Дозволити річці бути річкою

· Люди

Дозволити річці бути річкою

Дослідження показує, що річки можуть відновлюватися без людського втручання.

Водяна лінія

Ця стаття є частиною безперервної серії, що досліджує рішення, які роблять ріки, водні артерії та океанські харчові ланцюги здоровішими. Проект фінансується за рахунок гранту Фонду сім'ї Уолтонов.

Історія спочатку була опублікована New Mexico Rivers Rising, незалежним проектом, присвяченим висвітленню водних шляхів і вологих середовищ Нью-Мексико та викликам, з якими вони стикаються у світі, що роз warms.

Щоб екосистеми рік пережили сухі часи, їм потрібні свої повені — і великі, брудні заплави.

У недавньому дослідженні, опублікованому в Hydrological Processes, співавтори Еллен Солес, Марта Купер та Лорел Сайто демонструють, як канали, що утворилися під час високих витрат на річці Гіла, з'єднують аборигенну прибережну рослинність з підземними водами.

В даний час директор програми прісноводних ресурсів The Nature Conservancy у Нью-Мексико, Купер провела роки, живучи зі своєю родиною в заповіднику Гіла і в Центрі екологічних досліджень Ліхті у долині Кліфф-Гіла, неподалік від місця, де річка виходить з дикої природи Гіла.

“Наука — це акт любові,” — говорить Купер, згадуючи роки, коли вона та Солес штурмували річку, поступово вимірюючи зміни топографії та рослинності та вивчаючи складність прибережної системи.

Вони також дізналися про канали, що залишилися, коли високі витрати гудуть і заплітаються по заплаві, потім відступають. Ці вторинні канали дозволяють корінним деревам і рослинам досягати підземних вод і розширюватися, навіть коли поверхневі потоки є низькими або практично сухими. “Я ніколи не думала про підземні води, поки не переїхала на Гілу, і був цей момент,” — говорить Купер: “Коли річка піднялася — в псевдоповені — і Еллен та я йшли до трансекту, моя нога якось зламалася через ґрунт, і буквально під моєю ногою ринуло вода.”

Це, напевно, був старий поверхневий канал, забруднений, але все ще живий під землею.

Перед тим, як покоління англосаксів приручили дикий річку в менший канал — засаджуючи поля, випасаючи худобу і будуючи іригаційну інфраструктуру — річка в долині Кліфф-Гіла звивалася, стримуючи нові канали, створюючи западини і блокуючи старі проходи.

Ця брудна заплава все ще видима в диких місцях і навіть ближче до дна коробки Моголлон, де Гіла зустрічається з струмком Моголлон.

“Річка раніше спускалася і вигиналася вліво, роблячи великий, довгий вигин,” — говорить Купер. “В одній з наших останніх великих повеней вторинний канал відрізав той вигин і перемістив річку. Тепер річка там пряміша, і це не дуже добре для човнів, але старий канал тепер є вторинним каналом.”

Тополі та верби заповнюють простір, і там є невеликі водно-болотяні угіддя, включаючи старі ямки, де виходять підземні води.

Навіть без людських проектів відновлення в долині Кліфф-Гіла річка відновлюється і повертає заплаву, яку люди раніше “спростили.” До 1960 року активна заплава річки в долині Кліфф-Гіла була “обмежена до менше половини її історичної ширини”, а до 1980 року покриття рідного лісу зменшилося до 40–50 відсотків від його площі на початку 20 століття.

“Гіла була каналізована та заблокована, навіть у 1970-х, і справді стиснута до безглуздих вузьких меж,” — говорить Купер. “Ми хочемо, щоб річки залишалися там, де ми хочемо, вірно? Але на Гілі були великі повені, і річка нагадувала людям: ‘Мені потрібно більше місця, ніж це. Мені потрібно стільки місця.’”

До 1984 року люди припинили намагатися зменшити канал і підвищити греблі, а в кінці 1990-х домашня худоба була переміщена з більшості заплав долини. До 2000 року активна заплава була майже такою ж широкою, як і до каналізації.

Згідно з авторами, довгострокові дані з долини показують, як підтримка цієї гетерогенності допомагає рікам — і їхнім сусідам — бути більш стійкими до посух, повеней і пожеж. Під час недавніх повеней сусідні землевласники “втратили” менше землі, ніж раніше. Коли люди перестали зносити канал і дозволяти худобі пасти його до гравію, популяції тополь і інших корінних рослин закріпилися.

Здорові прибережні ліси уповільнюють води, — говорить Купер, — зменшуючи їх ерозійні сили під час екстремальних подій.

Ця ділянка річки кілька разів уникала дамбування і індустріалізації, востаннє у 2020 році, коли плани Нью-Мексико побудувати відведення на річці провалилися через погане планування — і запеклий опір з боку екологів.

Сьогодні, однак, більше води відводиться для зрошення в долині Кліфф-Гіла, ніж будь-коли з часів до Другої світової війни. І коли річка залишає ліс, зрошувальні відведення висушують частину річки у травні або червні, іноді до вересня або жовтня — на довші відрізки і на триваліші періоди часу.

Важко, щоб насіння проросло і вижило там, — говорить Купер, — і “це ознака майбутнього, якщо ми не дбатимемо про нашу річку.”

Купер і Солес збирали дані понад десять років і також розвивали роботу інших. Геологічна служба США експлуатує гідрометричну станцію на верхній частині долини Кліфф-Гіла з початку 20 століття. А інші вчені десятиліттями вивчали види, зокрема зниклі риби й птахів, уздовж річки. “В довгострокових даних є цінність,” — говорить вона. “Ми можемо бачити вплив цих рідкісних великих повеней, і ми можемо бачити наслідки зміни клімату та зменшення витоків.”

Відповідно до нового дослідження:

На Гілі дні дуже низького витоку вже збільшились, включаючи безпрецедентні 21 безперервний день витоків нижче 0,6 м³ с−1 (20 фут³ с−1) у 2013 році (Горнер і Дагм 2014).

Майбутні кліматичні прогнози для басейну річки Гіла припускають збільшення гідрологічних крайнощів: вищі річні температури та зменшення опадів під час весни та літа зменшать як снігові потоки, так і літні низькі витоки (Гарфін та ін. 2014; Гутцлер 2013).

Крім того, північноамериканський мусон може посилитися на південно-західних США, що може призвести до більшої кількості великих повеней у пізнє літо та осінь (Демарія та ін. 2019; Луонг та ін. 2017).

Нове дослідження зосередилося на 30-кілометровій ділянці річки Гіла в Нью-Мексико. Однак є уроки для рік по всьому Південно-заходу, включаючи поштовх до переосмислення схем управління, щоTreat rivers like pipelines operated solely for human uses.

“Якщо ми могли б зберегти воду в ріках, це також могло б бути використано нижче по течії іншими людьми. [Замість] того, щоб думати в чорному і білому, як ‘Чи є вода для людей, чи є вода для річки?’ ми можемо думати про управління ріками так, щоб отримувати кілька вигод, і не було б переможця чи переможеного,” — говорить Купер. “Це не ферми або риби. Це ферми і риби.”

Ріки також потребують простору для руху та місця, щоб розширюватися під час повеней. Віддалення розвитку в заплавах і дозволення корінним прибережним рослинам процвітати в益ує екосистемам рік і видам, які від них залежать, включаючи людей і їхні поля та житла поруч. Визнати рікам свободу діяти, як ріки, також допомогло б людям оцінити їх силу, а не бути стривоженими нею.

Річка Гіла, зазвичай, добре вихована, говорить Купер. Але коли води лунають у швидких, різких повенях — як у 2013 році, коли вересневі шторми підняли Гілу понад 30 000 кубічних футів на секунду — вони створюють і руйнують канали та западини, вимиваючи простори для проростання і майбутніх лісів. “Великі повені — це архітектори, а середні повені тримають все живим,” — говорить Купер. “Я не думаю про повені як про злі. Я думаю про них як про потужні і красиві.”

Оригінал: reasonstobecheerful.world

Про Що? — новини науки, технологій і світу