалися сексом, і мені було так зле». Вона дісталася залізничної станції. Керівник побачив, наскільки вона хвора, і організував для неї місце, а для мікроавтобуса — платформу до Дакара. Посольство США та її батьки допомогли їй вилетіти до Маямі для лікування. Вона не знає, що сталося з автобусом.

Гепатит, який змусив Галіфакс повернутися додому в Маямі, змінив напрямок її роботи. Поки її не було, місто змінилося. Сотні тисяч кубинських біженців прибули після революції, і до 1969 року місцева система охорони здоров’я була перевантажена — не лише кількістю людей, а й культурними відмінностями. Традиційна медицина часто була недоступною або неадекватною для зростаючих латиноамериканських і карибських громад Маямі, тому багато людей зверталися до альтернативних, часто неліцензованих практиків — clínica, лікарського кабінету з невизначеною легальністю, або santero, священика афро-кубинської релігії Лукумі, або Сантерії.

Відновлюючись у квартирі батьків на Кі-Біскейн, вона зустріла Емануеля «Менні» Паппера, сусіда по будинку і декана медичного факультету Університету Маямі. «Ось так я потрапила на кафедру антропології в медичній школі», — сказала Галіфакс.

Там вона приєдналася до Проєкту екології здоров’я Маямі, очолюваного Хейзел Відман, старшим медичним антропологом кафедри психіатрії медичного факультету Університету Маямі та засновником Товариства медичної антропології. Проєкт вивчав п’ять етнічних громад навколо Меморіальної лікарні Джексона — багамську, кубинську, гаїтянську, пуерториканську та південноамериканську чорношкіру — і ставив питання: що означає хвороба для людини, яка нею хворіє: що її викликало, хто може зцілити та що означатиме одужання.

Він вірив, що на Хосе наклали прокляття, і порадив вигнання демонів. Я покликав Галіфакс. Вона приїхала негайно

Невдовзі Галіфакс здобувала ступінь доктора наук з медичної антропології та проводила польові дослідження в мікрорайонах, клініках і молитовних домах. Через свій досвід в Африці та знайомство з жінкою, яка доглядала за нею, коли вона вперше захворіла, її приваблювали «субкультури» округу Дейд. Вона почала шукати цілителів, особливо в кубинських громадах Маямі. У cabildos — «культових будинках», присвячених різним orishas (божествам) — вона спостерігала, як «різні якості проявлялися через членів громади, якими володіли духи».

«Це було просто захопливо», — сказала вона. Вона стала «певним культурним посередником», залучаючи цілителів Сантерії в медичну систему лікарні Джексона. Саме так я познайомився з нею в 1972 році, коли, будучи інтерном із сімейної медицини, відвідав одну з її лекцій про церемонії, заклинання та цілительські традиції, що практикуються серед карибських громад Південної Флориди. Незабаром після цього в клініці в’язниці округу Дейд, яку я допомагав створити, 20-річний кубинський в’язень на ім’я Хосе — «нормальний» на момент арешту за крадіжку зі зломом напередодні ввечері — сидів, витріщившись і не реагуючи ні на що, у стані, схожому на кататонічний транс. Його руки й передпліччя були в слідах від голок. Я думав про шизофренію або конверсійну істерію. Рон, колишній медик ВМС і фельдшер клініки, був учнем священика Сантерії. Він вірив, що на Хосе наклали прокляття, і порадив вигнання демонів. Я покликав Галіфакс. Вона приїхала негайно.

Рон дістав красиву раковину king conch з продуктового пакета і розбив її на сотні частин на підлозі. Гострим шматком раковини він зробив поріз посередині передпліччя Хосе, з якого виступила кров. Іншим шматком раковини він зробив такий самий поріз на власному лівому передпліччі. Хосе не здригнувся, але Джоан і я схопили одне одного за руки й стиснули. Рон зв’язав їхні руки разом, долонями долоні, червоною банданою і провів ніч у клініці з Хосе. Наступного ранку Хосе почав говорити.

Він розповів, що вживав героїн з раннього підліткового віку. Після того, як мати вигнала його з дому і він проконсультувався зі священиком Сантерії, він пограбував магазин і повернувся до родинного будинку, щоб сховатися. Раковина king conch стояла біля дверей; поліція чекала в кущах. Для Хосе раковина втілювала Елегва, orisha перехресть, який наклав на нього прокляття. Тільки вигнання демонів могло зняти його.

Отримавши дозвіл від начальника в’язниці, ми всі зустрілися наступного ранку в пральні, оточені рядами промислових пральних і сушильних машин. Я говорив і розумів іспанську, але заклинання Рона не були схожі на жодну мову, яку я коли-небудь чув. Я взяв кров Хосе, знайшовши вену, попри його роки вживання героїну, і бризнув нею в миску. Волосся і нігті Хосе були підстрижені в інші миски та накриті червоними банданами. Свічки мерехтіли в півколі; через усю кімнату скляні дверцята сушарки відбивали спотворене відображення церемонії. Я відчував, як пульс б’є у вухах, а по спині бігають мурашки. Наприкінці Хосе закопав червоні бандани з волоссям і нігтями на трав’янистій ділянці всередині охоронюваних дверей в’язниці. Церемонія була визнана успішною всіма нами, а найголовніше — Хосе. Озираючись назад, я ледь можу повірити, що ми піддавали себе ризику контакту з кров’ю одне одного — чи що начальник в’язниці взагалі дозволив цю церемонію.

Коли через понад 50 років я попросив Роші Галіфакс, яка на той час уже була дзен-буддійським священиком, поміркувати про те вигнання демонів, вона сказала: «На той час, коли ми вперше зустрілися, моє життя було настільки інтенсивним і сповненим викликів, що це було просто цікавим досвідом для мене. Це не було чимось особливим. Ми були як персонажі цієї дивної драми. Я відчувала багато співчуття до Хосе. Можна було відчути біль у ньому, а я розглядаю наркозалежність як спосіб приховати біль; усе це було красиво і химерно. Там була страждаюча людина, і ми зробили те, чого він хотів і що йому було потрібно, і це було добре».

У лікарні Джексона Галіфакс також зіткнулася з іншим видом страждань. Вона працювала в опіковому відділенні й сиділа з пацієнтами, що вмирали, спостерігаючи, як молоді лікарі стикаються з травмою, яку вони вже не могли вилікувати. Багато хто прийшов у медицину з бажанням допомагати, проте вона відчувала, що традиційна медична освіта не ґрунтується на співчутті. «Що означає зцілення в нашій культурі? — почала запитувати вона себе. — У чому різниця між лікуванням і зціленням? … Який зв’язок між співчуттям і рівновагою? Чи можна навчити співчуттю?»

Через кілька місяців після вигнання демонів, на зустрічі Американської психіатричної асоціації в Далласі, Галіфакс познайомилася зі Станіславом Грофом, чеським психіатром, який був піонером у дослідженні ЛСД і вивчав його вплив на пацієнтів, що вмирали від раку, у Мерілендському центрі психіатричних досліджень. Через п’ять тижнів вони одружилися у вулканічному кратері в Ісландії. Галіфакс була одягнена в ісландську чорну сукню і гостроверху корону, що символізувала льодовик; церемонію проводив дослідник світових релігій Х’юстон Сміт, а видавав її заміж дослідник міфології Джозеф Кемпбелл. Вона прийняла 600 мікрограмів ЛСД Sandoz — те, що вона назвала «одноразовою нищівною дозою».

«Ось я була — заміжня. Раптом!» — згадувала вона. — «Я була ніби у зміненому стані свідомості». Церемонія була «такою архетипною», сказала вона. «І, звісно, наше одруження було дещо таким самим».

Після виїзду з Маямі Галіфакс приєдналася до досліджень Грофа з хворими на рак у Балтиморі. Дослідження фінансувалося Національним інститутом психічного здоров’я, і кожен пацієнт знав, що лікування включатиме ЛСД. Робота починалася з підготовки, включаючи зустрічі з членами родини; у день сесії з ЛСД Галіфакс могла залишатися з пацієнтом з 7:30 ранку до півночі, під час усього досвіду та критичного періоду інтеграції після нього.

У 30 років Галіфакс думала, що вона вже досить досвідчена в медичних умовах і в тому, як бути зі стражданням і смертю. Пізніше вона написала, що «не була готова» до цієї роботи чи до глибини стосунків, які розвивалися з людьми, що вмирали. Більшість з них перебували у крайніх стражданнях, шукаючи полегшення від болю і страху, і, як висловилася Галіфакс, можливості «ніжної смерті». Смерть почала здаватися їй менше як поразка медицини, ніж як «остання стадія розвитку в житті людини» — така, що потребує уваги навіть тоді, коли лікування вже неможливе.

Бути жінкою давало їй «дозвіл і свободу зануритися прямо в катастрофічний психічний і фізичний стан»

Водночас Гроф став її ЛСД-терапевтом. Вона вірила, що препарат може дозволити їй «пізнати свій розум повністю. Говорити про гординю. Боже мій». Натомість часті високі дози зруйнували її захисні механізми й залишили психічно крихкою. Шлюб наблизився до точки зламу, навіть коли вона продовжувала роботу. «Це довело мене до краю, — сказала вона. — Не тільки ці ракові хворі страждали, а й я була готова приєднатися до списку жертв, коли занурилася в глибини фізичного і психічного сум’яття. Але це було також неймовірно надихаюче».

У 1973 році, посеред особистої кризи Галіфакс, вони з Грофом поїхали в Есален, експериментальну спільноту на скелях Біг-Сура в Каліфорнії, де психоделіки змішувалися з дзен та іншими споглядальними традиціями. Там вона розробила і створила «Буддизм у розумі» (Buddhism in Mind), місячну зустріч вчителів і науковців. Під час програми вона довірилася Джеку Корнфілду, молодому американському буддійському вчителю, який нещодавно повернувся з монастирського навчання в Азії: «Я відчуваю, що мені справді потрібен вчитель». Корнфілд запропонував Сонг Сана: «Є така божевільно інтенсивна корейська людина. Він може стати для тебе хорошим вчителем». Галіфакс запросила корейського майстра дзен на зібрання. «Ми з ним знайшли спільну мову», — сказала вона.

Галіфакс і Гроф розлучилися у 1975 році. До того часу вона відчувала те, що описувала як крайню розгубленість і тугу, з повноцінними галюцинаціями. Вона виявила, що «глибоко ідентифікує себе з так званими психотиками, з якими працювала у Флориді» — людьми, до яких вона колись підходила як антрополог і на яких більше не могла дивитися з боку. Озираючись назад, вона подумала, що її стать зробила цей спуск можливим: від неї мало чого очікували, і чоловікові на її місці було б важче впасти так низько. Бути жінкою, писала вона, давало їй «дозвіл і свободу зануритися прямо в катастрофічний психічний і фізичний стан». Вона була, за її словами, «призначена і змирилася зі своєю долею».

Її власний підсумок тих років звівся до чотирьох пунктів: «Невдалий шлюб, невдала кар’єра, мій розум у розладі, репутація втрачена».

Вона шукала допомоги у двох місцях. Перше — антропологія: корінні культури мають людей, які божеволіють, і деякі з них потім зцілюються самі й стають цілителями. Тому вона залишила лабораторію і пішла в поля. Вона їздила до Мексики кілька разів на рік, не для того, щоб вивчати уічолів, а щоб вчитися у них і просити їх про допомогу. Там вона зустріла старого чоловіка на ім’я Дон Хосе Мацува: «Без правої руки, без зубів, Дон Хосе був спритним і гострим у способах розуму, — писала вона. — З ним, через нього і за допомогою пейоту мій гумор було відкопано». Усе це допомогло їй написати книгу Shamanic Voices (1979), зібравши свідчення шаманів із понад десятка культур — розповіді про ініціацію, про візіонерські подорожі, про цілителя, який спочатку був зламаний, а потім зцілений.

Другим джерелом допомоги стала буддійська практика. ЛСД відкрив розум Галіфакс, не давши їй способу стабілізувати його. Медитація це зробила. Вона описала суть практики як знаходження «залізної осі в хребті, яка не рухається навіть посеред великих страждань». Буддійська метафора.

Протягом наступних 10 років Галіфакс подорожувала і практикувала зі спільнотою Сонг Сана в Сполучених Штатах і за кордоном. Одного дня він невимушено запитав, як вона проводить час. Галіфакс перерахувала свої нещодавні «добрі» справи. Він зупинився і, як вона пізніше писала, «прогарчав: "Ти поганий бодхісаттва!"»

Вона відчула, ніби її «вразила блискавка». У махаянському буддизмі бодхісаттва присвячує своє життя полегшенню страждань. Зобов’язання бодхісатви вимагає смирення, а також співчуття. Коли Галіфакс перераховувала свої «добрі справи», Сонг Сан почув, що вона веде рахунок. Її служіння заплуталося з потребою в схваленні та звичкою робити так багато для інших, що вона іноді зменшувала їхню здатність діяти самостійно. «Я відчула прикрість, — писала вона, — але також вдячність за суворий урок, який він мені дав».

Галіфакс називає такі якості, як емпатія й альтруїзм, «крайовими станами» (edge states). Альтруїзм, імпульс, що штовхає людину до інших, які потребують допомоги, наприклад, може перетворитися на шкоду — призводячи до допомоги, яка коштує помічнику великого стресу або позбавляє того, кому допомагають, сили діяти самостійно. Так само і з емпатією, цілісністю, прагненням робити добрі справи: якості, «без яких ми не можемо служити, ні … виживати», — пише вона, — це ті самі якості, які можуть згубити того, хто служить. Вона також стверджує, що співчуття може допомогти відновити рівновагу, коли ці якості стають руйнівними.

«Це було недостатньо суворо для мене. Я завжди почувалася як слон у посудній лавці»

Близько 1980 року вона переїхала до Каліфорнії, щоб розвивати Фонд Охай (Ojai Foundation), де буддійські вчителі та їхні спільноти могли збиратися і практикувати. Рано вранці дзвін скликав спільноту до медитації, а протягом дня він знову скликав їх на їжу та збори. Вони сиділи в раді, ділили роботу і намагалися подолати труднощі спільного життя. Сонг Сан повертався щороку, щоб проводити сесії в тіпі на території. «Я практикувала дуже наполегливо під його керівництвом», — сказала Галіфакс.

Того ж року друзі, що жили в Непалі, запросили Галіфакс подорожувати Гімалаями з деякими її студентами. «Те, що я побачила, — сказала вона, — було справді потужним, тому що я мала досвід медичної школи за плечима і бачила так багато хворих людей». У віддалених гірських селах хвороби були поширені, а медична допомога була майже відсутня. Подорож стала початком клініки Nomads Clinic, яка повертається в непальські Гімалаї рік за роком.

До 1985 року Галіфакс досягла межі того, що Сонг Сан міг запро

Оригінал: aeon.co

Про Що? — новини науки, технологій і світу