Два генії, один візок та сміливий план поплавати з китами
· Люди
Два генії — Ед Робертс та Роджер Пейн — відправилися в океан, щоб поплавати з китами.
Два генії, один інвалідний візок та сміливий план поплавати з китами
Коли океанограф, який відкрив китові співи, зустрів паралізованого лідера прав інвалідів, вони вирушили в подорож, яка стала небезпечною і прекрасною більш ніж вони будь-коли уявляли.
Історія Ендрю Прінтера, лауреата премії за мемуари, про його хаотичні пригоди на морі змусила нас задуматися про цей класичний матеріал Narratively, ще одну епічну морську ескападу талановитого письменника Скотта Данфорта. Ми робимо це безкоштовним для всіх, щоб ви могли насолодитися читанням на вихідних. Гарного читання та чудових вихідних!
Плаваючи посеред Тихого океану, зоозахисник Рожер Пейн тримався за бокову частину поплавкової пінопластової кофри Еда Робертса. Обидва вирушили в океан, щоб знайти горбатих китів, виконуючи одну з мрій Робертса, що тривала все його життя. Пейн помітив, що Робертс, лідер прав інвалідів та квадриплегік, намагається щось сказати. Пейн зняв шматок з дихальної трубки, і Робертс попросив всесвітньо відомого біолога виконати, можливо, найбільш буденну дію допомоги: висякати ніс.
Плаваючи за милі від узбережжя Гаваїв, тканин для носа не було. Пейну довелося допомогти другу висякати слиз у свою руку. Він стиснув ніс Робертса і змусив його натиснути, переміщаючи тиск з однієї ніздрі на іншу, поки слиз не залилося йому на руку. Він помив руки у солоній воді та відчув прилив вдячності за цю нагоду допомогти своєму другу.
Ед Робертс та Рожер Пейн познайомилися роками раніше на церемонії нагородження стипендіатів Макартура в Чикаго в 1984 році. Після посвяти нові стипендіати відвідали колекцію середньовічних броньованих обладунків в Художньому інституті Чикаго. Пейн виявив, що прогулюється поряд із Робертсом, який мчав у своєму 300-кілограмовому спеціально адаптованому електричному візку, говорить короткими спалахами між вдихами з респіратора, прикріпленого до його губ.
Пейн заслужив свою стипендію Макартура, відкривши, що горбаті кити спілкуються, співаючи структуровані та досить красиві музичні мелодії. Його альбом з китовими піснями 1970 року став найпопулярнішим природним записом, що коли-небудь створювався, і він став провідною фігурою у зусиллях з охорони зникаючих видів китів.
Робертс отримав нагороду за свою роботу як лідер американського руху незалежного життя, що прагнув вивести людей з інвалідністю з безвихідних установ та лікарень у спільноти, де вони могли б жити активним життям. Паралізований від шиї вниз через поліомієліт у 14 років, Робертс став директором відділу професійної реабілітації під час губернаторства Джеррі Брауна в Каліфорнії в кінці 1970-х років і забезпечив прийняття першого закону про архітектурний доступ та ненадання дискримінації інвалідам.
На виставці Робертс перетворив шкільну несумлінність на піднесення у серйозність експонатів. Він звернув увагу Пейна на збільшену зону захисту статевих органів на одному з броньованих обладунків і жартував про очевидне чоловіче достоїнство носія. З кожним експонатом Робертс знущався над сексуальними імплікаціями вишуканих костюмів і зброї. Пейн ледве стримував сміх у почесній галереї і захоплювався невимушеним тілесним жартами. Йому стало цікаво, хто цей Робертс і як він затягує його в своє соковите веселощі?
Пейн входив у те, що один із особистих помічників Робертса називав «зоною Еда», що є рівно частиною мардіграського креу та безумовного позитивного ставлення. Давні помічники Джон Ода та Майк Бойд часто розповідали історії про Робертса та його подорожуючу компанію, що затримувалася у ресторанах на години. У них численні історії: як-то раз, коли офіціантка була явно незручною з його присутністю, і він запитав: «Розкажіть про себе. У вас є сім'я?» Він слухав з поведінкою досвідченого терапевта. Через десять хвилин, коли вона пом'якшилася та усміхнулася, Робертс розпочав млявий діалог щодо меню. «Чи можете ви розповісти нам про кожну з ваших страв з картоплі?» Він замовив усі чотири, щоб він та його друзі могли скуштувати всі доступні смаки. Коли згодом переситене оточення вирушило в бік виходу через три години, офіціантка обняла Робертса на прощання.
Але Робертс не завжди був рухомим бенкетом.
У 14 років, після дев'яти місяців страждань у лікарні, він спробував скоїти самогубство. Вбити себе вимагає великої креативності, коли ти паралізований від шиї до пальців ніг. Киснева камера видувала ритм вдихів і видихів 24 години на добу. Тільки його голова визирала з кінця колосального сталевого корпусу. Хронічна здутість та відсутність апетиту супроводжували поліомієліт. Медсестра примушувала Робертса їсти достатньо їжі, щоб підтримувати його крихку статуру. Робертс міцно зціпив зуби в екзистенційній непокорі, і його тіло виснажилося до 50 фунтів.
Описувати відмову Робертса від їжі як спробу самогубства одночасно точно і вводить в оману. Поліовірус забрав вісімдесят відсотків тіла молодого атлета, залишивши йому можливість контролювати лише голову, один палець і два пальця на ногах. Проте одна річ, яку він міг повністю контролювати, була тим, що входило в його рот. Його бій за їжу з вимагаючою медсестрою представляв повну відмову хлопця від того мізерного існування, яке залишив йому поліомієліт. Він не хотів жити в механізованій гробниці, дивлячись на стелю лікарняної палати. Він відмовлявся жити пустою біографією.
Але голодування хлопчика означало більше, ніж стереотипне бажання інваліда померти. Це був його перший крок в контролі над своїм життям. Його весела юність була обміняна за одну ніч на особистість, яка, здавалося, визначалася трагедією та жалістю. У 1950-х роках Америка не мала уявлення про пристойне життя для такої особи, і Робертс поки що не почав відкидати обмежену життєву історію, яку йому пропонувала суспільство. Отже, його відчайдушний, певною мірою свідомий запит полягав у тому, щоб його життя набуло значності через його власні рішення і дії. Яке б тіло і життя не залишилося після поліомієліту, повинно було повністю перейти під його власність і контроль. Можливо, це було не багато, але це мало бути його.
Його батьки наказали медсестрі годувати сина тільки на його прохання. Протягом декількох днів хлопець вирішив з'їсти. Йому знадобиться багато років, щоб зрозуміти, як добре жити як інвалід. Але з того першого вибраного укусу він умисно взяв моральне право на своє нерухоме тіло та невизначене життя.
Протягом наступних років дружба між Пейном і Робертсом розцвітала. Кожного разу, коли його робота відправляла його на Східне узбережжя, Робертс відвідував Пейна в Ocean Alliance, nonprofit організації, заснованій Пейном, яка займалася охороною океану. Високо сидячи у своєму інвалідному візку на кузові пікапа Пейна, Робертс проїжджав вулицями Лінкольна, Массачусетс, як головний маркіз параду з нагоди Дня незалежності. Одного дня Робертс помітив трав’янистий схил і зацікавився, як буде відчувати себе, мчачи вниз по крутому спуску. Пейн тривожно гнався за своїм другом, поки візок стрибав по схилу. Унизу він знайшов усміхненого Робертса, шалено задоволеного.
Робертс часто говорив Пейну, що хоче коли-небудь поплавати з 30-тонними горбатими китами, про яких Пейн розповідав у лекції, яку він виголосив для стипендіатів Макартура. Він хотів плисти разом з великими, лагідними істотами. Нарешті, Пейн вирішив втілити це в життя. Одного дня, працюючи в своєму офісі в Ocean Alliance, він почав розробляти пристрій, який дозволив би Робертсу плавати з могутніми горбатими китами. Він та колега Джон Аткінсон уявили собі поплавковий стілець, стабільний у хвилях. Електричний респіратор Робертса мав плавати в коробці розміром з мікрохвильову піч, постачаючи кисень через п’ятиметровий гофрований пластиковий шланг з респіраторним мундштуком, обклеєним скотчем.
Аткінсон зв’язався з другом, який виготовляв штучні скляні рифи для великих акваріумів. Міа Ґрифалконі, співробітник Ocean Alliance, виступала в ролі двійника Робертса. Вона розважалася обличчям донизу на платформі з коробок, їх обгортали пластиковою плівкою та обробляли швидко затвердіючою, промисловою поліуретановою піною. Після вирізання та шліфування поверхні у потрібній формі, вони обвели її твердим склом. На краях були прикріплені ручки з мотузки та чорні стяжки, щоб закріпити їх через груди та ноги Робертса.
Протягом святкового уїк-енду на День подяки 1993 року Пейн, Робертс та Аткінсон взяли стілець для тестування в Центр дослідження дельфінів на Флоридських Кіях. Центр був домом багатьох дельфінів, що знімалися в «Фліппер». Пейн домовився, щоб Робертс і його підлітковий син Лі плавали з підготовленими дельфінами у безпечних водах невеликої лагуни. Джон Ода, помічник Робертса, ретельно контролював плаваючий респіратор і кисневий шланг. Тренер покликав дельфіна, щоб «попрощатися» з Робертсом, і він ніжно торкнувся своїм дзьобом до його обличчя.
Плаваючий стілець Робертса був спроектований так, щоб перевернутися, як барабан для лотереї, розташовуючись обличчям вниз, щоб спостерігати підводне морське життя через маску для занурення. Аткінсон затягнув ремені через його тулуб та ноги, закріпивши його в стільці. Шланг респіратора надсилав кисень до рота Робертса. Він видихнув через ніс у маску для занурення. Односторонній клапан викидав вуглекислий газ, не дозволяючи воді океану просочитися всередину.
«А що, якщо йому знадобиться допомога?» — спитав Лі. Батько і син розробили систему сигналізації. Лі занурився під перевернутого батька та уважно стежив за його очима. Два різких блискання становили сигнал про допомогу. Коли команда перевернула стілець, Лі підійшов у позицію, а Робертс захоплено дивився на дельфінів, що плавали під поверхнею.
Після успішної репетиції у Флориді Пейн зв’язався з Discovery Channel і запропонував документальний телевізійний спеціал про лідера американського руху прав інвалідів, який плаває з горбатими китами Гаваїв: «Неймовірні океанські дослідники, екологічний вчений та активіст прав інвалідів діляться пригодою всього життя».
Керівники мережі надіслали команду фотографів із Пейном і Робертсом для попереднього розвідки місць і зйомок у водах Тихого океану біля Кайлуа-Кони на західному узбережжі Великого острова. Пейн, Ед і Лі Робертси, Аткінсон і помічник Робертса Отто Родеріщ полетіли на Гаваї в квітні 1994 року.
На відміну від Робертса, який сприймав кожну морську пригоди, як наступну атракцію в Діснейленді, Пейн і Аткінсон були зрозуміло стурбовані, що їхнього інваліда друга скинуть у глибокі води океану з могутніми горбатими китами. Хвилі та морські істоти були б потужними й непередбачуваними на відстані більше години від медичної допомоги. Вони запланували пробний запуск у спокійних водах рифа в затоці Кеалакекуа, щоб попрактикувати управління респіратором та механізмами постачання кисню, перебуваючи під поверхнею.
Замовляючи комерційний риболовецький човен в затоці Кеаухо, Робертс і команда зіткнулися з першою логістичною проблемою. Єдине місце на човні, достатньо велике для громіздкого інвалідного візка Робертса, було на даху кабіни. Гангплани не були достатньо широкими для електричного візка. Команда розтягнула вузький місток з дерев'яного пірсу до високого даху кабіни. Садки вимагали, щоб Робертс виконав цирковий трюк, керуючи своїм електричним візком на підйомі 20 градусів приблизно на 3 метри над водою.
Робертс обережно рухався по потрясеному містку. Як тільки він наблизився до середини, моторний човен стрімко підійшов. Він пролетів повз, створюючи хвилю, яка підкинула та опустила вузький місток, як підвісний міст під час землетрусу. Найвища частина моста відійшла від даху рубки, відступаючи на півфута з кожним ролом хвиль. Пейн зрозумів, що місток незабаром впаде, скидаючи Робертса та його важкий інвалідний візок у затоку.
«Ед! Гази!» — закричав Пейн. Робертс відразу ж змінив управління джойстиком на повну швидкість. Перевірені шини оберталися. Візок тут же квапився вперед, зупиняючись точно на краю моста. Вага візка притисла планку, утримуючи її на місці, поки хвиля затихала. Родеріщ підскочив, щоб перевірити Робертса. Задихуючи, щоб упіймати подих, Робертс усміхнувся, як дитина, яка щойно проїхала на американських гірках у Діснейленді.
Наступного дня команда вирушила на 40-футовому риболовецькому судні з Кайлуа-Кони шукати подію горбатих китів у водах Тихого океану. Вони, нарешті, помітили групу довгоплавцевих китів. З набагато меншими розмірами, темно-сірі, круглоголові пілоти досягають 20 футів в довжину і важать до 3 тонн.
Підхід до пілотних китів вимагав делікатного підходу. Пейн, Аткінсон, Родеріщ і Робертс сіли на перший моторний човен, в той час як два телевізійні оператори, один з яких обладнаний для підводної зйомки, уважно їх переслідували на другому.
Чутливий процес перенесення Робертса на моторний човен, прикріплений до правого борту риболовецького судна, зайняв 30 хвилин. Хоча паралізований, його тіло зберігало повну соматосенсорну здатність, відчуваючи тепло, холод і біль. Його крихке тіло було легко поранити, і він відчуваював удари і синці.
Родеріщ розмістив згорнуту рушник між тонкими ногами Робертса — на ньому був короткий гідрокостюм — щоб уникнути запотівання колін. Діючи як команда веслувальників за наказами бухгалтерії, Робертс направляв команду з трьох чоловіків, щоб підняти його тіло за допомогою тканинного слінгу, обережно перенісши його з візка у зелене скляне крісло.
Робертс коротко відпочив, якби перебуваючи на сонці в шезлонгу на палубі. Він зробив останній вдих з респіратора і почав дихати глотковим диханням, яке іноді називають «жаб’ячим диханням». У молодому віці Робертс навчився ковтати повітря, змушуючи кисень заповнити свої легені на кілька годин. Це була корисна навичка, коли йому потрібно було виступати під час протесту сидячих у будівлі федерального управління Сан-Франциско в 1977 році, або під час інциденту, коли авіакомпанія невиправдано відмовилася впустити його респіратор на борт. У свої середини 50-х років читав і «жаб’яче дихання» до 5-10 хвилин.
За допомогою мотузок, команда прив’язала стілець до болта під складеним вітрилом. Вони перекинули болт через палубу, поки Робертс не висів над моторним човном, і тоді обережно опустили його. Як тільки Робертс торкнувся морської поверхні, Родеріщ встановив коробку плаваючого респіратора і швидко вставив шланг у рот Еда. З глибоким вдихом, він сильно розслабився.
Аткінсон рванув моторний човен уздовж передбачуваного шляху пілотних китів і відключив двигун. Маленькі, м’які хвилі плескалися об бік човна. Вони планували помістити Робертса на лінію стада з понад 30 китів, які спокійно пливли повз, вітаючи лідера прав інвалідів та його команду, як дружні доброзичливці, які махали з тротуару Бостонського марафону.
Чотири чоловіки діяли швидко. Одягнувши маску для занурення, Аткінсон з_slide в океан. Родеріщ сидів на боці човна, одна нога в човні, інша у воді. Виймаючи повітряний шланг з рота Робертса, Пейн швидко підняв кінець зеленого стільця. Він та Родеріщ перевезли плаваючий стілець через борт, і Аткінсон витягнув його у воду. Пейн знову вставив мундштук до рота Робертса.
Робертс почувався комфортно, піднімаючись та опускаючись ніжно у своєму особистому класиковому човні. Це був момент, про який він мріяв з того часу, як вперше почув виступ Пейна про свої дослідження китів. Невдовзі він зануриться, спущений у безмежний океан, обгорнутий у спокійну безтурботність, вітаючи величезних істот з очима захоплення.
Коли Пейн приготувався опустити плаваючу коробку респіратора в океан, він сказав Аткінсону: «Пройди під водою. Дивися, чи можеш побачити китів». Аткінсон занурився під Робертса, щоб шукати навчальну школу. Він спливаючи вгору з жахливим виразом обличчя.
«Рож, там акула!»
«Просто дай їй прочитати», — спокійно відповів Пейн. Він часто зустрічав акул під час своїх досліджень, і знав, що маленький поштовх відправить її на інший бік.
«Я не можу угнати її», — заверещав Аткінсон. «Вона 14 футів завдовжки!»
Це була тигрова акула, вид, відомий своїм вподобанням до людського м’яса.
Аткінсон терміново натиснув своє плече під стілець Робертса. Він стрибнув вгору.
Пейн шалено схопив верх стільця. Він кинувся назад, спотикнувшись і тягнучи стілець і Робертса на борт моторного човна. Родеріщ та Пейн стривожено тягнули, поки стілець не впав назад у човен. Аткінсон підняв своє тіло з води, а його двоє друзів витягнули його в безпеку поруч з Робертсом.
Усі були в безпеці. Чоловіки впали назад, виснажені, пантуючи за повітрям, переповнені сильними емоціями того, що могло статися. Захоплюючий досвід повного страху і адреналінового відгуку пульсував крізь їхні тіла, поки вони лежали валяючись на підлозі.
Завжди на сцені і знаючи, як грати на емоціях свого глядача, Робертс запустив уявлену гнівну критику. «Я можу побачити заголовки зараз. Я можу це уявити, Рожере. Усі телевізійні канали підхоплять цю історію. Рожер Пейн, знаменитий еколог, дослідник китових співів, геній фонду Макартура, підніс інваліда прав активіста Еда Робертса акулам!»
Кусок Робертсової знущальної насмішки поцілив у його друзів, як кінець голки, що стикається з натягнутою повітряною кулею. Втомлені, але сповнені енергії, вони вибухнули сміхом.
Робертс продовжував атакувати їх. «Пейн відпустив інвалідного чоловіка у глибокі води Тихого океану. А потім безцеремонно скинув паралізованого чоловіка в океан, де акула 6 тонн перетворила його на закуску, швидкий і смачний перекус».
Протягом 45-хвилинної подорожі на моторному човні назад до порту, скакаючи через хвилі, коли днем димилися вітри і темні хмари зібралися над головою, Робертс продовжував втомлювати товариша. «Тільки великий Рожер Пейн знав, скільки тигрові акули люблять смак добре приправленого квадриплегіка…»
Пейн, Аткінсон і Родеріщ реготали, валяючись один на одному в маленькому човні. Вигрібши з щелепи небезпеки, насолоджуючись відчуттям полегшення та радості, вони любили свого друга Еда Робертса, можливо, ще більше ніж будь-коли.
Ця історія вперше була опублікована в липні 2020 року.
Оригінал: www.narratively.com