Секретний квір-підсвіт Лондону

· Люди

Секретний квір-підсвіт Лондону

У Лондоні XVIII століття існувала рясна квір-сцена, відзначена таємними зустрічами та культурою підпілля.

Секретний квір-підземний світ Георгіанського Лондона

У запаморочливих, напоєних джином задніх кімнатах Англії XVIII століття, квір-ізгої побудували яскраве підземне товариство драг-культури, романтики та вибраної родини — завжди на один крок від інформатора або поліцейського нальоту.

З Днем Прайду, читачі! Червень — це час відзначити різноманіття нашої квір-спільноти по всьому світу — і визнати тих квір-людей, які завжди були тут протягом історії, навіть якщо вони тримали свої ідентичності під радаром. Сьогодні Джейк Хол має захоплюючу нову історію з серії "Сховані історії", яка саме це і робить. Особлива подяка нашим платним підписникам, які допомагають нам звітувати та публікувати небагато розказані історії, як ця. Щасливого читання! 🌈

Було пізно в морозну неділю, але туманний світло ламп все ще освітлювало дім Матері Клап, радісні крики відвідувачів перетворювалися на звуки, що просочувалися через стіни. Всередині атмосфера була такою галасливою, що ніхто не почув гуркіт копит поліцейських коней на бруківці. Констеблі оточили будівлю, блокуючи всі можливі шляхи втечі. У чергових ривках вони вдиралися всередину і обшукували десятки спалень, вишукуючи будь-які ознаки пороку. Коли вечір розчинився в ранкові години понеділка, близько 40 чоловіків були витягнуті на вулицю. Їх грубо виставляли на вулицю в різних станах напівоголеності та розгубленості; деякі все ще мали напіврозстебнуті штані, їхні обличчя червоніли від сорому, коли їх вели до в'язниці Ньюгейт.

Це був Лондон, лютий 1726 року. Звивисті, заваленні сміттям вулиці міста задихалися від смогу. Показники смертності зростали, через зниження здоров’я, що частково пов’язувалося з ганебним «Матеріною Руїною», дешевим джином, достатнім, щоб знищити навіть найстійкішу печінку. По всьому світу садилися насіння Британської імперії, але це багатство не досягло тут. Бідність була поширена. Під блискучою фасадою цвітучого міста ховалася гедоністична підводка — і процвітаюча квір-сцена.

Наліт на дім Матері Клап залишається найвичерпнішим доказом цієї квір-субкультури в XVIII столітті в Лондоні, зосередженою в так званих «моллі-хаусах». Це були ранні центри нонконформізму, підпільні заклади в задніх кімнатах трактирів, готелів і непомітних крамниць, де «моллі» — образливе позначення для ефемінних чоловіків, яке пізніше було повернуто самими моллі — могли зустрічатися. Ми можемо знайти спалахи цього прихованого світу, в основному на сторінках судових протоколів, але також у шокуючих публікаціях того часу, з такими назвами, як «Грішники: Сатир на содомітському клубі» і «Жнива Сатани».

Залежно від того, які джерела ви вважаєте правдивими, моллі-хауси були подібні до ранніх гей-барів і або ж до мерзенних напівборделів, де молоді сексуальні працівники могли бути підібрані старшими чоловіками. Що ми знаємо напевно, так це те, що алкоголь лився вільно, поки ці ізгої знаходили любов, пристрасть і спільність. Моллі з радістю переодягалися, опускаючи пінти гарячого пива і джину, перш ніж втекти в приватні спальні, де могли, якщо бажали, зануритися в туманну, п'яну ейфорію тимчасової сексуальної свободи.

Маргарет Клап вважалася свого роду ангелом-охоронцем. «Мати» — це почесний титул, подарований їй чоловіками, які шукали притулок під її дахом. У різних судових протоколах, вона з'являється як невловима і пустотлива персона, заміжня жінка з антиавторитарним нахилом. Історик Ентоні Делані став захоплюватися Клап під час дослідження для своєї книги «Квір-просвітлення: Схована історія закоханих, правопорушників і господинь».

«Ми не можемо не заповнити ці прогалини і сказати, що вона була союзницею», — каже він мені, — «і, насправді, я думаю, що вона була... Але те, що ми бачимо на папері, полягає в тому, що вона була дуже хитрою бізнесменкою, особливо в контексті XVIII століття. Це залишається непоміченим».

Клап вела бізнес зі свого власного дому, який був зареєстрований на ім'я її чоловіка Джона. Він був невловимою фігурою, безмовним партнером, який, здавалося, стежив з боку, поки його дружина здає свої запасні спальні койотам і невідповідним — Делані зазначає, що багато моллі жили там протягом тривалого часу — і продавала їм дешевого алкоголю, який вона швидко купувала в найближчому таверні. Хоча Клап отримувала прибуток, її бізнес не був імперією. Цього було достатньо, щоб забезпечити гідне життя, але вона не шукала багатства. Замість цього вона вибудувала близьку добрість зі своїми відвідувачами, сприймаючи на себе тягар забезпечити моллі відчуттям безпеки в її домі, здобуваючи їхню довіру і вірність. Вона була майже постійною присутністю, і її важко було шокувати; один під прикриттям поліцейський заявив, що моллі «говорили про всяку гидоту і вульгарність у її присутності, і вона, здавалося, була надзвичайно задоволена цим».

Розум і соціальні навички Клап теж були помітні. За кілька місяців до нальоту вона свідчила в суді про добру репутацію моллі, відомого за прізвищем Дервін, її свідчення зіграло ключову роль у його виправданні. За словами констебля, вона з гордістю говорила про те, як перехитрила суди, деталь, яка, здається, підтверджує звинувачення, висунуте в суді, що Клап «усвідомлено створила місце зустрічі для содомітів».

Самуель Стівенс, борець за моральність, який проник до моллі-хаусу для отримання доказів, свідчив, що «я бачив 20 або 30 [моллі] разом, які цілувалися і обнімалися, та займалися коханням (як вони це називали) у дуже непристойний спосіб», його заява пронизана презирством. «Тоді вони виходили по парах в іншу кімнату, а коли поверталися, вони розповідали, що робили, що, у їхньому діалекті, вони називали 'одруженням'».

Чіткий натяк Стівенса на те, що «одруження» означало «содомію». Принаймні в деяких випадках це було, мабуть, правдою. Моллі проводили довгі, п'яні ночі в компанії одне одного, танцюючи та сміючись до ранку, перш ніж йти в приватні спальники. Будинок Клап навіть мав грандіозну кімнату — відому як «Капела» — з двоспальним ліжком, обслужуваним охоронцем, щоб забезпечити максимальну приватність.

Але в історичному контексті можна знайти більш нюансоване тлумачення. Квір-історичні життя в основному виникають у судових протоколах, які зводять багатогранних людей до їх підозрюваних сексуальних життів, і не більше того. Зазвичай ми бачимо тільки мізерні свідчення їх інтимних дружніх стосунків, їхніх особистостей і рутини. Делані вважає, що моллі-хауси були простором спільноти в першу чергу, і він сприймає використання терміна «одруження» моллі більш цілісно.

«Я думаю, що 'одруження' може означати секс, і іноді так і є», — говорить він. Він також висуває більш сентиментальне тлумачення. «Факт того, що ці моллі говорять, що вони 'одружуються', цікавий, оскільки він виходить за межі сексуального акту. Це говорить про зв'язки і про любов».

В XVIII столітті в Лондоні содомія була злочином, покаранням за яке могла бути смерть. Радісні ночі, проведені в моллі-хаусах, були затіненими тінню репресивного суспільства. Дім Матері Клап був далеко не єдиним моллі-хаусом; просто йому випадково дісталася сумнівна честь стати місцем, де відбувся найбільш документований наліт епохи. Це стало одним з наших єдиних віконець у прихований історичний світ, але в судових протоколах ми бачимо натяки на схожі моллі-хауси того часу, багато з яких управлялися самими моллі.

У справі Томаса Райта, одного з чоловіків, затриманих у ту фатальну ніч у домі Матері Клап, ми дізнаємося, що він продавав пиво на різні моллі-хауси за невеликий прибуток, перш ніж врешті-решт відкрити один з своїх власних, на вулиці Біч Лейн у Лондоні. Райт, lifelong Christian who worked as a woolcomber, проводив значно меншу операцію, але ті, хто його звинувачував, описали чоловіків, які «флиртували і танцювали, виконували вульгарні пісні, цілувалися та використовували свої руки у дуже непристойний спосіб» під його дахом.

За даними, на які посилається Лондонський музей Доклендс, в середині і до пізнього 1720-х років було близько 20 моллі-хаусів, які перебували під слідством моралістів відомих як Товариство реформування поведінки, що перевищує кількість британських гей-барів, зареєстрованих у 1950-х роках. І існувало багато типів моллі-хаусів. Моллі — це слово, яке було повернуто спільнотам, хто знаходив спільність у тому, що суспільство вважало їх девіацією, використовувалося як термін ніжності людьми, яких вважали образливими. Таким чином, моллі-хаус був подібно розмитею опискою. Будь-яке місце, де моллі могли зустрічатися в відносній безпеці, будь то функціональна кімната в прогресивному таверні або розкішний лаунж у добре пов'язаного власника, ставало відомим як моллі-хаус, що ускладнює відстеження масштабів цього феномену.

Ця невловимість була саме в точці. Вулиці Георгіанського Лондона патрулювали різношерсті сили нічних вартових, платних констеблів, мисливців за головами — відомих як «взяточники» — і моралістів, які ставили собі за мету підтримувати закон і порядок. Чутки швидко поширювалися; якщо їхній вплив був достатньо широким, він міг виявитися смертельним.

Новоприбулі моллі в Лондоні повинні були іти вулицями, наповненими смородом, щоб почути про ці легендарні моллі-хауси; знайти один вимагало занурення в підпілля зростаючого мегаполісу. Власники цих під спостереженням закладів намагалися зберегти свою безпеку, вдаючись до роботи клубів та використовуючи політику «усного запрошення». Лише якщо ви назвали правильне ім'я, умовний оксамитовий трос піднімався. Пізніші судові записи також свідчать, що моллі покладалися на надійних посланців, щоб спілкуватися без підняття тривоги. У судових протоколах 1732 року ми чуємо про Джона Купера — також відомого під її гламурним псевдонімом Принцеса Серафіна — описаного як «моллі-кулл», «перевізник, що передає повідомлення між джентльменами». Згідно зі свідченнями, Серафіна заробила «багато корон» завдяки цим «содомітським справам».

Принцеса Серафіна є найраніше задокументованим британським прикладом того, що ми могли б назвати драг-квін, або, можливо, навіть транс-жінкою — те, що ми знаємо напевно, це те, що люди зверталися до неї жіночими займенниками навіть поза межами моллі-хаусів, і що її яскравий одяг часто з'являвся на вулицях. Коли вона привела свого злодія до суду, жінки навколо неї квапилися, щоб надати їй яскраві характеристики, описуючи її з захопленням: відповідно до свідчень Мері Поплет, її сусідки, Серафіна «звичайно носила білу сукню та червоний плащ, з волоссям, завите і укладене навколо чола; і потім вона так фліртувала своїм віялом, і робила такі вишукані уклони, що ви б не могли відрізнити її від жінки».

Є багато інших таких чудових, жіночих псевдонімів, збережених в історичних книгах, серед них Пухка Неллі, Сюзан Газл і Герцогиня Ромашка. У газетному звіті 1728 року, який повідомляє про арешт «дев'яти чоловічих дам», ми бачимо фантастичний світ моллі-хаусу місіс Мафф у Вайтчапелі, де моллі регулярно вбиралися у свої найкращі наряди.

Це була епоха, коли розкішні карнавальні бали відбувалися регулярно, пропонуючи надію на можливість переодягатися на публіці без ризику бути впійманими. За словами історика Рендалфа Трамбаха, ця пишнота також виявлялася в моллі-хаусах. «Є описи з XVIII століття про розкішний трансвестизм, імітовані чоловічі шлюби та навіть імітовані пологи, у яких моллі народжувала дерев'яну ляльку, яка потім хрестилася», — сказав він у інтерв'ю 2002 року журналу Cabinet.

Дім Матері Клап належав до одного світу з Принцесою Серафіною, одним моллі-хаусом у більш широкій, але маловідомій мережі неймовірних персонажів, які бродили вулицями Лондона в пошуках належності.

Поки веселуни збиралися під дахом Матері Клап у веселість, вони мало знали про те, що їх спостерігали протягом кількох місяців до нальоту, з підпільними констеблями, які видавали себе за коханців постійних відвідувачів моллі-хаусу, щоб проникнути в будівлю.

Найвідомішим інформатором був чоловік на ім'я Марк Партрідж. У сучасному світі він став би справжньою зіркою реаліті-шоу. Його язик був відомий своєю різкістю, і він не вагався його використовувати. У одному з гнівних аргументів, він спостерігав, як чоловік на ім'я Макінтош неодноразово намагався спокусити підпільного поліцейського. Після того, як Макінтош отримав відмову, він спустив штани і запропонував сидіти голим на колінах констебля. На той момент Партрідж, який діяв як моля констебля, не витримав. Він втрутився і погрожував Макінтошу, схопивши розжарені щипці з потріскуючого вогню і обіцяючи заштовхати йому їх у зад, якщо той не відступить.

Шлях Марка Партріджа від постійного відвідувача моллі-хаусу до підпільного інформатора був сповнений драми. Наприкінці 1724 року Партрідж влаштував важку сварку зі своєю колишньою коханкою, відомою лише як містер Хартінгтон, після того, як дізнався, що Хартінгтон зрадив його довіру, відкривши їхній роман своїм близьким. Партрідж був розлючений, люто, що його улюблений довірена особа потенційно наражала його життя на небезпеку через це відкриття. Тепер вже колишня пара мала запеклу суперечку, і Партрідж почав поширювати чутки про часті відвідини Хартінгтоном моллі-хаусів. Суперечка закінчилася тим, що Партрідж став інформатором поліцейських.

До кінця 1725 року підозра щодо Партріджа зростала в моллі-хаусах. Однієї ночі він привів двох констеблів до моллі-хаусу, щоб зібрати докази. Там спалахнула суперечка. Інші моллі глузували з нього, називаючи його «зрадницькою, зрадницькою, моллі-сучкою». Йому вдалося вивести їх на слід, звинувативши свою колишню коханку, і суперечка закінчилася серією поцілунків — в тому числі одним для підпільного констебля.

Такі скандали, зради та суперечки стали ключовими передумовами для нальоту, але вони блідли в порівнянні з постійною присутністю національної організації за назвою Товариство реформування поведінки. Первісне Товариство було засноване в 1691 році в Лондоні, у Тауер-Гамлетсі. Члени були євангельськими християнами, які вважали себе борцями за моральність і тому були готові присвятити безліч часу і зусиль очищенню вулиць міста. Новини про їхнє завдання швидко поширилися, і до 1701 року в самому Лондоні було майже 20 відділень Товариства, в той час як інші з'являлися по всій країні.

Мета позиціонування Товариства полягала в тому, щоб влаштувати пастку; члени часто залежали від знайомства у відомих моллі-хаусах, сподіваючись спокусити, а потім переслідувати своїх жертв. Вони регулярно досягали успіху. У 1707 році прислужники розташувалися на чотирьох різних лондонських локаціях і змогли залучити до масових арештів 40 чоловіків, які погодилися на «розпусну та скандальну» поведінку. На жаль, троє з них загинули перед судом, двоє повісилися, один — перерізавши собі горло бритвою.

Якщо пастка була недостатньою, Товариство також склало обширний «Чорний список» так званих грішників у 1706 році, що стало переповненим покажчиком обвинувачених в злочинах, які включали проституцію, дрібні крадіжки і «утримання непорядного дому». Це був переповнений цей класифікатор бездомних і червоних жінок, магнум опус організації, яка прагне викорінити будь-який слід аморальності.

Після нальоту на дім Матері Клап, правоохоронці почали перевіряти і розслідувати ймовірні злочини боязких моллі, витягнутих з відомого закладу Клап. Іноді ці запитання проходили швидко. Багато з них були незабаром звільнені через брак доказів, хоча замість формального вироку, ганьба, пов'язана з таким скандалом, залишалася карою досить. Але деякі потрапили на суд.

Слово про ганьбу Клап швидко поширилося, і коли дати судів були призначені, публічний інтерес зріс. У XVIII столітті в Лондоні повішення не були трагедією; це було сімейним дозвіллям на тиждень. Відстань від в’язниці Ньюгейт до шибениці в Тайберні складала всього кілька миль, але гужові вози, навантажені в'язнями, повинні були прокласти свій шлях через великі натовпи, що палали від хвилювання на перспективу свідчення справедливості. Ті, кому пощастило уникнути шибениці, могли все ще бути засудженими до тюремного ув'язнення у публічному позорі, приладі для суспільної ганьби. Ці грубі дерев'яні конструкції були обладнані дірками для того, щоб в'язані могли потрапити у свої голови та руки, перш ніж бути зафіксованими на місці. Голотяча публіка була переповнена жорстокими намірами, швендяючи в'язнями з саморобними снарядами, все — від гниючих фруктів і тваринного гною до важкого каміння та тушок маленьких мертвих тварин.

Матір Клап визнали винною в утриманні непорядного дому. Їй було надано великий штраф і призначено два роки ув'язнення — і наказано стояти в позорному стовпі. Обурені свідки так жорстоко ставилися до неї, що вона двічі впала з дерев'яної конструкції і кілька разів втрачала свідомість, конвульсуючи, коли її тягнули до в'язниці.

Тут вона зникає з історичних записів.

Що стосується самих моллі, то вони були подсудні в серії судів, які надали нам більшість знань про життя в домі Матері Клап. Члени Товариства реформування поведінки, такі як Самуель Стівенс, давали жорстокі та звабливі свідчення, які, на жаль, призвели до смертного вироку для кількох постійних відвідувачів Матері Клап. Габріель Лоренс, Вільям Гріффін і Томас Райт, всі з яких були затримані під час нальоту, були повішені в понеділок, 9 травня 1726 року, їхні мляві тіла вишукувалися на шибениці, їхнє спільне виконання стало символічною заявою.

Незважаючи на десятилітню місію Товариства ліквідувати моллі-хауси, вони продовжували існувати, просто в інших, трохи змінених формах. У 1810 році скандал знову спалахнув із нальотом на Білого Лебедя, який був приголомшливо схожим на ранні моллі-хауси. Там була призначена «капела», кілька спалень, шепоти про секс-роботу.

Наліт на дім Матері Клап викликав великий скандал і висвітлював ті детальні куточки XVIII століття в Лондоні, але він також є одним з небагатьох конкретних записів, які ми маємо, щоб показати, що якась рання ітерація того, що ми тепер бачили як квірність, існувала. Гей-бари такі ж, як моллі-хауси: ми збираємось, п’ємо, переодягаємось, бурхливо веселимося. Небагато історій про дім Матері Клап просочені звабливими словами, звинуваченнями, які зводять цих чоловіків до їхннього статевого життя, задаючи лише одне питання: «Ви содоміт?»

Делані бачить більшу глибину в цих записах, розглядаючи їх як конкретний доказ того, що квір-спільнота є століттями тривалою рятувальною лінією для тих, хто її потребує. «У всіх ітераціях моллі-хаусів вони є місцями заспокоєння, товариства та формування ідентичності», — підсумовує він. Це видно в складнощах, написаних у судових протоколах. Це в натяках на зраду та розділені стосунки, але також у любові й повазі, у транзитних моментах свободи.

Термін «моллі-хаус» очевидно означав різні речі для різних людей. Єдине, що залишалося стабільним, це пошук притулку перед обличчям суспільства, яке вважало невинних людей девіантними істотами, чиї бажання заслуговували на смертний вирок.

Оригінал: www.narratively.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу