‘Неухильні зусилля’: штат, який не змирився з проблемами психічного здоров'я
· Люди
У Каліфорнії запустили CARE Court для підтримки психічно хворих. Це шанс для забутих людей отримати необхідну допомогу.
One Thanksgiving, while most families gathered around dinner tables, Janina Estrada cruised the neighborhoods of Orange, California, searching for her 42-year-old son Jimmy Barela in the rain. For nearly two decades, he had cycled through schizophrenia, addiction, diabetes, homelessness and psychiatric crises. She knew his usual sleeping spot: behind the dumpster at Jack in the Box. Sometimes he would run from her.
Але в жовтні 2023 року Естрада вважала, що нарешті має іншу можливість: Каліфорнія нещодавно запустила Суд з громадської допомоги, відновлення та надання можливостей (CARE Court) — нову програму, розроблену для людей з серйозними психотичними розладами. Це менш традиційний суд і більше структуроване втручання, метою якого є пов'язати людей з житлом, медикаментами та лікуванням, перш ніж вони опиняться у в'язниці, під опікою або помруть.
“Це забуті люди,” каже Естрада. “Вони були залишені позаду. Я не збиралася залишати свого сина там.”
Вона заповнила шість сторінок петиції сама. Через кілька днів до справи Джиммі були призначені двоє клініцистів з поведінкової медицини округу Оріндж, Хуан Банда та Чонсі Боуі. “Якби не Хуан і Чонсі,” каже Естрада, “мій син більше не був би тут.”
Вони працюють на одному з найскладніших перехресть у системі охорони психічного здоров'я Америки: зі спокійним, врівноваженим настроєм вони звертаються до людей із шизофренією та іншими серйозними психотичними розладами, які не знають, що вони хворі, недовірливі до установ або переживають настільки сильну параною, що навіть вітання може здаватися загрозою.
Перед тим як шизофренія заволоділа життям Джиммі Барели, він працював зубним асистентом і водієм вантажівки, був одружений і виховував двох дітей. Протягом років він дрейфував крізь притулки, лікарні, в'язниці та опікунство, які ніколи не тривали. Поліція та кризові команди часто відмовлялися втручатися, якщо він не ставав агресивним.
Перед CARE Естрада дзвонила на 911 або до Мобільної кризової команди оцінки округу Оріндж (CAT), “завжди розмовляючи з різними людьми, завжди починаючи спочатку.” Естрада згадує один особливо жахливий інцидент, коли її син біг у зустрічний рух під час психотичного епізоду і вона викликала поліцію. “Вони приїхали і виписали йому штраф за порушення правил дорожнього руху! Штраф за порушення!” повторює вона, хитнувши головою від абсурду, зауваживши, що потім вона повинна була врегулювати штрафи за свого сина. “Люди, як він,” каже Естрада, “можна утримувати у клініці, але врешті-решт вони повинні вийти.”
CARE забезпечив надійний, стабільний зв'язок у особах Банди та Боуі, що стало важливим відмінністю для родини.
Занурені у негативні новини?
Наша розумна, яскрава, щотижнева розсилка — це підняття морального духу, якого ви шукали.
“НАДІЯ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ТУТ,” оголошують величезні букви на заборі зовні Ресурсного центру Hub в Орінджі. За забором молода жінка на інвалідному візку котить до пікніка для прийому їжі. Чоловік тягне свою білизну до пральної машини. Невелика група збирається для вивчення Біблії. Банда часто приводить клієнтів, як Джиммі Барела, сюди спочатку, щоб вони могли прийняти душ, отримати безкоштовну їжу та попрати свій одяг. “Все полягає у створенні довіри,” каже він. “Не потрібно починати з того, що кажеш людині: ‘Тобі потрібно прийти до суду з нами.’ Починай з того, що пропонуєш їм їжу та запитуєш, що їм потрібно. Клієнт веде розмову.”
Ця філософія, підтримувана дослідженнями, сформувала версію CARE округу Оріндж. Хоча державне законодавство дозволяє суддям призначати лікування в обмежених випадках, округ Оріндж здебільшого обрав інший шлях: інтенсивно добровільну модель, побудовану на невпинному outreach, повторних візитах — і готовності продовжувати з'являтися навіть після того, як людина відмовляється чи рецидивує. “Не здаватися” — це найважливіший девіз Банди: “Ми будемо намагатися так часто, як зможемо.”
Вероніка Келлі, директорка Агентства охорони здоров'я округу Оріндж, однозначно говорить про філософію, що за цим стоїть. “Примус не працює, якщо ми хочемо змінити щось у довгостроковій перспективі,” каже вона. Робота починається, за її словами, не з повістки або прибуття на засідання, а з питання: “Що вам потрібно?”
Келлі, яка була змушена працювати у сфері психічного здоров'я через залежність у своїй родині, каже, що вона давно зрозуміла цей урок, ще до того, як з'явився CARE. Якщо людина забезпечена житлом, може знадобитися близько 20 візитів, перш ніж довіра сформується; якщо бездомна — майже 40. Але як тільки встановлено відносини, каже Келлі, 90 відсотків вступають у добровільне лікування.
Банда проводить свої дні, їздячи між Сан-Клементе та Ла Хабра, намагаючись зв’язатися з одним зі своїх 26 клієнтів, перевіряючи психіатричні відділення та відвідуючи майже невидимі місця, де живе криза: імпровізовані притулки за сміттєвими баками, намети під мостом, камери в'язниці або сімейні будинки, де родичі довгі роки готуються до наступного зриву. Кожному клієнту CARE пропонується житло разом із лікуванням. “Програми, як Суд CARE, потрібні, тому що ця популяція залишається поза увагою,” говорить Банда. “Програма привернула увагу до цього діагнозу серйозних психотичних розладів.”
Перша випускниця Суду CARE округу Оріндж — жінка з історією вживання наркотиків, яка ніколи раніше не закінчувала лікування — стала символом того, що програма може досягти. Спочатку вона була занадто дезорієнтована, щоб зрозуміти, чому хтось до неї підходить, але з часом прийняла допомогу після повторних візитів. З часом і терпінням вона переїхала до перехідного житла і врешті-решт покращилася до такої міри, що почала бачити можливість життя поза залежністю.
Приклад Джиммі Барели ілюструє обіцянку і небезпеку програми. Коли Банда і Боуі вперше зустріли його на автозаправній станції Arco, він був настільки нестабільним, що їх відразу ж госпіталізували. “Це не те, як ми зазвичай робимо,” говорить Банда з сумним усмішкою, “але це було необхідно. Після цього він не спілкувався з нами протягом місяця.” Барела, сидячи поруч із ним, тихо киває.
Протягом наступних шести місяців вони повільно будували довіру і пропонували йому різні варіанти житла, включаючи мотель, притулок і напівпритулок. Але Барела пропустив комендантську годину, рецидивував і втратив усе. Лише після місяців лікування антипсихотиками його мислення почало стабілізуватись. “Нам знадобилося чотири місяці, перш ніж він підписав угоду про догляд,” згадує Банда.
Але врешті-решт Барела почав регулярно відвідувати медсестру, лікаря та консультанта з питань залежності. Зараз він живе в напівпритулку, де насолоджується вилазками на пляж і на бейсбольні матчі. “Мені там подобається,” усміхається він.
У січні 2026 року він став другим випускником Суду CARE округу Оріндж. На фотографії він з сертифікатом і тортом. “Він не був би тут без Суду CARE,” каже Естрада, погладжуючи спину свого сина.
CARE також функціонує як альтернатива ув'язненню та опікунству. “Якщо хтось скоює злочин через психічну хворобу, Суд CARE може втрутитися, щоб надати лікування,” пояснює Банда. “Якщо програми, подібної до нас, немає, їм доводиться залишатися у в'язниці. Ми втручаємося.”
Водночас суперечності системи залишаються незрозумілими. Критики стверджують, що модель, заснована на суді, ніколи не є цілковито добровільною, коли вона розгортається під судовою владою і тінню більш обмежувальних варіантів. Сім'ї, тим часом, часто висловлюють протилежну занепокоєність: що CARE занадто повільно рухається, щоб врятувати людей у безпосередній небезпеці.
Боротьба Каліфорнії за те, як лікувати серйозні психічні розлади, десятиліттями коливалася між суперечливими потягами: інституціоналізація, дезінституціоналізація, примус і нехтування. З 1950-х років, коли було надто легко замикати психічно хворих пацієнтів, Каліфорнія поступово звужувала критерії для примусового психіатричного лікування. Наслідки видимі в таборах по всіх основних містах Каліфорнії, хоча бездомність минулого року зменшилася приблизно на дев'ять відсотків.
Після того, як він вступив на посаду у 2019 році, губернатор Гевін Ньюсом пообіцяв приділити увагу переплетеним кризам бездомності та психічного здоров'я як державному пріоритету. Він підтримував CARE, але нещодавно критикував його повільне впровадження, зокрема в окрузі Оріндж.
Келлі розуміє це розчарування, але вона заперечує, що примус є відповіддю. Її більше турбує структура. Округ Оріндж може пропонувати послуги, але він не може легко вирішити проблему нестачі житла, фінансові пробіли або фрагментацію між державною та приватною охороною. Вона описує суд CARE як “неконтрольований мандат”, з одноразовим державним фінансуванням, яке не могло бути використано для надання персоналу. Вона оцінює, що округ витрачає близько 4 мільйонів доларів на рік на цю програму, залучаючи персонал зі своєї існуючої програми підтримуваного амбулаторного лікування, щоб заставити CARE працювати. Це угода, яка утримує систему на поверхні. Але це також виявляє глибоку правду: закон, можливо, створив новий шлях, але округ все ще має побудувати та підтримувати дорогу.
Власні показники округу демонструють, наскільки трудомістка ця модель. Однією з найбільших критик цієї моделі є те, що вона не досягає такої кількості людей, як сподівалися. Від початку роботи менше ніж три роки тому округ Оріндж отримав 231 петицію від членів сім'ї, перших р responders або медичних працівників. З них 79 клієнтів наразі активні, 27 уклали угоди про догляд і шість завершили програму. Дозволи залишилися в outreach, люди, які поки не готові або ще не знайдені.
Широкомасштабно розрив між амбіціями та реальністю є ще яснішим. Станом на початок 2026 року було подано понад 3 800 петицій CARE, що призвело до 893 добровільних угод та 32 судових наказів лікування. Ці показники значно поступаються раннім прогнозам, що оцінювали 7 000 до 12 000 учасників на рік.
Банда захищає рекорди округу, пояснюючи, що темп відображає реальність роботи. Для прихильників, ця терплячість є сенсом. Для критиків це розкриває межі системи. Для сімей, як родина Естрад, це принаймні спроба відповісти на питання, яке переслідує Каліфорнію протягом років: Як допомогти людині, яка не вірить, що їй потрібна допомога?
Напруга на родини може бути величезною. Протягом років спроби допомогти сину, 62-річна Яніні Естрада втратила своє житло, оскільки сусіди та орендодавці скаржилися на поведінку Джиммі під час психотичних епізодів. Поки вона та її чоловік Флоренсіо знаходяться в списку очікування на сімейне житло, вони живуть у білому транспортному фургоні, який регулярно паркують перед напівпритулком Барели, щоб переконатися, що він поїв і прийняв ліки.
Родина тепер вимірює успіх інакше. Для Джиммі переломним моментом стало те, що його знову прийняли в родину сина. Усмішка розцвітає на його обличчі, коли він згадує, як тримав свою внучку, семи-місячну Адалін.
Що побудував округ Оріндж, не є лікуванням, і його лідери не стверджують інакше. Успіх, каже Келлі, не у досягненні цільового числа петицій. Він полягає у порятунку одного життя за раз, у допомозі одній людині прийняти лікування, у тому, щоб зберегти одну родину від залишеності поза увагою кожної системи, що повинна була допомогти раніше.
В автомобілі для outreach Банди ми проходимо повз блакитний фургон, припаркований на станції Chevron в Гардн-Грові з позначкою “Be Well”, міською ініціативою для забезпечення медичного обслуговування на вулицях. Він має той же слоган, що й Hub в Орінджі: Надія стається тут.
Оригінал: reasonstobecheerful.world