Як архітектура звуку змінює наші міста
· Люди
Колишній архітектор Кріс Дауні після втрати зору почав проєктувати будівлі, де звук слугує навігаційним інструментом для людей з інвалідністю.
Ця історія є частиною серії The Sonic Commons про вплив навколишнього шуму на здоров’я. Її створення підтримав Інститут охорони здоров’я Нова (Nova Institute for Health).
До того як Кріс Дауні втратив зір, у нього на ґанку висіли вітряні дзвоники. Осліпнувши, він зрозумів, що може орієнтуватися за їхнім звуком, щоб знаходити дорогу додому. Але через кілька років його сусід повісив власні дзвоники. А потім і інший сусід, що жив трохи вище на схилі, додав свої. «Три поспіль!» — згадує Дауні.
Спочатку він вирішив, що тепер ці дзвоники не допоможуть йому знайти будинок. Але згодом зауважив: дзвоники сусіда, що жив вище, звучали трохи вище за його власні, а ті, що висіли нижче по схилу — мали нижчий, глибший тон. «Це був чистий збіг, — каже Дауні. — Але вони ідеально відображали топографію місцевості».
Дауні працював архітектором 20 років, перш ніж втратив зір у 2008 році, і цей «хор» вітряних дзвоників підказав йому новий напрямок у роботі: звуки міста не просто декоративні чи музичні — вони можуть окреслювати фізичні контури простору так само виразно, як бетонна стіна чи відкриті двері.
Він почав розробляти принципи дизайну, де архітектурна доступність — це не лише пандуси чи шрифт Брайля на кнопках ліфта, а й врахування того, як звук (та інші органи чуття) формують досвід незрячих та інших людей з інвалідністю в міському середовищі. Він став частиною дискусії про інклюзивний дизайн, що розширює саме поняття доступу та переосмислює місце людини з інвалідністю в публічному просторі. Вже через місяць після операції на мозку, через яку він втратив зір, Дауні повернувся до роботи.
За кілька років Дауні почав співпрацювати з інженерно-консалтинговою компанією Arup, яка створила лабораторію імерсивного просторового звуку. Це дозволило Дауні створювати звукові архітектурні креслення, імітуючи акустику приміщень — атріумів, коридорів чи павільйонів — ще до початку будівництва (після завершення якого, як зауважує Дауні, було б надто пізно щось змінювати). У межах цього процесу Arup записувала звук тростини Дауні, коли він стукав по різних матеріалах, і інтегрувала ці записи у віртуальні проєкти, щоб зрозуміти акустичні виміри його планів.
Сьогодні Дауні працює над об’єднанням кампусів школи для глухих та школи для незрячих в Індіані. У співпраці з Arup та архітектором, що має порушення слуху, він моделює шляхи через кампус, вибудовуючи зручний та приємний звуковий ландшафт для незрячих студентів. «Ми не додаємо звуки, — каже Дауні. — Ми дозволяємо архітектурному простору та матеріалам формувати звук». У його проєкті, коли незрячий студент йтиме від роздягальні до аудиторій, звукове середовище ледь помітно змінюватиметься: з відкритого простору з відлунням від поверхонь, що відбивають звук, до приглушеного переходу, що вказує на розташування класів.
Дауні застосовує ці ж принципи до стандартних проєктів, як-от музеї, офіси чи транспортні вузли. Проте зробити простір доступним для незрячих людей часто означає вийти за межі звуку. Більшість людей із вадами зору мають певне світлосприйняття, тому дизайн має враховувати не лише звукові чи тактильні елементи, а й візуальні. Саме тому попереджувальна смуга вздовж краю платформи метро повинна бути яскраво-жовтою, а також мати виразні виступи.
У міських умовах шумове забруднення часто заважає мандрівникам покладатися лише на звук. У проєкті транспортного центру Salesforce у Сан-Франциско Дауні зіткнувся з тим, що термінал, який приймає десятки автобусів одночасно, заглушує будь-який тонкий акустичний дизайн. Так само трафік автобусів створював «зубчастий» бордюр, що був неефективним орієнтиром. «Ви не могли йти вздовж краю, інакше витратили б на це цілий день, постійно відхиляючись», — каже він. Його рішенням стало позначення маршруту серією лінійних канавок та фактурною доріжкою. «Ви переходите з гладкого полірованого бетону на шорстку поверхню, — пояснює він. — Це і є сигнал шляху до виходу».
Це також допомогло інтегрувати незрячих людей у загальний дизайн. «Жовта тактильна смуга — це звичний підхід, — каже Дауні. — Так, вона потрібна для переходу з тротуару на дорогу, але прокладати її через увесь термінал — це не приносить користі нікому, крім, теоретично, незрячого». Жовті смуги зазвичай позначають небезпеку, як-от колії метро, тому їх використання для навігації подає суперечливі сигнали. Рішення з фактурною бетонною доріжкою, що додає елегантний візуальний акцент, за словами Дауні, є «більш доступним і менш стигматизуючим».
Концепція універсального дизайну — ідея про те, що дизайн для людей з інвалідністю покращує життя всіх (понижені бордюри, якими користуються і люди на кріслах колісних, і батьки з візочками, є класичним прикладом) — має беззаперечну привабливість. Проте реальність така, що будівництво доступного середовища також створює конфлікти. Деякі люди на ходунках або кріслах колісних ненавидять нерівні поверхні, які цінують незрячі як орієнтири. Для транспортного центру Salesforce Дауні побудував повномасштабні макети та запросив людей із різними порушеннями мобільності, щоб знайти текстуру, яка була б відчутною для незрячих, але не створювала дискомфорту іншим.
Навіть серед незрячих людей згоди щодо найкращих рішень досягти важко. Пол ДеФазіо, архітектор, який консультував аеропорт Логан у Бостоні щодо доступної навігації, розповідає: «Вони постійно робили вивіски з ясно-зеленим фоном і білим текстом. Я казав їм: "Потрібен чорний фон... Це найкраще для незрячих". Потім вони привели групу користувачів, і один із них сказав про чорний варіант: "Я цього не бачу! Потрібен білий фон!"».
Для ДеФазіо цей конфлікт був ознакою того, що дизайнерський процес працює. «Деполітизована версія здається надто правильною, — каже він. — Це консенсус, коли всі поплескали один одного по плечу і пішли додому». ДеФазіо більше цікавить «дисенсус» (розбіжність думок): «Я не знаю, що буде зручно вам, але ми можемо створити простір і з’ясувати це разом». Зрештою, каже він, група може ніколи не дійти згоди. «Іноді просто треба прийняти той факт, що нам потрібні різні речі».
Медді Руволо, яка відповідає за планування мобільності в транспортному агентстві Сан-Франциско, стикається з великою кількістю подібних розбіжностей. «Велика частина транспортного планування — це конфлікт використання простору, — каже вона. — Доступність — важлива частина цього». Вона описує «дилему» паркування: люди з інвалідністю частіше є пішоходами, але багатьом з них авто життєво необхідне. Компроміс і тертя є невід’ємною частиною ландшафту.
Поява гібридних та електричних авто на початку 2000-х зробила міста тихішими. Але після сплеску травм через зіткнення з цими авто, незрячі групи домоглися законодавчих змін: Акт про безпеку пішоходів 2010 року зобов’язав електромобілі видавати звуковий сигнал на швидкості до 20 миль/год. Дауні бачить у цьому можливість. «Ми тепер можемо проєктувати акустичний міський простір», — каже він. Але не всі звуки електрокарів однакові. Дауні захоплений тим, як звучить Audi e-tron: «Це не виправдання за вимоги закону, це справжній, вражаючий звуковий інженерний витвір».
Наступний етап — це автономні транспортні засоби. Багато незрячих людей (включно зі мною) у захваті від можливості користуватися авто без прив’язки до водія. Проте незрячі часто потребують людської взаємодії: важливо підтвердити у водія, що ви прибули саме в потрібне місце. Знайти безпілотне авто складніше, ніж людину, яка може опустити вікно і покликати вас. Після петицій організацій незрячих Waymo дозволила користувачам активувати сигнал або мелодію, щоб знайти своє авто.
Мабуть, найглибша зміна в досвіді незрячих — це поява смартфонів. «Раніше в машині ти був у "коконі", повністю залежним від того, що тобі скаже зряча людина, — каже Майк Мей, який займається розробкою технологій для незрячих понад 30 років. — Тепер, завдяки GPS, я можу самостійно досліджувати мільйони цікавих місць».
Проблема в тому, що Google Maps недостатньо «балакучі». Зрячій людині не потрібно чути про кожну крамницю повз яку вона проходить, але незрячій — хочеться знати про все. Мей створив низку технологічних рішень, зокрема застосунок Indigo, який забезпечує вищий рівень деталізації. Сьогодні існують десятки таких програм: для переходу вулиць, планування маршрутів, створення тактильних карт. А завдяки мультимодальному ШІ, як ChatGPT, сучасні окуляри Meta можуть описувати навколишнє середовище через камери.
«Ми на переломному моменті, — каже Стефані Еньярт з Американського фонду незрячих. — Застосунки розробляються зі швидкістю лісової пожежі, і виникає ефект сенсорного перевантаження». Сучасна незряча людина має стежити за безліччю цифрових сигналів, мелодій та повідомлень. Хоча технології дають неймовірні можливості — від опису аеропорту до екскурсій у музеї — ризик помилки ШІ залишається реальним. Помилка в меню — це неприємно, але помилка при переході вулиці може стати фатальною. «Ставки надто високі», — каже Еньярт.
Попри всі технологічні інновації, кожна незряча людина, з якою я спілкувався, згадувала про «випадкову доступність». Це тисячі дрібних елементів середовища, які не створювалися як допомога, але виникають природно, приносячи стільки ж радості, скільки й користі. «Ви коли-небудь чули акустичний підпис паркану?» — запитує Браян Башин, президент фонду Be My Eyes.
ДеФазіо, досліджуючи Гарвардський науково-інженерний комплекс, сказав: «Будівля нагадує книгу Доктора Сьюза. Великі атріуми, де звук відбивається дуже дивно». Він почув фортепіано, але насилу зміг знайти його в заплутаному залі, і цей досвід блукання був інтенсивно приємним, навіть якщо в ньому було «дивне і заплутане» відчуття навігації.
«Люди кажуть, що доступність — це фундамент будинку, — каже ДеФазіо, маючи на увазі архітектурні норми: чи може кожен увійти в будівлю і скористатися вбиральнею. — Але будинок лише з фундаментом не буде гостинним. Ми ніколи не доходимо до того, що вище за фундамент: стелі, цікавих деталей». Це і є дивні задоволення ексцентричного звукового ландшафту. «Настав час розширити те, що ми називаємо "доступом"».
Оригінал: reasonstobecheerful.world