З архівів: Курт Воннегут про 'Нешвілл' Роберта Олтмена, Біценіаль та Америку
· Культура
Курт Воннегут описує 'Нешвілл' як духовний інвентар США, що розкриває нашу культуру.
"Nashville — гра тіней того, ким ми стали, і де ми можемо шукати мудрість"
Це не рецензія на фільм. Це розмова про фільм.
І я раніше думав, що наші машини врешті-решт уб'ють усіх нас. Тепер я підозрюю, що нас можуть врятувати або принаймні освіжити одні з них — а саме кінокамера. Більшість того, що було зроблено з цим пристроєм до цього часу, було так само безглуздо, як і автомат у пенні. Але тепер Роберт Алтман використав камеру, щоб створити стрічку ацетату, яка, коли її підсвічують ззаду, проєктує на плоску поверхню в затемненій кімнаті будь-де гру тіней того, ким ми насправді стали, і де ми можемо шукати більшу мудрість.
Назва фільму — Nashville.
Я часто сподівався, що мистецтва можуть бути дивовижно корисними в важкі часи. Я бачив небагато прикладів цього. Проте Nashville здійснює мою мрію. Це духовний інвентар Америки, чудово чесний і відвертий.
Фільм показує нам систему бажань, винагород, покарань і фізичних об'єктів, які ми склали разом з роками. Він використовує світ кантрі-музики як модель. Grand Ole Opry має більше значення, ніж саме сонце.
Якщо, наближаючись до нашого двохсотлітнього ювілею, ми подумаємо про таку систему замість пустого блеяння, як у Liberty Bell, ми ще можемо стати нацією.
Пан Алтман натякає, що наше розуміння нашої дивної цивілізації має виходити від нас самих. Він залучає актрису, щоб зобразити британську документалістку, яка відвідує Нешвіл, щойно повернувшись з Ізраїлю та найчорнішої Африки. Вона впевнено неправильно трактує все, що бачить. Вона має європейську яскравість і досконалість, які, якщо їх застосувати до міста Нешвіл, роблять її дурною. Вона каже про маєток зірки кантрі-музики, побудований з колод: “Це чистий Бергман.” А потім додає: “Але, звісно, це не ті люди для Бергмана.”
І я мушу сказати, що, коли фільм закінчився, я не лише хотів плакати, але й був приголомшений тим, наскільки нерозривно пов'язана наша культура з рештою світу. Це чисте і недавнє винаходження, що виникло з випадкових можливостей здобути гроші або владу чи славу. Навіть минуле є фальшивим. І ті, хто беруть участь у цій культурі, особливо слабкі або простодушні, відчувають потребу винаходити особистості, настільки нові та довільні, як і винаходи, з якими вони сподіваються гармонізувати.
Вони втрачають зв'язок, серед іншого, з планетою та своїми співвітчизниками.
Хоча така культура може не призводити до божевілля, вона, безумовно, забезпечує живильну атмосферу для певних видів маргіналів, які, як партизан, залишаються непоміченими серед загального населення. І, подібно до партизан, ці божевільні можуть мати вкрай спрощені уявлення про значення всіх життів навколо них — і, виходячи з цих уявлень, вони можуть мати фатальні наміри.
Вбивство може легко стати найраціональнішою річчю у світі.
Коли я був студентом антропології, мені було ясно, що одна культура приблизно так само винагороджує, як і інша, і що всі культури здаються сповненими абсурду, коли їх розглядають сторонні, що шукають легких сміхів або причин для осуду. Це залишило мене в поганому стані, аби критикувати будь-яку культуру, включаючи свою. І я критикую свою лише тепер, оскільки вона стала настільки небезпечною. Вона якось втратила інтерес до нашого виживання. Нас якось страшно наводить жах те, у що ми погодилися вірити.
Сам фільм відкривається сесія запису патріотичної балада, приспів якої стверджує, під акомпанемент “Battle Hymn of the Republic”: “Ми, напевно, робили щось правильно, щоб прослужити двісті років.”
І все йде шкереберть в кінці фільму. Є максимальна потворність, божевілля та безглуздя. І жодна велика людина, ідея або диво не з’являється, щоб зцілити вражених свідків — натовп, який виявляється дитини в розгубленості та надії. Ми не звірі, говорить Алтман. Американський народ завдяки камері виглядає невинним і прекрасним.
І безлідерним.
І безідейним.
І все, що наша культура може дати їм для втіхи, — це зачаровуюча мелодія і нещасна брутальна пісенька, що грає через систему гучномовців. Кожен запрошується співати разом.
Приспів звучить так: “Це мене не турбує.”
Цей фільм стане величезним хітом, і така ж буде його музика. Ми всі будемо чути та співати “It Don’t Worry Me” ще деякий час. Ця пісня є одним з наших найсладкиших нових винаходів.
Тим часом, я вважаю, що, можливо, настав час для нас винайти дещо глибше. Те, що американець створив цей фільм, безумовно, є свідченням того, що ми здатні на глибину. І слід зазначити, що дві з найглибших вистав були виконані Генрі Гібсоном та Лілі Томлін, які раніше викликали найбільш порожній сміх на телебаченні в Laugh-In нещодавно.
Можливо, ми занадто довго принижували себе з дурними піснями та порожнім сміхом.
І ми, безумовно, принизили себе способом, яким ми розподіляємо захоплення, владу та багатство. Адже ми зазвичай надаємо ці речі, як і люди в цьому фільмі, розумним людям, внесок яких в людську гідність або в виживання суспільства є негативним, незначним або нульовим.
Звичайні люди помітили це, і, щоб впоратися з жорстокою та безжальною економікою, вони неминуче стають дедалі більш вправними імітаторами матеріально успішних осіб, чиї внески в людську гідність або виживання суспільства є негативними, незначними або нульовими.
Безумовно, що ми повинні винайти під час святкування нашого двохсотлітнього ювілею, разом з історією Мікі Мауса, це — план про те, як зробити нашу економіку добрішою та раціональнішою, щоб наші люди не були настільки панічно налаштовані стосовно влади та багатства, а також щоб ми легше розрізняли наших святих і небезпечних божевільних.
Сказавши це, я хочу зазначити, що в моїй голові сплинув цей ідішизм: “Що ж, які ще новини?”
Добре — мені здається, що наші політичні та економічні лідери тепер настільки позбавлені ідей або розуміння американського народу такими, як вони є насправді, що сила і відповідальність переходять до американських митців, особливо кінематографістів. Вони магічно спостережливі і набагато краще за нас у шоу та розповіді.
Це — новина.
Оригінал: www.vogue.com