Банківські бунтарі: Як ліванці грабували власні рахунки, щоб вижити

· Люди

Банківські бунтарі: Як ліванці грабували власні рахунки, щоб вижити

Під час фінансової катастрофи в Лівані звичайні люди почали вдаватися до пограбувань банків, щоб силою повернути власні заощадження, заблоковані корумпованою системою.

Банківські грабіжники-повстанці, які викрали власні гроші

Коли ліванські банки заблокували доступ мільйонам людей до їхніх заощаджень, звичайні громадяни зробили надзвичайний крок — і стали неочікуваними народними героями.

Для багатьох читачів катастрофічний фінансовий колапс, що вразив Ліван у 2019 році, ймовірно, загубився у нескінченній низці епідемій, війн та криз, які домінували в новинах протягом останнього десятиліття. Але незалежно від того, чи знаєте ви щось про Ліван, ця нова історія — справді захопливе читання. Бейрутський репортер і фотограф Джейкоб Рассел розповідає нам історію трьох звичайних людей, які втомилися від того, що їх залишили напризволяще, і вдалися до рішучих дій.

Ранок 18 січня 2022 року був надзвичайно холодним у ліванській долині Бекаа. У селі Кефрая, біля підніжжя найзахідніших гір регіону, Абдалла аль-Саї прокинувся рано від повідомлення свого банківського менеджера. Прочитавши його, він відклав телефон і зробив кави, рухаючись тихо, щоб не розбудити дружину та дітей. Він мовчки випив чашку-другу і обміркував свої варіанти, які, як йому здалося, звели до одного. Допивши каву, він прийняв рішення. Він узяв один зі шкільних портфелів свого сина і поклав у нього пістолет. Потім вийшов з дому, тихо зачинивши за собою двері.

Протягом кількох місяців аль-Саї намагався зняти останні 50 000 доларів зі свого власного банківського рахунку, і всі ці місяці банк зволікав, вимагаючи сумнівних обґрунтувань. У ранковому повідомленні вимагалися докази того, що гроші потрібні йому для оплати бізнес-витрат. Але це було не так. Гроші були потрібні йому, щоб нагодувати сім’ю.

Паралельні гірські хребти, що охоплюють долину, ізолюючи її від Сирії на сході та Бейрута на заході, роблять Бекаа окремим світом. Вплив Бейрута там хиткий, і люди звикли вирішувати свої справи самостійно. Аль-Саї — великий чоловік із пістолетом Glock, що постійно був заправлений за пояс штанів. Але такий аксесуар навряд чи здивує когось у Бекаа, а посивілу бороду аль-Саї не приховати за дитячими рисами обличчя та швидкою усмішкою. Він справляє враження людини, яка могла б використовувати свою статуру, щоб бути Санта-Клаусом так само ефективно, як і залякувати.

Аль-Саї зупинився біля будинку свого батька, щоб забрати дві пляшки пального із запасу, який той зберігав. Потім він поїхав на цвинтар і став на коліна на холодній землі біля могили матері. Його дихання перетворювалося на пару на морозі, поки він молився.

У селі Джуб-Джанін, за десять хвилин їзди, він припаркувався біля відділення банку BBAC і спокійно увійшов всередину. «Привіт, Абдалла, як справи?» — запитав він у клерків, які добре знали його після незліченних спроб витиснути з них власні гроші. Він відповів на їхні привітання, оглядаючи приміщення. Серед ранкових клієнтів була пара з маленьким сином. Побачивши їх, аль-Саї зупинився, згадавши власного сина, Девіда. Він знав, що те, що він збирається зробити, налякає цю дитину, і що він сам хотів би вбити будь-кого, хто зробив би таке з Девідом. Він сів у фоє, поклавши сумку на коліна, і почав чекати. Коли сім’я пішла, аль-Саї встав і попрямував до кабінету менеджера, розстебнувши блискавку на сумці.


Щоб зрозуміти, чому люблячий батько та чоловік може вирішити за ранковою кавою пограбувати банк, потрібно усвідомити жахливу трансформацію, яку пережив Ліван на початку 2020-х років. Попри асоціацію з безладом і конфліктами, протягом багатьох років Ліван мав здоровий середній клас. Навіть якщо в країні не було багато можливостей, хороші університети випускали фахівців, які їхали за кордон і забезпечували цілі сім’ї на батьківщині. Відвідувач Бейрута в період між 2005 і 2019 роками міг би побачити жваве місто, повне нових машин, шикарних ресторанів і магазинів, що продавали речі, які купують лише тоді, коли у вас уже є все необхідне. У центрі всього цього були славнозвісні ліванські банки.

Банківський сектор Лівану довго вважався взірцем стабільності в регіоні, охопленому заворушеннями. Щоб підтримувати курс ліванської ліри до долара, центральний банк мав забезпечити постійний приплив доларів у країну. Суворі закони про банківську таємницю та відсоткові ставки до 20% залучали капітал з усього світу, особливо від мільйонів ліванців, які жили та працювали за кордоном. Попри очевидно дисфункціональну економіку, в ті роки в Лівані оберталися величезні суми готівки.

Зовні ліванські банки були прикладом глобального успіху. Але під поверхнею ховався рівень фінансових махінацій, від якого почервонів би навіть Берні Мейдофф. Щоб створити видимість стабільності та фінансувати уряд, який мав приголомшливий дефіцит бюджету, центральний банк позичав долари у комерційних банків під величезні відсотки. Він покладався на подальші надходження, щоб виплатити ці борги, і покривав дефіцит за допомогою надзвичайно творчої бухгалтерії. У 2023 році, після краху, аудитори сухо зауважили, що «навіть нетрадиційна бухгалтерська політика, щоб бути політикою, повинна мати певні базові риси, наприклад... не залежати від суб’єктивних рішень».

Кілька людей почали щось підозрювати. Фуад Дебс був партнером у юридичній фірмі Debs & Associates, серед клієнтів якої були приватні банки. 39-річний Дебс, який має разючу схожість з актором Беном Стіллером, виглядає як справжній юрист — людина, яку можна зустріти на корті для паделу чи на полі для гольфу. Але під його сорочкою з ґудзиками б’ється серце активіста.

Наприкінці 2010-х Дебс почав відчувати, що в системі щось не так. Екстраординарні відсоткові ставки, які пропонувалися, тхнули відчаєм. Незвична кількість грошей залишала країну, а фінансове інженерне мистецтво за дверима центрального банку було занадто заплутаним, щоб бути здоровим. Як би він не дивився на це, все виглядало як фінансова піраміда.

Дебс попереджав друзів і колег, що щось не так, але мало хто слухав. Панівний наратив стверджував, що попри всі негаразди Лівану, банки були єдиною точкою стабільності. І здавалося, що вперше справи йдуть добре. Не було причин для паніки.

Але Дебс мав рацію. Потік доларів з-за кордону вичерпувався, і в жовтні 2019 року піраміда завалилася. Коли ліра почала падати, уряд кинувся шукати готівку, щоб підтримати її. Необдуманий податок на месенджер WhatsApp вивів людей на вулиці, і протести відразу переросли в загальнонаціональний рух, що вимагав повної зміни влади.

Банки зачинили двері, нібито щоб уникнути паніки вкладників. Дебс підозрював, що паніка все ще триває, але це була закрита, ексклюзивна паніка. Він мав рацію. Поки банки залишалися зачиненими для громадськості, вкладники зі зв’язками виводили мільярди доларів із країни.

Коли через кілька тижнів банки знову відкрилися, вони намагалися зупинити втрати, обмеживши доступ вкладників до їхніх власних грошей. Доларові рахунки були заморожені або видавалися краплями за допомогою складних механізмів, розроблених для перекладання збитків банку на клієнтів. Тим часом депозити в лірах просто розтанули, оскільки валюта втратила 95% своєї вартості. Зарплати в лірах стали нікчемними: місячного заробітку ледь вистачало на пляшку олії. Середній клас Лівану розвалився з запаморочливою швидкістю, за лічені тижні опустивши людей, які жили комфортним, цивілізованим життям, у злидні. Величезна більшість цих рахунків заблокована й донині, а зняття коштів дозволене лише в частках від номіналу.

Дебса жахала швидкість колапсу та байдужість людей, які його спричинили. Одна подія особливо підкреслила трагедію, що спіткала його країну. Вранці 3 липня 2020 року 61-річний чоловік на ім’я Алі Мохамед аль-Хік прийшов до відділення Dunkin’ Donuts у Західному Бейруті. Він поклав копію свого чистого судового запису біля невеликого дерева у вазоні поруч. Потім, тримаючи в одній руці ліванський прапор, він вистрілив собі в голову. До юридичного паперу був прикріплений один рядок: «Я не єретик». Це посилання на слова відомої пісні ліванського композитора Зіада Рахбані: «Я не єретик, але голод — це єресь, бідність — це єресь, а приниження — це єресь».

Дебс почав вважати цю кризу «злочином століття». У роки після краху його фірма надавала юридичну допомогу та лобіювала реформи. Вони подали понад 100 позовів від імені вкладників, з різним успіхом. У них були деякі перемоги, але навіть тоді їм часто доводилося погоджуватися на мирову угоду, щоб уникнути років апеляцій.

На той час, коли Абдалла аль-Саї увійшов до банку в Джуб-Джанін, Дебс був частиною вільного об’єднання юристів та активістів, відомого як Спілка вкладників. Йому зателефонував хтось із Бекаа і сказав, що вкладник силою забирає свої гроші — те, що, як він давно очікував, має статися. Два роки боротьби в судах, лобіювання МВФ і нескінченні кампанії призвели лише до кількох номінальних перемог. Дебс прийшов до переконання, що пряма дія — це єдиний шлях, і дивувався, чому це зайняло так багато часу. «Нарешті!» — подумав він, хапаючи ключі від машини та одягаючи пальто.

Коли Дебс прибув у Джуб-Джанін, ситуація біля банку була хаотичною. Перехожі юрмилися навколо, їх ледве стримували поліцейські та солдати. Офіцери розвідувального управління поліції розмовляли з аль-Саї через замкнені вхідні двері банку.

Всередині аль-Саї приставив диван до дверей і полив його бензином. На самому початку пограбування він відпустив усіх клієнтів, залишивши клерків за стійкою, а менеджера — у її кабінеті, де вона розмовляла телефоном зі своїм керівництвом у BBAC. На подив аль-Саї, керівники намагалися збити ціну. «Вони пропонують 10 000 доларів на місяць, поки рахунок не спорожніє», — сказала йому менеджерка, не відриваючи слухавку від вуха.

«Ви справді не розумієте, що тут відбувається, чи не так?» — проричав він, розбризкуючи ще більше бензину в кабінеті.

«Просто нехай забере гроші», — закричала менеджерка в слухавку. — «Він усіх нас повбиває!»

Після кількох годин банк погодився видати його гроші. Готівку мали передати дружині аль-Саї, і коли він переконався, що вона вдома і в безпеці, він здався поліції. «Переконайтеся, що ви внесли зняття коштів у систему», — сказав він менеджерці, поки вона відраховувала 50 000 доларів. — «Я тут не для того, щоб щось красти».

Коли він вийшов, його заарештували поліцейські, чиї зарплати через кризу впали до рівня близько 50 доларів на місяць. Коли копи надягали на нього кайданки, один нахилився і, використовуючи почесний титул, що означає «герой», прошепотів: «Мені шкода, я батал (герою), я б ніколи не зробив цього з тобою, якби мене не змушував цей мундир».

Дебс і Спілка вкладників почали діяти від імені аль-Саї. Він відчув полегшення, коли на першому слуханні суддя призначила заставу в розмірі 5 доларів, що свідчило про її прихильність до його ситуації.

Коли аль-Саї вийшов на волю, він витратив певний час, телефонуючи працівникам банку, які були його заручниками — усі вони були для нього майже сусідами — вибачаючись за те, що змусив їх пройти через це випробування, і запевняючи, що це не було нічого особистого.

Протягом місяців після пограбування в Джуб-Джаніні криза затягувалася, постійно погіршуючись, оскільки верстви населення скочувалися в жахливу бідність. Дебс не міг зрозуміти, чому ніхто не пішов стопами аль-Саї. Була коротка хвиля національних дебатів щодо того, чи є він героєм, чи лиходієм, але, окрім криків в обличчя байдужих касирів, ніхто інший не вдавався до дій, які, на думку Дебса, могли б зруйнувати безкарність банкірів.

Вранці 11 серпня, у самий розпал літньої спеки, Дебс давав інтерв’ю журналісту. Посеред розмови він отримав дзвінок. «Це знову відбувається, Фуад. Federal Bank в Хамрі. Швидше сюди».

Бассам Хуссейн, 42-річний власник крамниці, не приділив багато уваги справі аль-Саї, коли читав про неї. Якби його запитали, він би сказав, що схвалює це, але, як правило, волів зосереджуватися на власних справах, а не на чужих. Як і у більшості в Лівані, його власні справи ставали все більш обтяжливими.

Коли банки зачинили двері, на рахунку Хуссейна було понад 200 000 доларів; гроші, які він отримав, продавши нерухомість і відкладаючи щедрі чайові, які отримував, працюючи в елітному готелі Бейрута, перш ніж відкрив невеликий супермаркет. Його банк, Federal Bank of Lebanon, домовився видавати йому 400 доларів на місяць, разом із ваучером на 200 доларів, який можна було використати в певних магазинах у межах залишку на його рахунку.

Ситуація була напруженою. У нього були дружина і двоє синів, про яких треба було піклуватися, а його батько страждав на хворобу Альцгеймера; але докладаючи зусиль, він давав собі раду. Потім одного дня батько впав і зламав стегно. Рахунок за лікування перевищив 10 000 доларів. Хуссейн, знаючи, що візит до банку буде марним, взяв кредит.

У липні він пішов зняти свою місячну допомогу. «Вибач, Бассаме», — сказав йому менеджер Хассан Халаві. — «Цього місяця у нас немає грошей. Але не хвилюйся, ми дамо тобі 800 доларів, коли ти прийдеш наступного місяця».

Хуссейн, який родом з Узаї, важкого, бідного району біля аеропорту Бейрута, подумував про те, щоб влаштувати скандал. Він має скромну, врівноважену вдачу, але це спокій, який за потреби може перерости в смертельну загрозу. Довга борода приховує нижню частину обличчя, додаючи невловимості, яка змушує бути обережним. Але він спостерігав за криками, що відбувалися щодня в банках по всьому місту, і знав, що це ніколи не працює.

Коли він повернувся в серпні, йому знову сказали, що грошей немає. «Це якась затримка в центральному банку, ми нічого не можемо з цим вдіяти», — сказав Халаві, знизавши плечима.

«Що ти маєш на увазі, що грошей немає? Ви ж банк. Послухай, я взяв кредит, щоб лікувати батька, дай мені принаймні ці 400 доларів за цей місяць».

Менеджер втрачав терпіння. «Справді, Бассаме, у нас нічого немає. Я зателефоную тобі, коли гроші надійдуть».

Хуссейн теж втрачав терпіння, народжене місяцями тривоги та виживання. Він відчув, як зростає гнів. «Не грай зі мною в ці ігри. Я не як усі ці інші вівці».

У цей момент Халаві припустився фатальної помилки. Він засміявся. «О, так? І що ти збираєшся з цим робити? Давай, Бассаме, я зателефоную тобі, коли в нас щось буде для тебе».

На мить запала тиша, у якій, якби ви прислухалися, ви могли б почути клацання замка безповоротного рішення, прийнятого в розумі Хуссейна. Дуже тихо він сказав: «Ти понесеш наслідки за це». Потім він встав і вийшов.

Через кілька днів, вранці 11 серпня, Хуссейн під’їхав до банку рівно о дев’ятій ранку. У просторі для ніг на пасажирському сидінні була каністра з двадцятьма літрами бензину та дробовик із магазином. Він припаркувався біля входу і увійшов із порожніми руками, щоб переконатися, що менеджер на місці. Він хотів свої гроші, але хотів отримати їх саме з рук цієї людини.

Халаві здивувався, побачивши його. «Я ж казав, що зателефоную, коли отримаємо твої гроші».

«Я знаю, — відповів Хуссейн. — Просто був поруч, тому зайшов перевірити».

«Добре, ну, як я і сказав, ми тобі зателефонуємо».

Хуссейн повернувся до машини і дістав зброю та бензин. Цього разу він увійшов рішуче, гнів гордої людини, змушеної просити, штовхав його крізь двері. У приміщенні миттєво вибухнула паніка. Він пересмикнув затвор дробовика, і жінка знепритомніла. Забравши ключі в клерка, він витягнув непритомну жінку на вулицю і замкнув двері. Серед клієнтів, що залишилися, був літній чоловік. «Ви можете йти, дядьку, ви занадто старий для цього», — сказав йому Хуссейн.

«Але мені потрібно 200 доларів, — відповів чоловік. — Я прийшов отримати свої 200 доларів за цей місяць».

«Ну, я не буду просити ваші гроші, але якщо хочете, я дам вам 200 доларів зі своїх, коли їх отримаю».

«Ех, гаразд, я залишуся», — сказав дідусь і сів.

Хуссейн загнав заручників за стійку і запевнив їх, що не бажає їм зла, але також попередив, що вистрелить у кожного, хто спробує щось зробити. Коли двері зачинилися, а заручники були приборкані, він пішов до кабінету Халаві. Коли він побачив чоловіка через тунельний зір, викликаний адреналіном, роки боротьби, намагання втримати сім’ю на плаву, благання про гроші, які, як він вважав, були його власними, спливли перед очима. Він приставив дробовик до обличчя переляканого Халаві і прогарчав: «Мені потрібні мої гроші».

«ОК, ОК, заспокойся, Бассаме. Заспокойся. Ми можемо все владнати, — благав Халаві. — Я можу дати тобі 400 доларів зараз».

Хуссейн не міг повірити своїм вухам. «Ти все ще намагаєшся дати мені 400 доларів, сучий ти сину? Мені потрібні мої гроші. Усі до копійки!»

Халаві кинувся до сейфа, згорбившись від страху. Коли він відкрив його, Хуссейн побачив, що там було щонайбільше 4 000 доларів разом із купою майже нікчемних лір. «Мені байдуже, що ти робитимеш, кому доведеться телефонувати, але я не піду, поки не отримаю 200 000 доларів», — сказав йому Хуссейн. — «Починай телефонувати».

Банк розташований у жвавому комерційному районі, поблизу Dunkin’ Donuts, де застрелився аль-Хік. За лічені хвилини представники кожної служби безпеки Лівану зібралися зовні. Вони зіткнулися з подвійною проблемою. Усередині банку Хуссейн у джинсових шортах, капцях і перевернутій бейсболці ходив туди-сюди, палячи, надто розлючений, щоб чітко розмовляти з переговірниками біля дверей. Але позаду них натовп перехожих, що зібралися подивитися, швидко переростав у розгнівану юрбу.

Незабаром солдати почали штовхатися з людьми, які хотіли увійти в банк і допомогти Хуссейну. Коли Дебс під’їхав, побачене зігріло йому серце. Очолюваний активістами з мегафонами, величезний натовп скандував: «Ми всі Бассам!» і «Тримайся, Бассаме, бийся! Забери все!» Протестувальники попереду вступили в сутичку з офіцерами в поліцейському спорядженні, і Дебс ледве втримувався на ногах, намагаючись підійти ближче.

Зрештою Хуссейн заспокоївся достатньо, щоб почати переговори. Вони були примирливими, запитували його, чи все гаразд всередині, чи потрібна йому кава або щось інше. Через три години вони запропонували йому 5 000 доларів. Він прийшов у лють від нахабства цієї пропозиції і пообіцяв, що поб’є Халаві до напівсмерті, якщо до нього не поставляться серйозно. «Забудь про Халаві, — сказав йому поліцейський. — Це ми збираємося дістати тобі твої гроші, забудь про цього хлопця. Добре, давай подивимося, чи зможемо ми отримати більше».

Пропозиції зростали разом із температурою, поки день добігав кінця. 10 000 доларів. 15 000 доларів. Щоразу, коли робилася пропозиція, інформація про неї просочувалася до натовпу, що постійно зростав, і лунали вигуки: «Не бери, Бассаме! Забирай усе!». Хуссейн щоразу відмовлявся. Випари бензину, який він розлив на стійках, змішувалися з серпневою вологістю, роблячи повітря затхлим і важким. Літній чоловік, який вирішив залишитися, почав відчувати запаморочення, тому Хуссейн відпустив його.

Вдень один із клерків приніс Хуссейну телефон. «Привіт, Бассаме, це T-Marbouta, ресторан за рогом. Ви там уже багато годин, ви, мабуть, голодні. Можемо ми надіслати вам їжі?» Приблизно через сорок п’ять хвилин їжа прибула, і її передали через двері. Хуссейн сів їсти сендвічі з шаурмою, салати та мезе зі своїми заручниками. Він тримав Халаві в кабінеті, голодним.

Пізно вдень пропозиція банку становила 35 000 доларів і право знімати 400 доларів на день, поки рахунок Хуссейна не буде порожнім. Один із переговірників, офіцер, який за день порозумівся з Хуссейном, покликав його. «Слухай, чоловіче, думаю, тобі треба прийняти цю пропозицію, — сказав він, нахилившись змовницьки. — Вони стають дуже нетерплячими, щоб закінчити це тут. Я не знаю, скільки ще зможу стримувати їх від штурму зі стріляниною. Настав час подумати про свою сім’ю».

Хуссейн, втомлений і без жодного бажання бути мучеником, зрозумів, що це найкраще, на що він може розраховувати. Він почав випускати заручників по одному. Потім поклав дробовик і вийшов. Натовп вибухнув величезним схвальним вигуком; він обернувся і помахав рукою, коли поліція супроводжувала його до машини — без кайданків, офіцер тримав для нього двері.

Дебс стрибнув у таксі і поїхав за ним до поліцейської дільниці, домігшись права увійти, щоб переконатися, що Бассам має належний юридичний захист. Хуссейн провів у в’язниці лише п’ять днів, пройшовши через низку допитів, на яких, за його словами, кожен поліцейський, з яким він розмовляв, вітав його з тим, що він наважився на такий крок.

Після того, як аль-Саї пограбував свій банк, Ліван розривався між захопленням і несхваленням. На той час, коли Хуссейн вийшов із Federal Bank і помахав своїм прихильникам, уся країна вітала його. У день, коли він вийшов із в’язниці і повернувся додому в Узаї, його зустріли натовпом, підняли на плечі і тріумфально пронесли вулицею під звуки феєрверків та святкової стрілянини.

Дебс думав, що це точно має стати подією, яка зруйнує дамби, що стримували гнів цілої нації. Але, на його подив, ніхто не пішов його шляхом у наступні тижні. Він не знав, що справжня остання крапля вже готувалася.

Салі Хафіз, 32 роки, не схожа на типовий образ банківського грабіжника. Мініатюрна, темноволосою і з макіяжем, вона водночас сором’язлива і впевнена в собі. Здається, вона завжди на межі сміху, ніби життя — це довгий жарт, який веселіше розповідати, ніж слухати.

Попри свою удавану легковажність, Хафіз серйозно ставиться до своєї країни. У ніжному віці 11 років вбивство екс-прем’єр-міністра Рафіка Харірі пробудило в ній політичну свідомість. Вона приєдналася до успішних протестів проти сирійської окупації, які були спровоковані цим вбивством. Життя після цього було хорошим. Ліван був незалежним і сповненим надій. Її сім’я не була багатою, але вони жили непогано. Салі навчалася в університеті на дизайнера інтер’єру.

Але на той час, коли люди вийшли на вулиці у 2019 році, Хафіз уже почала розчаровуватися у стагнації та корупції, що вразили ліванську політику. Вона відразу опинилася в гущі подій, організовуючи протести та ухиляючись від гранат із сльозогінним газом, захоплена тим, як усі верстви ліванського суспільства брали участь у русі.

Але потім імпульс був втрачений, і, коли захоплення можливими змінами змінилося зневірою, у сім’ю прийшла трагедія: у сестри Хафіз, Ненсі, діагностували рак мозку. Вартість лікування становила 14 000 доларів на місяць. У сім’ї були гроші, достатньо, щоб принаймні почати лікування, але вони були замкнені в банку, і вони фактично опинилися без гроша.

Протягом місяців Салі Хафіз спостерігала, як Ненсі згасає. Вона провела незліченну кількість днів у банку, благаючи про видачу більше ніж 200 доларів на місяць, її життя залежало від кожної принизливої зустрічі. Коли лікарі сказали сім’ї, що без операції кінець дуже близький, Ненсі благала Салі виростити її доньку. Це було більше, ніж Салі могла витримати.

У її голові почав формуватися план. Неймовірний план, своєрідний відчайдушний останній захід. Але потім вона побачила, як Хуссейн виходить із Federal Bank під гуркіт схвального натовпу, побачила, як його відпустили додому під героїчні вітання, і почала втілювати свій план у життя.

14 вересня, через 34 дні після пограбування Хуссейна, Хафіз прийшла до відділення Blom Bank у центрі Бейрута з кількома друзями та іграшковим пістолетом свого племінника в сумці. Вони несли велику пляшку води, в яку додали трохи бензину, щоб створити запах. Банк був зайнятий і, як завжди, переповнений приниженням людей, що благали про власні гроші.

Коли вони увійшли, Хафіз, чиє темне волосся розвівалося над чорною футболкою та чорними штанами, дістала іграшковий пістолет, підняла його високо в повітря і зробила рух, ніби пересмикує затвор. Кліє

Оригінал: www.narratively.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу