Досвід: Я живу в будинку з фільму жахів 80-х «Полтергейст»

· Люди

Досвід: Я живу в будинку з фільму жахів 80-х «Полтергейст»

Власниця будинку з культового фільму «Полтергейст» розповідає про несподіваний досвід життя в кінодекораціях та про те, як вона перетворила нерухомість на місце паломництва для фанатів хорору.

Я вперше подивилася «Полтергейст» у кінотеатрі з мамою та сестрами ще у 1982 році, коли він вийшов на екрани. Пам’ятаю, як мені було страшно, особливо в момент, коли іграшковий клоун затягує маленького Роббі Фрілінга під ліжко. У тому віці думка про те, що родина переживає щось жахливе у звичайному приміському будинку, схожому на мій власний, справила на мене величезне враження. Пізніше в мене з’явився ритуал — переглядати цей фільм на кожен Гелловін.

Я виросла в районі Чикаго, але на початку 90-х переїхала до Каліфорнії на навчання до художнього коледжу. Моя сестра теж переїхала туди — у Сімі-Веллі, недалеко від будинку, який «зіграв» роль житла родини Фрілінгів у фільмі. Я проїжджала повз нього, коли відвідувала її. Пару років тому в мене з’явилося відчуття, що будинок скоро виставлять на продаж. І справді, всього через кілька тижнів я сиділа з сестрою на її задньому подвір’ї, коли вона відірвалася від телефона і сказала: «Гей! Будинок із "Полтергейста" виставили на ринок!»

Так сталося, що я якраз шукала нове житло для себе та своїх трьох доньок, тому забронювала перегляд. Будинок продавали ті самі люди, які володіли ним під час зйомок фільму. Вперше зайти всередину було найбільш дивним досвідом — там усюди все ще стояли меблі медового кольору в ретро-стилі, і в мене виникло сюрреалістичне відчуття, ніби я подорожувала в часі до 80-х.

На будинок було багато охочих, тому, коли мою пропозицію прийняли, я була в захваті. Першу ніч я провела в будинку лише зі своєю собакою Еммі, яка всю ніч гавкала як божевільна. Навіть коли мені вдавалося заснути, я прокидалася з кадрами з фільму, що крутилися в голові. Частина мене почувалася дуже ніяково — що я щойно придбала?

Продаж привернув увагу преси, що змусило мене усвідомити: я потрапила в зовсім інший вимір володіння нерухомістю. Сім’ї зупинялися біля будинку, щоб зробити селфі, а шанувальники «Полтергейста» з усього світу почали надсилати мені електронною поштою свої спогади про перегляд фільму. Мені спало на думку, що я можу дати деяким із них шанс випробувати будинок на собі, дозволивши їм відвідати його або орендувати на ніч.

Не намагаючись відтворити декорації фільму, я почала додавати грайливі штрихи для таких відвідувачів, іноді за допомогою фанатів, які знаходили специфічні речі, що миготіли на екрані. У мене обов’язково мав бути телевізор, який при ввімкненні показує лише статичні перешкоди — як відсилка до того, що був у стрічці. Також я подбала, щоб гості мали доступ до моєї власної копії «Полтергейста» на відеокасеті та стосу інших фільмів 80-х. Мої доньки не є фанатками фільму, і їх не вразила моя ідея додати до інтер’єру ігрову приставку Atari 1980-х років.

Щоразу, коли фанати зупинялися в будинку, я забирала дівчат у кемпінг або ми їхали до сестри. Мені подобалося чути про креативні способи, якими відвідувачі проводили тут час: вони відтворювали сцену, де стейк оживає на кухонній стільниці, або знімали одне одного, як вони ковзають по підлозі, ніби їх штовхають невидимі руки. Багато хто приїжджав зі своєю власною лялькою-клоуном.

Деякі гості повідомляли про мерехтливі вогні або чули таємничі голоси, коли піднімали слухавку стаціонарного телефона. У будинку досі старі мідні телефонні лінії, тому, швидше за все, є цілком буденне пояснення, хоча, можливо, цікавіше його не знати.

Але всі погоджуються, що в будинку панує гостинна атмосфера — принаймні, куди приємніша, ніж у фільмі. Дерево, яке оживало за вікном спальні, прибрали після зйомок, а брудну яму, повну скелетів, у яку падає матір Даян Фрілінг, тепер перетворили на повноцінний басейн.

Я досі отримую багато запитів від фанатів, які хочуть тут зупинитися, особливо в цю пору року. Ми не приймали нових бронювань останнім часом, проте Олівер Робінс, який грав Роббі Фрілінга, заходив кілька разів. Минулого Гелловіна він завітав до нас, і ми разом роздавали цукерки перед будинком. Він був у червоній піжамі — точно такій, як у восьмирічного хлопчика у фільмі.

Коли ми вперше сюди в’їхали, я не обов’язково уявляла цей будинок як дім на все життя, але тепер усе змінюється. Навіть мої діти кажуть: «Мамо, ти ніколи не зможеш покинути цей будинок!» Це унікальна частина кіноісторії, і жити в ній — велика честь.

Оригінал: www.theguardian.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу