Шаму врятував моє життя. Чи так це?

· Люди

Шаму врятував моє життя. Чи так це?

Дитяче спогад про дружнього кита Шаму веде до перегляду долі після катастрофи.

Це один із найчіткіших спогадів мого дитинства: тато змінив наші плани, щоб ми могли поїхати до SeaWorld, а потім наш початковий рейс зазнав катастрофи. Але чому я єдина, хто пам’ятає це саме так?

Це те, як я це пам’ятаю:

Мій батько взяв нас із собою у відрядження до Флориди того літа, і ми залишилися на вихідні до Дня незалежності, подорожуючи орендованим автомобілем уздовж усього штату. За п’ять днів ми проїхали від Disney World в Орландо до пляжів Маямі та Кі-Веста, де ми всі четверо — батько, мати, мій брат і я — позували для фотографії перед табличкою, що сповіщала, що ми перебуваємо в найпівденнішій точці Сполучених Штатів. Ми мали повернутися до Маямі наприкінці тижня, здати орендоване авто і вилетіти рейсом Pan Am у п’ятницю, 9 липня.

Але білборди та місцеве телебачення дорогою невтомно рекламували Шаму та SeaWorld в Орландо, які ми пропустили на користь Disney World. Коли я побачила, як дружелюбна косатка вистрибує, щоб схопити рибу з рук дресирувальника, і виповзає на рампу, виляючи хвостом, поки глядачі гладять її велику слизьку голову, я зрозуміла, що маю туди потрапити. Я залучила до справи свого п’ятирічного брата Келлі, і невдовзі ми почали щоденно скиглити, як мантру: «Ми хочемо в SeaWorld! Ми хочемо побачити Шаму!»

Несподівано для всіх батько поступився. «Це не завадить нам залишитися на вихідні», — сказав він мамі. Ми з Келлі недовірливо перезирнулися. Для мого сильного духом, мінливого батька було нетипово змінювати плани через наші забаганки. Я не хотіла відкрито святкувати чи дякувати йому, боячись порушити магію моменту. Келлі теж мовчав, ніби ми всі разом затамували подих. З телефону в нашому готелі в Маямі тато продовжив оренду авто і змінив наш зворотний квиток з Маямі на інший рейс Pan Am через кілька днів з Орландо. Ми поїхали з Маямі до Орландо в день нашого початково запланованого вильоту і провели там ніч. Наступного ранку ми з Келлі були особливо тихими, збираючись.

— Ми справді побачимо Шаму? — пошепки запитав мене брат.

Я зробила глибокий вдих, щоб набратися сміливості й запитати маму й тата.

Але вони дивилися телевізійні новини, щось бурмочучи один одному. Екран був заповнений кадрами рятувальників серед обвуглених уламків — якби не синьо-білий логотип Pan Am на зламаному шматку хвоста, неможливо було б здогадатися, що це літак. На діаграмах літака, що злітає, червоними стрілками було показано, як зсув вітру змусив повітряне судно впасти на землю, на будинки. На борту не було тих, хто вижив. Немовля знайшли живим під завалами будинків. Рейс вилітав із Маямі. Пункт призначення: Лас-Вегас, де ми мали б пересісти на літак до нашого дому в Сан-Франциско.

— Маямі — ми мали бути на цьому рейсі, — почув я, як тато сказав мамі мандаринською. — Нам дуже пощастило.

Я витріщилася на телевізор. Я вже не думала про Шаму. — А як щодо тієї дитини? — відчайдушно запитала я. Я уявила самотнє, неушкоджене ліжечко посеред обвуглених уламків, маленьку дитину в рожевій піжамі, що кричить. — Хто про неї подбає?

Батьки подивилися на мене, здивовані тим, що я слухала.

— Нам дуже пощастило, — повторила мама, пильно дивлячись на мене. Це все, що вони сказали. Мій брат мовчав, занадто малий, щоб зрозуміти.

— Шаму врятував нас, — прошепотіла я йому. — Але я не знаю, що буде з тією дитиною.

Того дня ми все ж поїхали до SeaWorld, і Шаму зробив усе, що обіцяла реклама: він вистрибнув і зловив рибу з руки дресирувальника, поки той стояв на високій платформі. Він підплив близько до одного з бортів басейну, оббризкавши нас каскадом води. І хоча я махала рукою так високо, як могла, мене не обрали, щоб стояти біля басейну й отримати поцілунок у щоку від Шаму, коли він притискав свої гумові губи до щоки волонтера, а та здригалася і зморщила носа.

Коли наступного дня наш літак Pan Am злітав з Орландо, у мене в животі був важкий вузол. Батьки поводилися так, ніби нічого не сталося, тому я просто міцно стиснула підлокітники, прочитавши картку з інструкціями щодо надзвичайних ситуацій п’ять разів, і нічого не сказала. Ми більше ніколи не згадували про катастрофу. З часом я майже не пам’ятала деталей, окрім того, що ми вилетіли з Орландо, а не з Маямі, що літак Pan Am врізався в будинки відразу після зльоту, що причиною назвали зсув вітру, і що єдине немовля на землі вижило.

Двадцять дев’ять років потому, пишучи про своє дитинство, я вперше спробувала з’ясувати деталі авіакатастрофи. Я ввела в пошук «авіакатастрофа Pan Am у Маямі» і відразу все знайшла. Це був 1982 рік, мені було вісім, майже дев’ять років. Рейс 759 авіакомпанії Pan Am вилетів із Маямі вранці 9 липня, зробив зупинку в Новому Орлеані і розбився відразу після повторного зльоту. Спричинений штормом зсув вітру опустив його на будинки поруч зі злітно-посадковою смугою. В одному зі зруйнованих будинків знайшли дівчинку, що вижила, під матрацом у ліжечку. Її назвали Дивом рейсу 759.

Усі деталі збігалися з моїми скупими, але яскравими спогадами. Я знайшла список пасажирів на одному сайті й відчула, як мороз пройшов по шкірі, коли зрозуміла, де мали бути імена моєї родини. Я записала інформацію про меморіал з іншого сайту.

Але була одна проблема: ніхто інший у моїй родині цього не пам’ятав. Я запитала батька, який подивився на мене спантеличено і сказав: «Що? Я цього не пам’ятаю». А потім, як завжди практичний, додав: «Не можу уявити, щоб я взагалі бронював рейс, який робить так багато зупинок на шляху до Сан-Франциско». Мати похитала головою: «Я цього не пам’ятаю. Запитай батька. Він би знав». Мій брат, занадто малий на той час, нічого не пам’ятав.

— Ви впевнені? — запитала я маму й тата знову, а потім ще раз через кілька днів. — Але я пам’ятаю це так чітко. Ви сказали, що нам пощастило.

— Ну, тоді нам пощастило, — сказала мама, наголосивши на слові «тоді». І ми обидві знали, що вона мала на увазі не авіакатастрофу. Я не стала наполягати.

Що тепер? Якимось чином я засвоїла всі ці неясні факти, але ніхто не міг підтвердити, що ми справді були заброньовані на рейс 759. Pan Am навіть більше не існувало.


Церква Богоматері Вічної Допомоги розташована на дальньому кінці серії бульварів із торговими центрами поблизу Міжнародного аеропорту імені Луї Армстронга в Кеннері, штат Луїзіана. Щоб потрапити туди, потрібно перетнути три залізничні колії та пройти повз зачинений Музей іграшкових поїздів Луїзіани та зелено-фіолетово-золотий Музей Марді Гра. Низька церковна будівля 1970-х років охоплює невеликий трав’янистий внутрішній дворик. У цьому дворику вежа з чотирьох пофарбованих у білий колір бетонних стовпів підтримує горизонтальну перекладину, з якої звисає трійця дзвонів. Стовпи розташовані в саду лілійників, посеред якого маленька статуя Ісуса піднімає простягнуті долоні до неба. Сад оточений низькою напівкруглою стіною, інкрустованою розписаною вручну плиткою, кожна з яких містить ім’я одного зі 154 загиблих.

Я відвідала меморіал рейсу 759 у жовтні 2011 року, лише через кілька місяців після того, як вперше пошукала інформацію про катастрофу в Інтернеті й знайшла адресу меморіалу. Я була в Новому Орлеані на конференції й знала, що мушу побачити його, виїжджаючи з міста. Таксист із Нового Орлеана, який мене віз, безнадійно заблукав у приміській забудові, кружляючи між нескінченними автосалонами, сендвіч-шопами Subway та одним магазином, подвір’я якого було заповнене величезними надувними кулями на Хелловін у формі привидів, мумій і гарбузів, повз які ми постійно проїжджали. Водій, здавалося, був спантеличений тим, що я хочу поїхати до невідомої приміської католицької церкви біля аеропорту, а не в сам аеропорт. Я не стала пояснювати.

Кеннер, спальний район Нового Орлеана з населенням близько шістдесяти тисяч осіб, колись був плантацією цукрової тростини, що належала Вільяму Кеннеру та його чотирьом синам. Аеропорт побудували в 1940-х роках. У 1950-х роках болотисту місцевість, що становила половину міста, осушили, засипали й розділили на ділянки, перетворивши територію на передмістя з широкими дорогами, обабіч яких вишикувалися охайні ряди бунгало. Це була спільнота, спланована з післявоєнним ідеалізмом щодо сімейного життя, який побудував багато подібних передмість по всій країні.

Коли ми нарешті прибули до церкви, таксист, з полегшенням, поїхав, і я була єдиною людиною в полі зору. Тиша була важкою, як задушливе повітря наприкінці літа. У мене було небагато часу перед вильотом додому.

Я ступила на газон, прямо біля таблички «Не гратися на траві» поруч із меморіалом. Прогріті сонцем травинки лоскотали мої ноги в сандалях. На стіні було два ряди квадратної плитки. Бірюзові написи, нанесені вручну, були недосконалими, охайними, але не завжди рівними, з чіткими лініями букв «y» та «g», де були помітні мазки пензля.

Перша плитка свідчила: «Свята пам’ять». Нижче було написано: «про жертв». Наступна, праворуч: «рейсу 759»; четверта: «9 липня 1982 року». Потім була плитка для кожного імені, багато з них парами чи групами — Брунси, Булаїчі, Кейсі... сім’ї, такі ж, як моя. Як мало хто з них подорожував наодинці, помер наодинці? Скільки було батьків, які залишили сиріт? На деяких плитках імена були нерозбірливими; кераміка відкололася або фарба стерлася. У цьому було щось дуже реальне, зовсім не схоже на дезінфіковану пошану, яку викликали національні меморіали, що я відвідувала у своєму нинішньому рідному місті Вашингтоні. На відміну від металевих табличок на гранітних лавках Меморіалу Пентагону або нескінченної дзеркальної поверхні з викарбуваними іменами жертв на Стіні В’єтнаму, ці написані від руки імена здавалися намальованими кимось, хто знав померлих. Згодом я дізналася, що під час реставрації меморіалу до тридцятої річниці катастрофи, у 2012 році, поверх оригінальних плит розмістили поліровані та вигравіювані. Це прекрасна реновація, але мені все одно більше подобається той скромніший меморіал, який я відвідала.

На ньому я простежила за іменами в алфавітному порядку: після Кейсі були Каннінги, Джошуа і Джудіт. Моя родина, Чуанги, мала б бути між ними. Четверо нас: Енджі, Келлі, Лінг, Тієн-Ю. Я уявляла наші плитки, розписані тією бірюзовою фарбою та простим шрифтом. Я уявляла своє власне ім’я, дві «g» з прямими хвостами.

Вітерець сколихнув лілійники в саду. Рослини вже відцвіли, їхнє довге, схоже на леза листя тяглося до неба, відлунюючи простягнуті руки статуї Христа. На потилиці виступили краплі поту. Я щойно вдивлялася в альтернативний кінець історії, яка лежала в закутках моєї психіки з восьми років.

«У житті важливо не те, що з вами стається, а те, що ви пам’ятаєте і як ви це пам’ятаєте». Ці часто цитовані слова Габріеля Гарсіа Маркеса були в моїх думках. Звісно, я хотіла знати, чи насправді сталося те зіткнення зі смертю, той поворот долі. Я не хотіла відмовлятися від можливості, що це могло бути правдою. Але, прийшовши до меморіалу одна, оточена тишею 154 плиток із мальованими іменами — не моїм ім’ям — я почала відпускати ідею істини. Чи думала я, що меморіал допоможе мені зрозуміти, що сталося насправді, чия пам’ять була більш помилковою, моя чи моєї родини? Ні. Я прийшла, бо мені потрібно було знати, що я пам’ятаю, як я пам’ятаю, і, хоча Маркес цього не казав, чому я пам’ятаю.

У першому з фільмів жахів «Фінальний пункт призначення» підліток має передчуття, що літак, у який він щойно сів, вибухне в повітрі, і йому вдається вивести себе та групу друзів із рейсу. Літак дійсно злітає і вибухає, і в наступні дні ті, хто вижив, гинуть один за одним у жахливих нещасних випадках — поки не стає зрозуміло, що Смерть полює на кожного з них, щоб доробити те, чого не зробив вибух.

Чого я не усвідомлювала під час катастрофи, так це того, що літо 1982 року не буде ознаменоване тим, що ми з сім’єю обманули смерть. Натомість я згадуватиму його як своєрідну вершину для нашої сім’ї, час, коли, як сказала мама, нам пощастило. Це був, зокрема, дуже вдалий час для мого батька. Конференція в Орландо була важливою — вона, мабуть, стала піком його інженерної кар’єри. Мама щойно почала відвідувати заняття в місцевому коледжі, поки ми були в школі; через рік вона почала працювати на пів ставки. Після прибуття в зовсім нову країну як дружина-іммігрантка і, невдовзі після цього, стати матір’ю, вона нарешті знаходила себе. Вони з татом явно почувалися спокійно один з одним — возили нас по Disney World, спостерігали, як ми будуємо замки з піску на пляжі, пакували обіди з супермаркетів для наших подорожей. Мама клала часточки апельсина татові до рота, поки він вів орендований автомобіль.

Тими теплими вечорами у Флориді, коли люте сонце відступало, ми всі стрибали в готельний басейн, мама з Келлі — на мілководді, а тато зi мною — мали завдання. Він вчив мене плавати. Ми годинами проводили в басейні, поки над нами сходив місяць, відбиваючись у блакитній воді — яка була зовсім не схожа на блакить теплої солоної води, що плескала на пляжах Маямі, але це не мало значення. Наші пальці на руках і ногах виглядали як родзинки, а від мого волосся завжди пахло хлоркою, як би добре я його не мила. Хоча його зір без корекції був жахливим, тато не носив свої товсті окуляри в роговій оправі в басейні, і на мить він виглядав раптом доступним, а не суворим. На початку подорожі я ледь трималася на воді «по-собачому». Наприкінці, трохи більше ніж через тиждень, я могла проплисти весь короткий бік басейну цілком пристойним кролем. Тато, який був хорошим плавцем (він навчився в армії Тайваню), був сповнений ентузіазму, гордий і щедрий на похвалу. Його гарний настрій, підкріплений тим, що він навчив доньку плавати, схилив його до того, щоб піддатися нашим благанням про SeaWorld. Зазвичай тато був жорстким, наполегливим у тому, щоб усе робилося по-його, за його розкладом. Але ця потреба в контролі, позначена вибухами гніву, які ми називали його «темпераментом», була на диво відсутня в цій поїздці.

У наступні роки татів характер погіршився, вони з мамою сварилися частіше, і щоб втекти від негараздів удома, ми з Келлі занурилися в навчання, а потім у нашу майбутню підлітковість. Ми не знали, що спостерігаємо початок біполярного розладу нашого батька. Коли в нього стався перший депресивний епізод після того, як він залишив інженерну роботу через розчарування в кар’єрі, що зайшла в глухий кут, ми здебільшого ігнорували це і вдавали, що тато просто «відпочиває» після багатьох років тривалих годин роботи й недосипання. Ставало гірше, набагато гірше — цілі дні в ліжку, за якими слідували «проекти з благоустрою дому», над якими він працював у будь-який час, ледь спав, але ніколи не закінчував. Невдовзі весь наш дім перетворився на зону будівництва, зі стінами, знесеними до каркаса, і купами гіпсокартону та інструментів усюди. Я звикла засинати під звуки молотка чи дриля в години ночі. Відчуття того, що наш дім піддався серії вибухів, що ми постійно ходили навшпиньки, боячись наступити на цвях або збити щось недороблене, відображало наш психологічний стан. Ми ігнорували те, що було зламано, переступали через це, вдаючи, що цього немає — або що так і має бути. Ми чіплялися за ілюзії нормальності, які могли знайти (хіба не всі тати мають такі захоплення ремонтом?), і ніколи не визнавали один одному, що щось не так.

Перший раз, коли хтось із нашої родини використав слово «біполярний» (або маніакальний чи депресивний) при інших, було після того, як я вступила до коледжу, взяла курс психології, зустріла людей, які сказали, що їм діагностували маніакально-депресивний психоз (як це тоді частіше називали), і повернулася додому на канікули. З перспективою, здобутою відстанню і трохи знаннями, я не могла не сказати цього. «Тату, ти ненормальний!» — кричала я на нього в останній день зимових канікул на другому курсі. Він був на даху, здираючи черепицю, коли я закинула голову і закричала на нього. «У тебе маніакально-депресивний психоз. Ти зараз у маніакальному стані. Ти знаєш, що таке біполярний розлад?» Він не припиняв смикати черепицю своїм перевернутим молотком, лють наростала за його товстими окулярами. «Жодна моя донька не називатиме свого батька божевільним!» — крикнув він, штовхаючи купу черепиці, поки вона з гуркотом не посипалася з даху на терасу. Я здригнулася. Викривлені цвяхи на побитій негодою коричневій черепиці були іржавими й зігнутими під дивними кутами, наче зламані кінцівки.

Мої батьки не розлучилися ще більше ніж через десять років після того. Але до розлучення минули роки, протягом яких ми нічого не говорили один одному про поведінку батька, про його хворобу. Тому що китайська культура віддавала перевагу конфуціанському стоїцизму, тому що було занадто боляче протистояти цьому, тому що моя мати нічого не говорила, тому ми думали, що нам теж не слід. Саме в цьому середовищі я також ніколи не згадувала про авіакатастрофу чи навіть нашу поїздку до Флориди, що лише підкреслило б дистанцію між татом тоді й зараз. Я думала, що ніхто інший у моїй родині не згадував їх з тих самих причин.

Розмірковуючи про розписані вручну, відколоті плитки та 154 імена, я уявляла збір коштів для цього меморіалу, кошики, що передавали під час недільної меси. Коли літак розбився, вісім членів цієї спільноти загинули у своїх будинках. Решта, найімовірніше, були з інших місць, ніж Кеннер — можливо, з Нового Орлеана, можливо, з Маямі, можливо, з Лас-Вегаса.

Тим не менш, катастрофа сталася тут. Ця парафія та місцева спільнота зробили внесок своєю землею та ресурсами, щоб забезпечити місце для вшанування пам’яті про катастрофу. Вони взяли на себе відповідальність бути зберігачами розписаних вручну спогадів про кожну з жертв, багато з яких були чужими для Кеннера — так само як були б ми з родиною.

Я прийшла туди, щоб побачити не своє ім’я в меморіалі — не життя, яке я ніколи не прожила, а смерть, якої я ніколи не зазнала. Це збочено, навіть безсердечно. Мене ніхто не бачив, крім таксиста. Я прийшла й пішла непомітною в цей священний простір, який, своєю чергою, був невидимим для тисяч людей, які щодня проходили через аеропорт неподалік.

Чи могла я узгодити своє егоїстичне паломництво з пошаною до спільноти, яка постраждала від катастрофи, а потім створила меморіал? Яке це було — коли літнього дня небо розриває літак, що не зовсім падає з неба, а швидше збивається з курсу зі злітної смуги на ваш будинок? У газетних статтях 1982 року деякі жителі Кеннера кажуть, що чули, як пасажири всередині уламків літака кричали, поки полум’я поглинало їх. Сорок місцевих лікарів кинулися на місце події, а потім їм нічого було робити, бо майже всі були мертві.

Під’їхав мінівен Kenner Cab; мені потрібно було в аеропорт, інакше я пропущу свій рейс. Мій час біля меморіалу був коротким, лише близько пів години, але, чесно кажучи, там було небагато на що дивитися. Це було не те, чого я очікувала, але мені спало на думку, що, можливо, я прийшла саме для того, щоб зрозуміти, наскільки мало я розуміла про катастрофу і що вона означала.

Ларрі, таксист, був таким же впевненим, балакучим і життєрадісним, яким таксист із Нового Орлеана був розгубленим і тихо роздратованим. У Ларрі було поріділе сиве волосся, добрі очі, він був одягнений у сорочку з короткими рукавами в клітинку та штани.

— Я тільки що відвідала меморіал рейсу 759, — запропонувала я, сподіваючись викликати спогад, анекдот від нього.

— Так, 759. Це був поганий рік, — сказав він, а потім змінив тему. Ларрі розповів про свою колишню кар’єру бізнес-консультанта, доньку, яка викладала в Тулейнському університеті, як йому подобається водити таксі. Він не збирався говорити про катастрофу.

Що померло для жителів Кеннера, штат Луїзіана — навіть якщо це лише розкіш сприймати звичний рев реактивних двигунів як безневинний фоновий шум? Почуття безпеки, віра в те, що літаки не падають просто так з неба, випадково руйнуючи будинки та сім’ї. Літак розбився о 16:09 — час, коли сім’ї часто розлучені, діти після школи, а батьки на роботі. Більшість із тих, хто загинув на землі, були дітьми, близькими до мого віку на той час.

Ми наближалися до аеропорту, і Ларрі вправно в’їжджав на смугу відправлення. У нас закінчувався час, і він рідко зупинявся у своєму постійному потоці балаканини. Я нахилилася вперед, перебиваючи його.

— Як це було тут? Коли сталася катастрофа, — тихо сказала я.

Довга пауза.

Він важко зітхнув. — Це було жахливо для багатьох людей, — сказав він повільно, зважуючи кожне слово.

Ми під’їхали до термінала, і його очі були прикуті до квитанції, яку він виписував для мене. Але я знала, що, попри все, він би більше нічого не сказав.

У місцевих новинах сусіди, що вижили, часто казали, що відчувають провину за те, що їх помилували, тоді як хтось по сусідству — наприклад, шестирічна Ліза Бей, яка була в подруги в гостях, коли літак врізався в будинок — загинула. Подруга, Рейчел Шульц, та її мати вижили, тоді як старша сестра Рейчел загинула. «Дивом» стала шістнадцятимісячна Мелісса Трахан, чий батько вижив, а мати та старша сестра — ні. Як спільнота мириться з цими примхами долі? Скільки разів батьки Лізи Бей задавалися питанням, чи не повинні були вони дозволити їй піти в гості до Рейчел того дня? Чи виросла Рейчел, дивуючись, чому саме її сестра та Ліза втратили життя? Чи хотів коли-небудь батько Мелісси Трахан, щоб він встиг додому з роботи, щоб врятувати свою дружину та іншу доньку — або, можливо, бажав, щоб він загинув разом із ними?

Коли 9 липня настав присмерк, вулиці району Морнінгсайд у Кеннері були заставлені сотнями чорних мішків для тіл, багато з яких містили лише частини тіл, виявлених серед нескінченних шарів переважно невпізнанних уламків. Початкову кількість загиблих 153 збільшили до 154, коли виявилося, що одна з жінок у літаку носила семимісячний плід. У Кеннері похорони почалися незабаром після цього. Перша поминальна меса відбулася в церкві Богоматері Вічної Допомоги.

Завдяки неохочості Ларрі, у серйозності слів «жахливо» і «багато», я почала розуміти, чому парафіяни церкви Богоматері Вічної Допомоги почали збір коштів на той меморіал. Чому це було важливо для них.

І я також почала розуміти, чому пам’ять про рейс 759 була важливою для мене. Я прийшла до меморіалу, тому що, правда це чи ні, історія про те, як моя сім’я мала бути на тому рейсі, але не опинилася там, була важливою для мене — вона завжди була такою. Вона не лише підтверджувала моє існування, але й говорила щось про виживання моєї сім’ї. Ми були призначені існувати, жити далі, навіть якщо психічні захворювання або наша власна нездатність впоратися з ними загрожували вичерпати все, що робило нас сім’єю.

Але тепер, постоявши, у певному сенсі, серед загиблих на рейсі 759, я запитала себе, чи не мали ми, у стилі «Фінального пункту призначення», загинути. Що, якби ми могли просто заморозити все це, як портрет нашої сім’ї, коли ми були, можливо, найщасливішими, найлюблячими та єдиними? Усі ми хлюпаємося в готельному басейні Маямі або позуємо з посмішками на обличчях у найпівденнішій точці Сполучених Штатів. Солодка часточка апельсина з Флориди, яку тримають делікатні кінчики пальців моєї матері, зависла в повітрі, поки мій батько відкриває рот, тримаючи кермо обома руками. Хіба мій батько не був би щасливішим, якби йому ніколи не довелося пережити занепад своєї кар’єри, своєї психіки та, врешті-решт, свого шлюбу?

Можливо, як у фільмі, ми тепер повільно помирали як сім’я іншим шляхом. Обдуривши Смерть, ми все одно повинні були виконати свою долю. Можливо, була ціна за те, щоб не бути одним із цих імен, намальованих на плитках, щоб мати змогу стояти там, відчуваючи траву під ногами та гаряче полуденне сонце на спині, мати змогу відчути розсіяний смуток за цими 154 людьми, яких

Оригінал: www.narratively.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу