Політична картина, яка все ще під судом у Південній Кореї

· Азія

Політична картина, яка все ще під судом у Південній Кореї

У Південній Кореї триває судовий процес над картиною, створеною 37 років тому, що символізує демократичний рух.

В суді Сеула в березні цього року прокурор зачитав обвинувачення проти Чон Сунг-іла, колишнього студента мистецтв, з обвинувачення, вперше складеного у 1989 році. Мова не змінилася, як і самі обвинувачення. Через тридцять сім років лише молодий підсудний зазнав змін.

У 1989 році йому було 23 роки в Південній Кореї, яка ще зазнавала впливу десятиліть військового правління. Чон допоміг створити живопис довжиною 77 метрів, що зображав незалежний рух країни та демократичні повстання. Це призвело до обвинувачення та засудження його відповідно до Закону про національну безпеку Південної Кореї за виробництво того, що закон називає "матеріалами вираження, що вигідні ворогу".

Через багато років держава показала цей самий витвір мистецтва в Національному музеї сучасного і сучасного мистецтва і визнала його учасником руху за конституційні права. Однак його кримінальний запис ніколи не було анульовано.

Справа Чона зрештою була повторно відкрито для нової судової справи у 2026 році, після того, як суди визнали, що його незаконно затримали та змусили на співпрацю розвідників багато років тому. Прокурори, які виступали проти повторного відкриття справи, повернулися до первинного обвинувачення, знову стверджуючи, що картина популяризує ідеї, "суперечливі" для Північної Кореї.

Через майже чотири десятиліття правова структура залишалась замороженою в часі, відмовляючись відповідати реальності, яка поважає права, яку тепер стверджує південно-корейська держава. Щоб зрозуміти, як картина може залишатися злочином протягом майже чотирьох десятиліть, потрібно зрозуміти війну, яка ніколи не закінчилася.

Сьогодні, сімдесят шість років тому, почалася Корейська війна. Після закінчення японської колоніальної влади в 1945 році, півострів було поділено вздовж 38-ої паралелі, з Радянським Союзом, що контролював Північ, та США — Південь. У 1948 році були засновані дві окремі держави. Через два роки війна спалахнула.

Бої тривали три роки; війна триває все життя. Вона залишила мільйони мертвих або поранених, спотворила більшу частину півострова до руїн і роз'єднала сім'ї, які до цього дня ніколи не з reunited.

Те, що було підписано в липні 1953 року, стало лише перемир'ям, військовою угодою про припинення бойових дій. Не мирною угодою. Перемир'я все ще діє, але миру ніколи не настало. Півострів залишається розділеним демілітаризованою зоною, однією з найміцніших укріплених кордонів у світі.

Розділення не лише розділяє території. Воно відокремило людей один від одного та від права знати, як живе інша сторона. Міжнародне право з прав людини захищає право шукати, отримувати та передавати інформацію "незалежно від кордонів". Обидві Кореї ратифікували Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

Проте обидві розбудували правові системи, які криміналізують спосіб, яким люди отримують доступ, обговорюють та виражають ідеї, інформацію і культуру один одного. Порівняння не є еквівалентом. В обох країнах проте той самий невирішений конфлікт слугує виправданням для придушення такого ж основного права.

У Південній Кореї Закон про національну безпеку 1948 року криміналізує висловлювання підтримки, заохочення чи схиляння до "антидержавних організацій", які в законі широко визначаються як групи, що мають урядову владу або прагнуть повалити державу.

На практиці прокурори та суди Південної Кореї застосовували це, перш за все, до однієї організації: Північної Кореї. Ефект виходить за межі судової зали. Будь-який вираз, який можна представити як такий, що симпатизує Північній Кореї, ризикує отримати етикетку "ppalgaengi", слівце, що означає "червоний", або "jongbuk", що буквально означає "слідуючий за Північчю", або образливий ярлик, що позначає когось як підлеглого ворогу.

Це не просто слова. Це соціальні вироки, які можуть закінчити кар'єру, зруйнувати репутацію та слідувати людині протягом всього життя. Погіршувальний ефект закону, як-от Закон про національну безпеку, полягає не лише в тому, що він робить з людьми, яких переслідує. Це також те, що він робить з усіма іншими. Закон переслідує кількох. Страх, який він породжує, змушує мовчати решту.

У грудні 2024 року тодішній президент Юн Сук Йол оголосив воєнний стан, посилаючись на "про-північні антидержавні сили".

Хоча декларація була скасована парламентом протягом кількох годин, а Юн зрештою був усунений з посади, криза виявила лякаючу безпосередність. Та ж мова, що колись використовувалася для переслідування студента мистецтв за картину, була запозичена, щоб виправдати спробу закрити Національні збори.

У Північній Кореї та ж логіка працює в іншому напрямку, але з набагато жорсткішими наслідками. Закон 2020 року описує південно-корейські медіа як "гнилі ідеології", караючи за перегляд їх тривалими тюремними термінами та потенційно смертною карою за їх поширення.

Закон 2023 року розширює це на мовні зразки та лексику південнокорейців. Проте люди, з якими Amnesty International проводила інтерв'ю, які покинули країну навіть до набрання чинності цими законами, згадували про цікавість, яку жоден закон не міг знищити.

Вони шукали заборонені південно-корейські драми та музику, усвідомлюючи ризики. Той, хто їх приваблював, був не політикою, а зображенням звичайного життя, яке наратив держави ніколи не визнавав. Чим більше це було заборонено, тим більше вони цього хотіли.

Конституція ЮНЕСКО, ухвалена в 1945 році, попереджала, що "недостатнє знання способів і життів один одного" породжує "підозру і недовіру", які "занадто часто призводили до війни". На Корейському півострові обидва уряди підтримують цей невігластво по закону.

Жодна з систем не уникла критики. Верховний комісар ООН з прав людини засудив закони Північної Кореї перед Радою Безпеки, попереджаючи, що покарання людей за перегляд або поширення закордонних медіа порушують право на свободу вираження. З того часу Офіс з прав людини ООН повідомив про різке загострення цього придушення.

Пхеньян відхилив ці висновки, захищаючи свої закони як суверенні заходи. Аналогічно, з 1992 року КОМІТЕТ ООН з прав людини неодноразово повідомляв Південній Кореї, що її закон не відповідає суворим вимогам міжнародного права з прав людини, востаннє в 2023 році. Щоразу Сеул використовував "північну загрозу", щоб виправдати статус-кво, і жодна реформа не була впроваджена.

Сімдесят років після закінчення бойових дій більшість корейців ніколи не бачили обличчя з іншого боку кордону. Але пошук зв'язку, який обидва уряди намагалися криміналізувати протягом десятиліть, виявляє те, що жодна з систем не може собі дозволити визнати: бажання знати іншу Корею триває, навіть за існуючою правовою архітектурою, призначеною для забезпечення мовчання.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права уявляє "вільних людей, які насолоджуються свободою від страху". На Корейському півострові це бачення було принесено в жертву війні, яка зупинилася сімдесят років тому, але ніколи не була дозволена закінчитися.

Висновок у справі студента мистецтв Чона ще не було оголошено. Але його судове розслідування має продовжитися на фоні нескінченної війни, що вимагає нескінченного ворога: ворога, якого не можна вільно знати, відкрито обговорювати або повністю зрозуміти.

Ціна вимірюється не тільки в життях, загублених під час боїв, але й у страху, що передається через покоління, у розмовах, які ніколи не відбулися, у запитаннях, які ніколи не були задані, і в майбутньому, яке стало важче уявити.

Борак Чан - дослідник Східної Азії Amnesty International.

Оригінал: asiatimes.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу