Щоденник деградованого азартного гравця, який став голлівудським письменником

· Люди

Щоденник деградованого азартного гравця, який став голлівудським письменником

История Джеймса МакШеррі о шлях до письменства після азартних ігор — про надію й перемогу.

Щоденник збоченого азартного гравця, що став голлівудським автором

Пристрасть до ставок на бігу зародилася рано і вдарила сильно, але до цього я мріяв стати автором. Зустріч з одним з моїх улюблених героїв — і його віра в мене — змінила мою удачу назавжди.

Есе Джеймса Макшеррі — одне з трьох фіналістів премії «Мемоар 2025» — було серед наших улюблених з самого початку. Його щира історія про те, як він потрапив у світ азартних ігор у молодому віці і роки, які він витратив на вихід з цього світу та перехід до кращого життя, — це історія про надію, рішучість і, можливо, навіть про трохи удачі. Ми сподіваємося, що ви насолодитеся цим так само, як і ми. Ще раз вітаємо, Джеймсе!

Я захворів на азарт ще до свого першого справжнього поцілунку. Коли мої однолітки грали в бейсбольні картки, я практикувався у шахрайстві з реальними картами. Я міг розрізати колоду однією рукою, перемішати тузи до верху та роздавати знизу, коли мені ще не виповнилося 12.

Коли моя мати запитала, що я роблю у своїй кімнаті, я відповів, що практикую фокуси. Вона зітхнула з полегшенням. Врешті-решт, мої старші брати вже курили травку, а Томмі навіть приймав пігулки. Його залежність врешті-решт стала для нього важким тягарем. Тож магія була кращою альтернативою, навіть якщо колода була підкинута.

Коли моя мати вигнала мого батька з дому, мені було 10.

«Ти не можеш більше пити навколо дітей», — сказала вона.

Він пішов.

Тоді я зрозумів, що залежність сильніша за любов.

Але це не підручник, патологічне дослідження того, що робить людину наркоманом, алкоголіком чи азартним гравцем. Це не про численні способи боротися з хворобою, відвідувати збори, брати участь в інтервенціях і підкорятися вищій силі.

Це щоденник, адже ще до того, як я романтизував життя азартного гравця, я мріяв бути письменником.

Девід Мілч був моїм героєм. Він створив телевізійний серіал NYPD Blue. Навчаючись на факультеті англійської літератури в Єлському університеті, він отримав менторство від поета і романчика Роберта Пенна Уоррена. Але це не те, чому він був моїм героєм.

Він став моїм героєм, тому що був збоченим азартним гравцем, який зміг подолати свої демони.

У мене була стаття з New York Times, приклеєна над моїм письмовим столом, яка описувала життєвий шлях Мілча. Для мене важливими були його залежність від героїну, його нав'язливе захоплення азартними іграми і його схильність до вибухів. Якось він розбив вогні на поліцейському автомобілі. Його виключили з юридичного факультету Єльського університету. Він виграв премію «Еммі» за свій сценарій для поліцейської драми «Hill Street Blues»; за чутками, керівники повинні були відправляти пошукову групу, щоб знайти його і повернути в офіс для завершення переробок. Але знайти Мілча було неважко. Його часто бачили на віконці за 50 доларів на кінному іподромі «Санта-Аніта».

Ця стаття залишалася над моїм столом роками. Я викладав у середній школі та писав епізодично, але в основному відкривав нові способи самознищення. Якщо Девід Мілч зміг подолати свої демони, можливо, я теж зможу.

Коли я вперше відчув справжнє збудження від азартних ігор, мені було ледь 13. Моя бабуся Ненні Сьюзі забрала мене на іподром Aqueduct у Квінсі. З нами були дядьки Ед і Ал, а також мій двоюрідний брат Джон, який мав 18 років і міг ставити ставки за мене. Поїздки на іподром були для мене дивовижною розвагою, але моя мати ненавиділа азартні ігри.

Ненні витягнула два однодоларові папірці з сумки і передала їх мені з попередженням: «Не став на перемогу», — сказала вона. «Став на місце або на показ. Будь-яка жадібність ніколи не призводить до добра».

Я повернувся до свого двоюрідного брата Джона. «Я хочу поставити на трійку», — сказав я.

Шанси на трійку були найвищими. Навіть я знав це в 13. Потрібно було вгадати трьох коней, які першими перетнуть фінішну лінію, в правильному порядку.

Джон взяв гроші і скривився: «А що з місцем або показом?»

«Я ставлю на трійку», — сказав я.

«Гаразд», — відповів Джон, усміхаючись. «Ми партнери, так?»

«Так», — відповів я. Потім я сказав йому номери: «9-6-2, прямо».

«І вони вийшли!» — закричав анонсер.

Гукат коней, які піднімали пил, крики гравців на трибунах і чистокровні коні, які мчали до фінішу, змусили моє серце битися швидше. Я хотів схопити Джона і запитати його, чи його серце також б’ється так сильно.

«Ти це відчуваєш?» — запитав я, але він так голосно кричав, що не почув мене.

Я подивився вгору, і моє серце б’ється ще швидше, коли я побачив, як числа пливуть по фінішній лінії, як кінський парад: 9-6-2.

Мій двоюрідний брат вдарив мене по спині. «Не вірю!» — закричав він. «Ти виграв!»

Трійка заплатила 600 доларів. У 1975 році для підлітка з Бронкса, чиєї мати перебувала на соціальному забезпеченні, 600 доларів були як мільйон.

Я стояв за Джоном у черзі, поки він обмінював гроші. Потім він повернувся до мене, порахував три акуратні стодоларові купюри і обережно поклав їх у мою долоню, немов це були такі завантаження, які могли вибухнути в будь-який момент. Я тоді не знав, що це так.

Коли ми прямували до автомобіля мого дядька Еда, він потягнув мене вбік. «Можеш позичити мені 50?» — запитав він.

Виграні гроші вже були розділені навпіл Джоном, а тепер мій дядько хотів частину. «Звісно», — сказав я, відчуваючи себе важливим. «У тебе є здача зі ста?»

«Що ти, хлопче?» — сказав він. «Я без грошей».

Я попросив у Джона здачу і передав дядькові 50.

У автомобілі додому я мовчав, але всередині мене все кричало. Я тримав руку в кишені джинсів і відчував гроші там. Вони давали відчуття силі, навіть якщо це була всього лише папір.

«Ей, Ненні», — сказав я. «Хочеш 20?»

«Ні, Джеймсе», — сказала вона, повільно повертаючись до мене. «Віддай їх своїй матері, вона заслуговує на це».

«Якщо так, позич мені ще 50», — сказав дядько.

«Залиш його в спокої», — заперечила Ненні. «І так він вже виграв багато».

«Багато виграв?» — подумав я про себе. «Як може виграш бути поганим?»

Друкоподібний Донні* отримав своє ім'я через наркотичну залежність.

«Ей, Донні», — сказав я, бажаючи комусь розповісти, як мені пощастило, «сьогодні я виграв на іподромі. Хочеш знати скільки? Давай, спробуй вгадати».

Донні просто дивився на мене скляними очима з потоками соплів, що стікали з його носа.

«Шестисот баксів!» — заявив я. «Це було шаленство. Ти мусів би це бачити. Моє серце все ще б’ється швидше».

«Мені тебе шкода, хлопче», — відповів він.

«Що?» — запитав я. «Ти не чув мене?»

«Я чув тебе», — сказав він. «Мені шкода тебе».

Я спостерігав за соплями, що капали з його підборіддя, і думав, чому ж він відчуває до мене жалість?

«Це в твоїй крові», — сказав він. «Ти підсів на це, як і я».

Я втек. Коли я прийшов додому, я поклав більшість грошей на кухонний стіл і сказав матері, що це подарунок, але не в стилі О. Генрі. Вона навіть не подивилася на це.

«Прибери це», — сказала вона. «Якщо ти продовжиш у такому дусі, тобі це знадобиться».

Якби в мене був кришталевий шар, я б взяв гроші і заховав їх, не на випадок дощу, а на випадок монсонного дощу.

Потім моя мати повернулася до стіни. Вона ніколи не була такою, щоб відвертатися від когось. Тому я відчув щось всередині себе, наче гранату, що загалом розривалася.

«Візьми свої азартні гроші, перш ніж я їх спалю на кухні».

Тож я метнувся з дому, грюкнувши за собою двері. Мій дядько Ед сидів на своєму блакитному Pontiac Catalina, курячи сигару.

«Куди ти так поспішаєш?» — запитав він.

«Нікуди», — відповів я.

«У тебе був чудовий день», — усміхнувся він. «Але виглядаєш так, ніби хтось щойно помер. У чому справа?»

«Нічого», — збрехав я.

«Хочеш покататися зі мною до іподрому Yonkers?» — запитав він.

Я повернувся до дверей і уявив свою матір, яка сиділа за кухонним столом, курила сигарету Chesterfield, здіймаючи димові кільця жалю.

«Мабуть, краще не варто», — сказав я.

«Слухай, хлопче», — сказав мій дядько. «Є лише одна річ гірша, ніж померти».

«Що може бути гіршим за смерть?» — запитав я.

«Померти з грошима в банку».

Між Євангелієм від Матвія та моїм дядьком Едом, мені було призначено не мати поваги до грошей.

«Блаженні бідні духом…блаженні покірні…блаженні ті, хто голодує…»

Краса Блаженств спростила моє життя, як природа спростила життя Торо у «Уолдені». Ця самопроголошена обітниця бідності, також відома як програш, піднесла мою азартну залежність до мучеництва. Я більше не був програшем, я мав руку Бога.

Але я знав в серці, навіть коли був молодшим, що ніколи не закінчу так, як мій сусід, який з кожного дня сперечався зі своєю дружиною.

«Я ставлю їжу на стіл, я заплатив за цей дім, я відповідаю за все!»

«Так, — кричала його дружина у відповідь. — Але ти заливаєш Budweiser у свої Cheerios вранці. Ти п’єш на роботі, приходиш додому п’яний. Ти не залишався тверезим 17 років!»

«Я відповідаю за все», — мимрив він.

«Окрім себе», — відповіла вона, грюкнувши дверима.

Врешті-решт, він помер від цирозу печінки.

Я перебував на обідній перерві, викладаючи в середній школі Герберта Х. Лемана, одного дня в 2008 році, коли сонце повільно опустилося на небі, зникаючи за сірими хмарами. Я вирішив взяти автомобіль до «Westchester Square» для рибного сендвіча в «Manuel’s», але не міг знайти місце для паркування. Кругом були кінофільми та таблички «Зйомки сьогодні».

Я нарешті знайшов місце біля парку для ставок і помахав кільком азартним гравцям, які знали мене як звичного клієнта. Не мало значення, що ми не знали одне одного по імені. Ми кивнули, як віддалені родичі на похороні, журячи за втратою близької людини. Кивок азартного гравця рідко був приводом для свята. Це більше було спільним спустошенням.

Я вкладав стільки грошей в OTB, скільки деякі люди вносять у свої Roth IRA. Старий гравець зі старими кросівками Nike відчинив мені двері OTB, але я минув його, прямувавши до кінофільму.

Я підійшов до італійця, що охороняв двері знімального майданчика. «Що відбувається?» — запитав я.

Він вказав на табличку.

«Я вмію читати», — сказав я. «Що вони знімають?»

Він виглядав роздратованим. «Пілот», — сказав він.

Я відразу зрозумів, що це людина з небагатьма словами. Тож я прийняв його позу. «Назва?» — запитав я.

Він похитав головою, немов кажучи: «Не турбуй мене».

Але я ігнорував його мову тіла і просто стояв там. Коли він побачив, що я не йду, повільно відкрив рот, немов хотів позіхнути.

«Last of the Ninth», — сказав він.

«Поліцейське шоу», — сказав я. «Хто автор?»

Він знову насупився. «Девід Мілч».

Моє серце почало битися швидше. «Не жартуй?» — запитав я. «Чи можу я зустріти його?»

Нарешті, він виконав свою роботу, що полягала у тому, щоб тримати таких дурнів, як я, подалі.

«Закритий майданчик», — сказав він. «Ти не можеш тут залишатися».

Я побіг до своєї машини і взяв примірник книги, яку я написав навчаючись у коледжі в Колумбійському університеті. Завжди є передісторія, а моя розпочалася однієї п’яної ночі, коли я працював барменом у Бронксі. Моя тодішня дівчина і майбутня дружина, яка знала, що я хочу бути письменником, запитала мене критичне питання: «Яке твоє досягнення буде, що ти наповнив порожнє скло?»

«Ні», — відповів я, наливаючи собі шот і відпиваючи. «Це буде те, що я зроблю повне скло порожнім».

Вона була тією, хто змусив мене подати заявку на програму для письменників. Вона була тією, хто закричала від радості, коли я вступив. А коли мої товариші по навчанню працювали над своїми майбутніми книгами, налагоджували зв’язки та відвідували літературні вечірки, я поспішав після уроків, щоб зробити щоденний дубль. Так мій життєвий шлях сповзав донизу протягом попереднього десятиліття.

Я схопив примірник книги зі заднього сидіння автомобіля і тісно притиснув його під рукою. Я не збирався уходити, не побачивши Девіда Мілча. Можливо, я зможу піднести йому її як подарунок. Знаєш, типу для товаришів-письменників. Взаємне спустошення, але в інший спосіб.

Коли я наближався до знімального майданчика, я побачив хлопця, який виходив з трейлера. Він не привертав уваги і йшов повільно, спостерігаючи за навколишнім середовищем. Я відразу його впізнав. Це був Білл Кларк, поліцейський, який писав NYPD Blue з Мілчем і дав Девідові багато сюжетних ліній для серіалу. Його фотографія теж була в статті, приклеєній над моїм столом, стоячи поряд з Девідом Мілчем і продюсером Стівеном Бочко.

«Ей, Білле», — закричав я. «Є хвилина?»

Він зупинився й обернувся. «Я тебе знаю?» — спитав він.

«Ні», — відповів я. «Але я великий фанат. Це моя книга. Я хотів її піднести тобі».

Він узяв мої спогади з моєї простягнутої руки і відразу почав їх розглядати, наче це були докази в кримінальному розслідуванні. Типовий поліцейський, подумав я.

«Якщо ти приніс це мені», — сказав він, «чому на ньому не написано, ‘Для Білла Кларка, з найкращими побажаннями, Джеймс’?»

Я усміхнувся.

«Отже, містере Кларк», — сказав я, «якщо я не зміг зустріти вас, а я написав у книзі, я просто витратив 20 баксів».

Він повільно кивнув, подивився на книгу, а потім знову на мене. «Ти хочеш зустріти Девіда Мілча, чи не так?»

«Абсолютно», — відповів я.

«Давай».

Коли ми підійшли до дверей, охоронець не зрушив з місця.

«Все гаразд, містере Кларк?» — запитав він.

«Так», — сказав він. «Це мій друг».

Коли я увійшов, я одразу згадав про всі рази, коли приходив сюди, щоб сплатити свої паркувальні штрафи. Тепер бюрократія будівлі гуділа з акторами, одягненими як полісмени. Воно перетворилося на поліцейський відділ. Це був перший раз, коли я був на знімальному майданчику телевізійного шоу, і я намагався це все зрозуміти.

Білл і я пройшли повз групу акторів, найнятих на фоні, різноманітних членів команди та інших в джинсах і футболках, які, як я припускав, були помічниками продюсерів. В задній частині уявного голлівудського відділу, сидячи з одного боку, у навушниках був Девід Мілч. Він розмовляв з жінкою, яка пізніше виявилася віце-президентом HBO.

«Девід», — сказав Білл, коли ми наблизилися, «це Джеймс. Він письменник. Він приніс свою книгу для тебе».

Девід взяв книгу, вивчив обкладинку спереду і ззаду, і кивнув головою.

Хтось покликав Білла, і він обернувся і пішов.

«Отже, ти друг Білла?» — запитав Девід.

Я знав Білла менше п’яти хвилин.

«Так», — збрехав я.

«Можу я поговорити з тобою про твою книгу?» — запитав він.

«Звісно», — сказав я.

Девід встав з крісла, зняв навушники і закричав: «Гаразд, усі, давайте зробимо 10 хвилин».

«Підемо на прогулянку», — сказав він, схопивши мене за руку, коли ми вийшли з бокових дверей.

Я був на цьому блоці 100 разів раніше, але раптом це виглядало для мене по-іншому. Я був чужаком у своєму світі.

«Розкажи мені про свою книгу», — сказав він.

«Ну, це історія про мою сім’ю», — сказав я. «Ти бачиш ту вулицю прямо там, Фінк Авеню?»

Я вказав вниз по вулиці. «Це, відповідно, названа. Мого батька вбили на тій вулиці, коли мені було 14».

«Вбили?» — спитав Мілч. «Як?»

«Його спалили живцем в abandoned car».

«О Боже», — сказав він, хитнувши головою.

«Так», — відповів я, як і він, зараз також дивлячись вниз по вулиці, ніби мій батько повернеться прямо за ріг і помахає рукою.

Надійшла незручна тиша. «Але книга насправді про мою матір», — сказав я, відкидаючи жаль. «Це переважно її історія».

«Чим ти займаєшся, крім письма?» — запитав він, як ніби письмове мистецтво було недостатнім і ніколи не буде.

Я хотів сказати: «Азартні ігри, витрачання часу, руйнування дружби, позичання грошей, ніколи не віддавати, розлучення, пити в барі Fiddler’s Elbow. Повторити». Я ще тоді пив. Це було до того, як я усвідомив той момент ясності, який для багатьох приходить занадто пізно — як і для мого сусіда, який пригощався Budweiser і Cheerios на сніданок.

«Я викладаю», — відповів я.

«Справді?» — запитав він. «Добре, ти думаєш, що можеш зробити те, що я роблю зараз?»

«Я народився, щоб це робити», — сказав я, намагаючись переконати себе, а не його.

Девід обернувся, і вперше я помітив, що його асистент йде за нами вгору по вулиці.

«Скотт», — закричав він. «Дайте Джеймсу сценарій».

Скотт побіг назад усередину і, так само швидко повернувшись, передав Девіду сценарій, який той в свою чергу віддав мені. Він відчувався важким, як вага нереалізованих мрій, але водночас і неначе легким.

Девід привів мене до складного стільця позаду, передав мені навушники і пішов далі.

Чорти, подумав я, я всього лише прийшов за рибним сендвічем, а тепер сиджу на майданчику пілота HBO з письменником, якого я обожнюю.

Я думав про ту зношену статтю в газеті, що все ще приклеєна над моїм столом, і усміхнувся. Я надів навушники. Коли закликали «аджурне», я намагався зосередитися на словах, а не на деяких акторах, яких я раніше бачив по телевізору. Писати, я повторював собі, перекриваючи все інше. Писати.

Я робив помітки на сценарії. Коли знімали, Девід підійшов до мене, схопив сценарій з моїх рук.

«Це дуже хороші нотатки», — сказав він. «Що ти робиш завтра?»

Я викладав.

«Ні, я нічого не роблю», — відповів я.

«Чудово», — сказав Девід. «Завтра переїжджаємо до Kaufman Astoria Studios. Ти знаєш, де це, так?»

Я знав, що це в Квінсі, але нічого більше. «Звісно», — відповів я.

«Гаразд, час зустрічі 9 ранку», — сказав він, «але просто приходь, коли зможеш».

Його охоронець повів його назовні, і я пішов за ним, спостерігаючи, як Девід Мілч сідає до лімузина, тримаючи мою книгу в руках. Але коли лімузин від’їжджав, я зрозумів, що не маю нічого, крім запрошення Девіда потрапити всередину Kaufman Astoria Studios. Я почав панікувати. Я побачив, як Білл Кларк відправлявся в машини з водієм.

«Ей, Білле», — закричав я.

Він зупинився і помахав рукою.

«Девід запросив мене на зйомки завтра, але у мене є лише цей сценарій», — сказав я.

Білл забрав сценарій з моїх рук, дістав ручку з кишені і щось написав.

«Слухай, це мій номер», — сказав він. «Якщо хтось наслідить за тобою, просто зателефонуй мені, і я вийду і заберу тебе, гаразд?»

«Ей, дякую за все», — сказав я.

«Не за що», — відповів він, сідаючи в автомобіль. «Але ти мені винен книжку».

Я навіть не подумав подзвонити на свою роботу, але звернувся до своєї дівчини Ірис і попросив її приїхати туди якомога швидше. Вона прибула якраз у той момент, коли машини вирушали, а я стояв на тротуарі в шоці.

«Що сталося, коханий?» — запитала вона.

«Ти не повіриш у це».

Напередодні того, як я закінчив «Сент-Франсіс де Шантал» в початковій школі в 1976 році, директор запросив гостя-лектор. Випускники восьмого класу метушилися на болючих дерев’яних стільцях у шкільному актовому залі та чекали, як ми це робили на уроці релігії, на відповіді на питання життя. Сильна людина в джинсах і фланелевій сорочці з’явилася на сцені з впевненістю. Сестра Мері Клер відійшла вбік і вказала на лекцію, де той зупинився, наче це було веління Бога.

«Доброго ранку», — сказав він.

Ми відповіли в унісон. «Доброго ранку».

Після цього він одразу перейшов до справи. «Скільки з вас вже ставили на що-небудь?» — запитав він.

Кріс, Смайлі та кілька моїх друзів швидко обернули голови і пильно подивилися на мене.

«Підніміть руки, будь ласка».

Я не підняв своєї і чекав, що Бог вдарить мене, або сестра Мері Клер витягне мене на сцену за вухо.

«Ну, сподіваюся, ті з вас, хто вже ставив, що я вам тут скажу, змінить ваше життя на краще. Якщо ви не почуєте, що я кажу, це буде довгий, болісний шлях. Як я знаю? Моє ім’я Ларрі, і я — азартний гравець. І я втратив все через це. Врешті-решт — давайте, тримайте руки вгору — всі ви теж втратите».

Я припаркував свій зношений Cadillac 1978 року в паркувальному майданчику «Kaufman Astoria Studios». Вихлоп Cadillac робив свистячий звук, як у курця, що намагається зловити подих. Потім машина вистрілила. Я засміявся, а Ірис, що сиділа на місці пасажира, сховала голову в руках.

Коли ми зайшли до студії, там був молодий хлопець на вигляд років двадцять із блокнотом у руках.

«Я не люблю, коли хлопці з блокнотами», — сказав я.

«Розслабся», — сказала Ірис.

«Чим можу допомогти?» — запитав хлопець з блокнотом.

«Я сюди, щоб побачити Девіда», — відповів я.

Він почав переглядати документи.

«Я не буду у цьому списку», — сказав я.

«Ну, якщо твого імені немає тут, вибач, ти не можеш увійти», — засміявся він.

Ірис помітила, як моє обличчя червоніє. Якраз тоді, коли я збирався подзвонити на номер телефону, що стояв у сценарії, який дав мені Білл, почув голос: «Джеймс! Джеймс!» Я думав, що це асистент з продакшну або гаф, що працював на зйомках.

Коли я подивився вгору, я побачив Девіда, що стоїть на великій срібній драбині, не той, яку ставиш до стіни, а ту, на яку лізеш у Home Depot. Девід намагався взяти кадри, стоячи поряд із оператором, що сидів на драбині поряд з ним.

Девід шалено кивнув мені.

«Вибачте, сер», — сказав хлопець з блокнотом. «Ідти прямо вперед».

Ірис залишилася внизу, тоді як я ліз на стальну, срібну драбину.

Коли я добрався до вершини, Девід нахилився до мене і сказав: «Я прочитав твою книгу вчора вночі, вона чудова».

«Не бреши мені», — сказав я. «Ти знімаєш пілот, і у тебе було час прочитати мою книгу?»

Він пильно подивився на мене. «Ти коли-небудь відчував безсоння?» — запитав він, не чекаючи на відповідь. «Я зупинився в Plaza Hotel. У мене було безсоння, і я не міг заснути. Хочеш напій?»

Я пробув з Девідом на знімальному майданчику, як тільки міг, поки пілотна серія завершилася.

«Дивись», — сказав він мені в останній день. «Я знаю, що ти хочеш бути письменником, серйозні романи та фільми. Але послухай мене: пиши для телебачення. Якщо ти пишеш для фільмів, тебе виганяють з майданчика. Письменники не мають поваги в Голлівуді. Романні письменники — ще складніше. У телебаченні письменник — король».

Перед тим, як ми розпрощалися, Девід сказав: «Слухай, якщо ти коли-небудь будеш у Каліфорнії, знайди мене».

«Та не буде, Девіде», — відповів я. «Ти навіть не згадаєш, хто я такий».

Приблизно через рік я прочитав у газетах, що Девід Мілч тільки зняв пілот для нового шоу про азартні ігри. Воно назив

Оригінал: www.narratively.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу