Як «артівізм» веде паризьку молодь до протесту через музику
· Люди
У Парижі виник «Оркестр Нового Світу», який поєднує класичну музику з протестами проти високої вартості життя та кліматичної кризи, використовуючи мистецтво як «троянського коня» для політичних повідомлень.
Ця історія є частиною проєкту «The Depolarization Project» — серії матеріалів про людей, які кидають виклик розколу в суспільстві завдяки допитливості та мужності.
Раптом Дарт Вейдер вилазить на стілець перед будівлею паризької мерії (Hôtel de Ville). Одягнений у все чорне, він розмахує своїм мечем, наче диригентською паличкою, поки 200 музикантів і волонтерів, переважно молодих людей трохи за двадцять, готуються до виступу. Вони розпаковують інструменти: скрипки, віолончелі, кларнети. Потім виходить справжній диригент, Етьєн Жар’є, у зеленій сорочці, і музиканти Orchestre du Nouveau Monde («Оркестру нового світу») починають грати.
Їхня композиція пронизлива — El Pueblo Unido Jamás Será Vencido («Об’єднаний народ ніколи не буде переможений»), чилійська протестна пісня, написана у 1970-х композитором і піаністом Серхіо Ортегою та фолк-гуртом Quilapayún. Відтоді вона стала міжнародним гімном опору, і учасники Orchestre du Nouveau Monde співають її приспів знову і знову, щоб підтримати студентські протести у Франції в жовтні, висловлюючи солідарність із півмільйоном молодих людей, які виступають проти високої вартості життя та погіршення умов у навчальних закладах.
«Музика — це спосіб бути почутими», — каже 25-річний Жар’є, який став співзасновником оркестру у 2022 році, «щоб знайти нові шляхи вперед». Молодий чоловік із чорним волоссям і червоними пасмами, який називає себе «представником кліматичного покоління», каже, що відчув, ніби кліматичний активізм вичерпав більшість способів протесту, і зрозумів, що настав час для «артівізму» — мистецтва як засобу політичного вираження, «як способу достукатися до людей на найглибшому рівні».
«Музика для нас — це троянський кінь», — сміючись, зізнається Жар’є. — «Ми входимо в двері за допомогою музики, а потім, коли з’являється можливість, говоримо про те, що нас хвилює».
Звісно, музика завжди була вираженням бунту. Але коли Жар’є зрозумів, що у Франції немає класичного оркестру, який би висловлював занепокоєння станом клімату та соціальною справедливістю в тональностях до мінор чи ре мажор, він заснував такий оркестр і самотужки навчився диригувати. Класична музика — це його життя, а соціальна та кліматична справедливість — його пристрасть, тому поєднання цих двох речей здалося цілком природним.
Приблизно половину некомерційного оркестру складають професійні музиканти, такі як Жар’є, який навчався в Паризькій консерваторії та грає на кларнеті, проте ансамбль часто запрошує талановитих аматорів до участі у масштабніших подіях.
Наприклад, минулого листопада, коли в Бразилії проходила Конференція ООН з питань зміни клімату (COP30), два десятки постатей, одягнених у все чорне, повільно зайняли свої місця на паризькій площі Трокадеро на тлі Ейфелевої вежі. Потім вони виконали Dies Irae («День гніву») Верді, і протягом чотирьох годин поспіль оркестр грав одну з найвідоміших у класичній музиці музичних ілюстрацій кінця світу. Жахливі, схожі на удари молота акорди та гучні басові барабани викликали в уяві апокаліпсис, тоді як 150 вчених з Scientist Rebellion, міжнародної екологічної групи, приєдналися до виступу в білих лабораторних халатах, вигукуючи своє розчарування пасивністю світових лідерів у кліматичному питанні на холодне зимове повітря.
«Це була можливість для них вигукнутися», — згадує Жар’є про організований ним виступ. Вчені, за його словами, відчували безсилля. Громоподібна партитура Верді запропонувала їм можливість висловити скарги, які їхні наукові статті та конференції не змогли передати з такою ж вісцеральною силою.
Orchestre du Nouveau Monde відкрито інтегрує дискусії у деякі зі своїх довших проєктів. Їхні резиденції включають кліматичні семінари, кінопокази, ігри та спільні обіди; організатори кажуть, що ці заходи генерують конкретні ідеї, які формують подальші дії. Але переважно оркестр приходить туди, де класичної музики зазвичай немає — на вулиці, у громадські місця, школи, неблагополучні райони чи під будівлі політичних штабів.
«Мені подобається деконструювати класичну музику, витягувати її з темних концертних залів, де багато людей відчувають себе чужими», — каже 28-річна Зої Ліньяр, відповідальна за виробництво. — «Зіткнення банківського керівника з месою Баха створює зовсім іншу атмосферу, ніж плакати, залиті штучною кров’ю».
Ліньяр займається музикою з чотирьох років, починаючи з хорів. Її сестра — диригент, брат — композитор. Вона приєдналася до Orchestre du Nouveau Monde два роки тому, після того, як побачила в Instagram виступ оркестру перед штаб-квартирою «Національного об’єднання», французької правої партії. Музиканти обрали пародію часів Опору на гімн режиму Віші, «щоб нагадати про ту історію і показати, що антифашистська боротьба існувала завжди і не повинна бути забута в нашому суспільстві», — каже Жар’є. «Це було дуже розумно і дотепно», — зауважує Ліньяр. — «Це показує, що музика може бути способом опору». Віцепрезидент партії вибіг на вулицю і почав кричати на музикантів перед телекамерами, що Жар’є розцінив як перемогу: «Він потрапив у пастку».
Під час нашого інтерв’ю Ліньяр у футболці Metallica, і хоча оркестр переважно грає класичні твори, він включає джаз, поп, рок або театральні сцени. «Це робить досвід доступнішим», — вважає Ліньяр. — «Ми виходимо з надії, бо легко втратити надію та віру, коли ти живеш у нашому світі і бачиш усю політику, і те, наскільки вона відірвана від справжніх проблем. Я дуже сподіваюся, що ми зможемо привнести трохи радості та світла в життя [людей] і в наші власні життя через музику».
Коли оркестр виступає на відкритому повітрі, люди зупиняються, дивляться, сміються, розмовляють, а іноді й танцюють, хоча виступи на протестах — і заради протесту — пов’язані з певними ризиками. Минулими вихідними поліція застосувала сльозогінний газ проти музикантів, коли вони грали The Hanging Tree з «Голодних ігор» під час студентських протестів у Парижі. «Ми просто хотіли принести радість на вулиці», — розчаровано каже Жар’є. До того випадку, за словами Ліньяр, реакція публіки була переважно позитивною, але вона додає, що оркестр часто отримує листи з ненавистю та погрози в мережі.
І Ліньяр, і Жар’є наголошують, що їхня група — це спільнота, «місце надії та простір, де ми можемо почуватися в безпеці», — каже Жар’є. — «Перебування всередині цієї групи та керівництво нею вчить мене — і вчить музикантів теж — як знаходити рішення, як знаходити компроміси».
Цінності оркестру впливають на всі його рішення та стиль життя його учасників. Вони їздять на заходи лише потягом або громадським транспортом і ніколи не літають літаками. Вони репетирують у стародавній будівлі — «Кліматичній академії», яку безкоштовно надає мерія Парижа. Обіди оркестру завжди вегетаріанські. Вони не приймають замовлення від компаній, які, на їхню думку, намагаються найняти їх для «зеленого камуфляжу» (грінвошингу).
Зрештою, вони мріють започаткувати цілий рух. «Я сподіваюся, що інші люди захочуть створювати Orchestres du Nouveau Monde будь-де у світі», — каже Жар’є. — «Якщо ми зможемо надихнути когось зробити те саме, я буду дуже щасливий».
У Німеччині Orchester des Wandels («Оркестри змін»), об’єднання професійних музикантів, грає «за клімат, природу та захист видів». У США велика організація з деполяризації Braver Angels має спеціальну музичну команду, яка використовує написання пісень для об’єднання консерваторів і лібералів, заохочуючи людей з різними політичними поглядами домовлятися про мову, цінності та сенси через спільний творчий процес. А відомий «Західно-східний диван» (West-Eastern Divan Orchestra), заснований у 1999 році ізраїльським диригентом Даніелем Баренбоймом і палестинським інтелектуалом Едвардом Саїдом, збирає молодих музикантів з Ізраїлю, Палестини та інших країн як модель співпраці та гармонійного співіснування.
Ліньяр переконана, що класична музика може «бути голосом для політичних та соціальних меседжів, а також питань клімату». Хоча Верді та Бетховен не писали про зміну клімату, вона бачить горе, смерть, страх, кохання та дорослішання як універсальні теми, а багатьох музикантів минулого — як революціонерів. Цієї зими музиканти хочуть нагадати своїй країні, щоб вона не забувала про жахливі лісові пожежі та спеку минулого літа. «"Похорон королеви Марії" Перселла — це про те... як можна створити спокій у собі, навіть якщо ви страждаєте», — пояснює Ліньяр. — «Цьому твору 500 років, але якщо ми зіграємо його посеред згорілого лісу, він раптом стає дуже сучасним».
Вони наголошують на важливості виходу зі своєї «бульбашки», щоб спілкуватися з «людьми з іншими переконаннями, іншим походженням і іншими горизонтами, тому що кожен має що сказати», як зауважує Жар’є. Він згадує, як грав у місті в Бургундії, де 60 відсотків виборців симпатизують ультраправим. Музиканти знали, що входять у громаду, чия політична орієнтація відрізняється від їхньої. Але вони знайшли спільну мову ще до того, як заговорили про політику: це була музика. Мешканці були помітно зворушені, зауважив Жар’є, перш ніж він почав говорити про свою любов до природи.
Музиканти не очікують, що слухачі змінять свої голоси. Але концерти привертають увагу до тем, які їх хвилюють, і створюють моменти зв’язку. Перед виборами президента Франції наступної весни члени ансамблю планують ходити по домівках, щоб закликати людей голосувати, особливо у коливних округах. Замість листівок вони будуть агітувати зі своїми інструментами.
«Ти приводиш квартет струнників, і люди відчиняють двері. Ти проводиш з ними час і граєш твір, який відкриває їхні серця», — каже Жар’є. — «Тоді можна говорити про політику. Можна говорити про що завгодно, бо ти відчиняєш двері вразливості, а це саме те, що створює класична музика».
«Навіть якщо одна людина з тисячі хоч трохи зворушиться тим, що ми робимо», — додає Ліньяр, — «це вже успіх».
Фото: Ремі Ель Сібаї.
Оригінал: reasonstobecheerful.world