Космічна амнезія: чому чорні діри «забувають» своє минуле
· Human OS
Після злиття чорні діри «дзвонять», наче церковні дзвони, а потім миттєво стають простими об'єктами, назавжди стираючи сліди свого насильницького минулого.
Зараз дев’ята ранку теплої липневої неділі в Кембриджі, я прямую до кав’ярні в центрі міста. Дзвони церкви Великої Святої Марії грають знайому мелодію «Кембриджських чвертей». Цей звук, який сьогодні часто асоціюється з дзвонами Біг-Бена в Лондоні, був вперше написаний саме тут, у 1793 році. Ці чверті, названі так через мелодію, що лунає кожні п’ятнадцять хвилин, є добре впізнаваним нагадуванням про плин часу.
Кожен дзвін видає ноту: хвилю з певною частотою, яка поширюється повітрям і досягає наших вух. Молоток вдаряє в дзвін, той вібрує, штовхаючи молекули повітря туди-сюди. Ці молекули, що зіштовхуються, доходять до наших вух, і ми чуємо музичну ноту. Потім дзвін заспокоюється, віддає свою енергію і повертається до тиші.
Мої дослідження тут, у Кембриджському університеті, часто повертають мене до дзвону. Я не вивчаю фізику звуку, проте займаюся надзвичайно схожим процесом, що відбувається у всьому Всесвіті. Мене цікавить інший об’єкт, який теж «дзвенить»: чорна діра.
Сівши з кавою, я відкриваю на ноутбуці хвилястий сигнал, який поступово згасає до прямої лінії. Дві чорні діри завершили злиття — несамовитий процес об’єднання, — залишивши після себе надзвичайно коротке коливання, що походить від залишкової чорної діри.
Подібно до удареного дзвона, ця чорна діра, що залишилася, «дзвенить» у процесі, який називається ringdown (затухаюче коливання), і він є послідовним для кожного злиття, яке я досліджую. Ringdown дозволяє фізикам перевіряти їхні теорії гравітації: чи справді останнє слово було за Альбертом Ейнштейном? Так само, як фальшива нота дзвона може вказувати на ваду в конструкції, розбіжність у частотах дзвону чорної діри могла б стати першою тріщиною в нашому розумінні гравітації.
Це наукове обґрунтування вивчення ringdown, але не менше мене захоплює те, що відбувається потім. Після того, як чорна діра прозвенить, вона занурюється в тишу. У цей момент, що триває всього кілька мілісекунд, сила та інтенсивність злиття втрачаються. Ззовні майже вся історія цього процесу раптово стає недоступною, і те, що залишається, позбавлене будь-яких ознак. Чорна діра стає простим, спокійним об’єктом чистого простору-часу, без жодного сліду щойно пережитого насильства. Певною мірою, чорні діри забувають.
Здається нелогічним, що щось настільки хаотично створене може стати таким простим. Чому чорні діри, здається, забувають свою бурхливу історію? Ці дивні об’єкти, розсіяні по всьому Всесвіту, не схожі на ніщо інше, що ми знаємо, проте їхня забудькуватість притаманна не лише їм. Так само, як і їхній «дзвін», фундаментальна фізика керує й нашим світом. Ті самі ідеї пов’язують чорні діри та наш власний шлях крізь час, стираючи наші історії та спричиняючи втрати. Ця фізика називається ентропією. І її головний урок полягає в тому, що якщо подивитися ширше, забувають не лише чорні діри, а й світ навколо нас.
Значна частина сьогоднішнього ажіотажу навколо чорних дір стосується їхньої складної квантової поведінки. Однак я хочу розповісти вам про старіше, класичне розуміння чорних дір, яке і так достатньо дивне. Воно сягає часів Першої світової війни, коли Карл Шварцшильд — німецький астроном, що служив на російському фронті, — знайшов розв’язок рівнянь гравітації Ейнштейна. Його розв’язок описував найпростіший тип чорної діри, який може існувати. Її визначальною рисою є сферична одностороння поверхня, що називається горизонтом подій. Речі можуть пройти крізь нього всередину чорної діри, але ніколи не зможуть вибратися назад, незалежно від того, як швидко вони рухаються або як наполегливо намагаються. Це означає, що ми ніколи не зможемо побачити, що відбувається за цією межею.
Втім, іноді об’єкти, що наближаються до цього кордону, можуть достатньо збурити чорну діру, щоб ми змогли це зафіксувати. У 1957 році Тулліо Редже та Джон Вілер замислилися, що станеться, якщо ідеальну чорну діру Шварцшильда потривожити: вдарити, як дзвін, чимось, що падає всередину. Це було за 10 років до того, як Вілер популяризував термін «чорна діра», і майже за 60 років до того, як ми почули справжній «дзвін».
Редже та Вілер хотіли знати, чи може такий об’єкт вижити у Всесвіті, повному матерії.
Звісно, зараз ми знаємо, що може. Редже та Вілер дійшли того самого висновку: чорні діри стабільні до малих збурень. Але, як і у випадку з дзвоном, ці збурення на короткий час змушують їх коливатися на передбачуваних частотах. Це і є ringdown. Таким чином, чорні діри дотримуються тих самих правил, що керують нашим, на перший погляд, більш звичайним світом із його гучними церковними дзвонами.
Проте, якщо дзвін посилає звукові хвилі крізь повітря, чорна діра посилає брижі крізь сам простір-час — гравітаційні хвилі. Деякі з цих хвиль падають у чорну діру, опиняючись у пастці за горизонтом подій. Інші відлітають далеко, подорожуючи космосом зі швидкістю світла. Зрештою, деякі досягають Землі, і ми їх фіксуємо.

Перші гравітаційні хвилі, які ми впіймали, досягли нашої планети у вересні 2015 року; їх зафіксували два інструменти LIGO — один у Генфорді, штат Вашингтон, інший у Лівінгстоні, штат Луїзіана. Їхнім джерелом стало зіткнення та злиття двох чорних дір за 1,3 мільярда світлових років звідси. Чорні діри замкнулися в спіральному русі, захоплені гравітацією одна одної, і зрештою злилися в одну. Протягом кількох мілісекунд залишковий об’єкт «дзвенів», перш ніж зануритися в тишу.
Результатом такого зіткнення є ідеально гладкий, хоч і приплюснутий сфероїд. Він зберігає частину обертального моменту від чорних дір, що його утворили, через що випинається на екваторі. У цьому сенсі він дещо складніший за чорну діру Шварцшильда, яку спочатку вивчали Редже та Вілер. Вона називається чорною дірою Керра — на честь Роя Керра, який знайшов розв’язок, що її описує.
Тим не менш, такі чорні діри все ще надзвичайно прості. Ззовні ми можемо дізнатися лише дві внутрішні речі про них: наскільки вони важкі та наскільки швидко обертаються. (Є ще третя величина — електричний заряд. Однак природа схильна нейтралізувати його так само швидко, як він з’являється, тому ми можемо сміливо ігнорувати його).
Ця особливість — те, що всі чорні діри, незалежно від їхньої історії, можна повністю описати масою, обертанням, зарядом і нічим іншим — називається теоремою про відсутність «волосся» (no-hair theorem), фраза, яку приписують Вілеру. Чому? Тому що ззовні чорним дірам бракує будь-яких інших відмітних ознак чи «волосся», які робили б їх несхожими одна на одну.
Це відрізняється від нашого звичайного досвіду. Коли я дивлюся на свою каву під дзвін дзвонів у Кембриджі, я можу багато чого сказати. Я можу розповісти про горнятко, температуру напою, його міцність, яке молоко використовувалося і так далі. Горнятко видає багато інформації про свою історію та поточний стан. Якщо я відколю ручку горнятка або розбавлю каву, ця інформація нікуди не зникне. Горнятко зберігає запис про те, що з ним сталося.
Чорна діра має таку саму, якщо не набагато складнішу, історію. Але вона не розкриває майже нічого з цього. Неважливо, яка зірка її утворила, чи були в неї планети, життя, чи зливалася вона один, два чи сто разів. Ціла планета, як-от Земля, могла впасти всередину, і чорна діра не залишила б жодного сліду.
Чому це так? Хоча аналогія з дзвоном, що дзвонить, є потужною для опису ringdown і близькою до фундаментальної фізики, вона допомагає лише певною мірою. Зрештою, теорему про відсутність «волосся» і глибшу втрату, що її супроводжує, можна пояснити лише унікальними властивостями самої чорної діри.
Щоб побачити це, повернімося до моменту відразу після злиття чорних дір. Хоча під час такого зіткнення частина маси втрачається у вигляді гравітаційних хвиль, отримана чорна діра завжди більша. Конкретніше: площа поверхні горизонту подій може лише залишатися незмінною або збільшуватися. Це важливіше, ніж здається.
Цей факт був встановлений задовго до того, як ми зафіксували реальне злиття, хоча зараз це твердження, яке можна перевірити за допомогою гравітаційних хвиль. Ringdown дозволяє нам вирахувати розмір отриманої чорної діри, оскільки він пов’язаний з її масою та обертанням. Ці спостереження узгоджуються з прогнозом, що новонароджений об’єкт справді більший.
Ще в 1970-х роках ця характеристика чорних дір привернула увагу фізиків. Вона ввела беззаперечну незворотність у еволюцію чорних дір. Площі чорних дір завжди збільшуються, ніколи не зменшуючись. Чорні діри натякали на щось: на ще один зв’язок між нашим світом і їхнім. Цей зв’язок — величина, що називається ентропією.
Щоб побачити цей зв’язок, давайте на мить забудемо про чорні діри й повернемося на Землю. Нам потрібно зрозуміти, що таке ентропія і як вона пов’язана з незворотністю. Цей зв’язок спочатку може здатися віддаленим. Але я хочу показати вам, як простий уявний експеримент переносить нас із мікросвіту назад до розмірів чорних дір, потім до теореми про відсутність «волосся» і, зрештою, до того, що чорні діри забувають.
Уявіть порожню кімнату. Звісно, вона не зовсім порожня. Всередині є мільярди молекул повітря, що штовхаються, врізаються одна в одну, рухаються з місця на місце таким чином, що для належного кількісного визначення знадобилося б неможливе терпіння і час.
На щастя, ми ніколи не замислюємося про положення та швидкості окремих молекул повітря. Натомість ми думаємо про сумарний результат їхньої поведінки. Це такі величини, як температура в кімнаті або тиск. Наприклад, ми знаємо, що температура — це, в глибині мікроскопічного рівня, лише рух молекул повітря, що вдаряються об нашу шкіру. На цьому рівні немає такого поняття, як температура у звичному розумінні. Це просто скупчення молекул, що рухаються і передають енергію молекулам нашого тіла. Лише коли ми «віддаляємося», ми розглядаємо колективну поведінку молекул як єдину величину.
Припустімо, ми розпорошили парфуми біля входу до кімнати. Спочатку для будь-кого в цій кімнаті місце розташування парфумів зрозуміле. Вони зосереджені біля дверей. Але з часом краплі парфумів змішуються з молекулами повітря, поки запах не стане рівномірним по всій кімнаті. Настане момент у майбутньому, коли парфумів біля дверей буде не більше, ніж у будь-якому іншому кутку кімнати.
Може здатися очевидним, що парфуми мають розсіюватися таким чином. Але коли ми копаємо глибше, це стає дивним. Це розповідає нам про плин часу. Парфуми завжди розсіюються по кімнаті. Вони ніколи не повертаються до одного кутка і не затримуються біля дверей надовго. Існує чіткий напрямок; характеристика, що відрізняє попередній час від наступного.
Причина в тому, що краплі парфумів, як і молекули повітря, можуть бути будь-де. У будь-який момент існує величезна кількість комбінацій, які вони можуть займати. Але переважна більшість цих комбінацій — молекула тут, крапля там — відповідає парфумам, рівномірно розподіленим по кімнаті. Лише мізерна частка означає їхнє зосередження біля дверей. Тому, хоча ніщо не забороняє парфумам знову зібратися біля пляшечки, імовірність цього надзвичайно мала. Якби ви були готові чекати надзвичайно довго (набагато довше, ніж вік Всесвіту), ви, можливо, стали б свідками того, як парфуми повернулися до флакона. Але я б не радив цього робити.
Ми не бачимо частинок, ми просто відчуваємо загальну картину, як-от температуру кімнати чи звук дзвона. Ми спостерігаємо, як запах парфумів незворотно переміщується з одного місця по всій кімнаті. Це приклад зростання ентропії.
Ми часто пов’язуємо ентропію з безладом. Я іноді думаю про неї як про те, наскільки мало ми знаємо. Коли парфуми тільки розпорошили біля дверей, ми можемо вказати на той куток і сказати: «Тут розпорошили парфуми». Пізніше це вже неможливо. Знання губиться серед рухів трильйонів молекул повітря, що штовхаються. Ми бачимо лише макроскопічний стан кімнати. З цієї перспективи кімната «забуває».
Це ентропія, що зростає, і багато фізиків вважають, що це задає напрямок часу. Хоча мікроскопічні закони фізики працюють однаково як вперед, так і назад у часі, імовірність диктує, що ізольовані системи завжди рухаються від нижчої до вищої ентропії. Що істинне тут — істинне всюди: у кімнаті з парфумами або у Всесвіті в цілому.
Це повертає нас до чорних дір. Студент Вілера Якоб Бекенштейн знав, що ентропія має завжди зростати, але виявив загадку. Якщо взяти гарячу хмару газу, повну ентропії — молекул у хаотичному русі, як парфуми, — і вкинути її в чорну діру, її ентропія, здається, просто зникає. Те, що було хаотичним, стає простим. Це виглядало як порушення фундаментального закону: ентропія Всесвіту зменшується. Проте Бекенштейн зрозумів, що площа чорної діри завжди збільшується, так само як і ентропія. Він дійшов висновку, що між ентропією та розміром чорної діри має бути зв’язок.
Отже, можливо, чорні діри не такі вже й прості. Якщо чорні діри пов’язані з ентропією, то вони мають бути пов’язані з кімнатою, яку я описав. І якщо картина Бекенштейна правильна, це означає, що за горизонтом подій має існувати світ, якого ми не бачимо, заповнений абстрактними станами, подібними до положень молекул повітря в кімнаті. Природа цих станів — як вони впорядковані, де знаходяться і чим є — досі є предметом дискусій. Їхня мікроскопічна природа вимагає квантової теорії. Проте, якою б не була їхня остаточна природа, вони залишають нас у невіданні.
Незліченні можливі історії чорної діри втрачаються. Колапс зірки, падіння матерії, катастрофічне злиття — ці деталі не виживають у фінальному зовнішньому описі чорної діри. Саме таким було розуміння Бекенштейном теореми про відсутність «волосся»: чорні діри стають простими, тому що ентропія забирає щось, що ми колись знали. Для нашої кімнати ми втратили походження парфумів. Для чорної діри ми втрачаємо все, окрім маси та обертання. З нашої точки зору, чорна діра забуває.
Це може вас непокоїти. Чи справді інформація втрачена, чи вона просто недоступна через практичні обмеження? Можливо, це розрізнення нічого не означає. Зрештою, яка різниця між обмеженням, яке ви не можете подолати, і фундаментальним правилом? Але відповідь тонка, і саме тут чорна діра та наша кімната розходяться.
Припустімо на мить, що ми отримаємо «погляд згори» на кімнату. Ми даємо собі повне знання про положення та швидкість частинок. Французький математик П’єр-Симон Лаплас мав схожу ідею у своєму «Філософському нарисі про ймовірності» (1814), де він говорить про «інтелект, який міг би охопити всі сили, якими наділена природа, і відповідне становище істот, що її складають». Іншими словами, той, хто знає все, що тільки можливо знати про фізичний світ.
Повертаючись до кімнати, ми беремо до уваги кожну молекулу повітря та парфумів. Ми знаємо їхні траєкторії з ідеальною точністю. З цією інформацією ми перемотуємо годинник назад, використовуючи закони фізики, щоб відстежити траєкторію кожної краплі парфумів до того місця, де вона виникла. Як при натисканні кнопки «перемотування» на відео, ми спостерігаємо, як молекули повітря рухаються з місця на місце. Коли ми робимо це, закони фізики діють так само. Було б легко переконати себе, що молекули повітря рухаються вперед у часі. Однак краплі видають цю ілюзію. Хоча колись вони були розподілені по всій кімнаті, поступово вони сходяться в одне місце: флакон у дверях, з якого вони з’явилися.
На цьому рівні Всесвіт працює однаково добре в обох напрямках. Ми не могли б здійснити такий розворот на практиці, звісно. Природа не полегшує це завдання. Але жоден закон не забороняє це робити. Ми можемо майже втримати пам’ять. Речі стають більш розмитими з часом, але вони ніколи не зникають повністю.
Для чорних дір історія інша. Горизонт подій відокремлює чорну діру від усього іншого у Всесвіті: і в переносному, і в буквальному сенсі. Горизонт подій означає, що чорна діра — це квиток в один бік. Якби ви вирушили в чорну діру з «всезнаючими» очима, можливо, ви змогли б перемотати годинник назад і побачити, що відбувалося в її минулому. (Хоча, можливо, і ні; ніхто не знає). Але в будь-якому випадку ви не змогли б нікому розповісти, що для більшості цілей означає те саме, що й не дізнатися. Ви та ваші повідомлення були б затягнуті глибше в чорну діру і стали б частиною її довгої історії.
З іншого боку, за межами горизонту подій ми не маємо доступу до станів чорної діри. У нас ніколи не буде можливості наблизитися і простежити її історію, як ми зробили з кімнатою. Натомість ми бачимо лише ширшу картину, а деталі приховані за горизонтом подій. Результат незліченних мікроскопічних станів, згрупованих разом, щоб дати кілька цифр, як-от температура кімнати чи запах парфумів. Тільки для чорної діри це її маса та обертання.
Це теорема про відсутність «волосся» двічі. По-перше, у тому ж сенсі, що й з кімнатою: «віддаліться», і дрібні деталі змиються в жменю чисел, історія сховається серед маси невизначених можливостей. Але чорна діра додає щось нове. «Загальна картина» — це єдиний вигляд, який нам дозволено мати. Деталі зникають за горизонтом подій. Тому ми залишаємося в невіданні щодо утворення чорної діри. Минуле стає недоступним. Чорна діра забуває.
Хоча, можливо, «забуває» — це надто просто. У нашій кімнаті минуле змивається. Воно, можливо, не зникає назавжди, але термодинаміка робить відновлення надто дорогим. І ми не живемо у світі частинок. Ми ніколи не будемо інтелектом Лапласа з «поглядом бога» (і навіщо нам це?). Натомість ми чуємо дзвони, відчуваємо запах парфумів, відчуваємо тепло кімнати, а не зіткнення незбагненної кількості молекул повітря. Нам даються ці скороминущі переживання, поки Всесвіт дрейфує до величезного, позбавленого ознак простору. Це компроміс, який пропонує нам природа: щось прекрасне, що зрештою має бути втрачене.
Чорні діри нічим не відрізняються. Вони виспівують свою історію, рухаючись від хаосу до тиші. Вони забувають майже все так само, як зрештою забуває все. Просто вони ніколи не зможуть відкрити щось більше. Через горизонт вони все ще можуть утримувати частину свого життя, хоч і у формі, яку неможливо відновити. Ви можете назвати це пам’яттю. Можливо, єдиний спосіб дістатися до неї — це впасти всередину і самому стати частиною історії. Знову ж таки, я б не радив цього робити.
Коли годинник у кембриджській кав’ярні показує 10 ранку, дзвони знову дзвонять, перш ніж замовкнути. Звук швидко зникає, залишається лише ледь чутний гул вулиці внизу. Я сиджу зі своєю вже холодною кавою, усвідомлюючи годину, що минула відтоді, як я прийшов. Це світ, який ми коротко споглядаємо: час крокує вперед, а ентропія зростає. Ви повинні мати втрату, щоб мати існування. Десь там, у космосі, чорна діра теж виспівує свій «дзвін» у тишу. Простір, час і повітря навколо мене забувають, як і я. І все ж я радий, що я був там, щоб це почути.
Оригінал: aeon.co
Космос зараз: хто на орбіті, скільки ракет злетіло цього року