Він повів мене на танець живота на Близькому Сході. Я й не знала, що була його прикриттям

· Люди

Він повів мене на танець живота на Близькому Сході. Я й не знала, що була його прикриттям

Юна студентка вирушає в подорож Європою та Близьким Сходом з бойфрендом-бізнесменом, навіть не здогадуючись, що слугує зручним прикриттям для його сумнівних торговельних справ.

Я вперше побачила, як Брахна Ясскі читає власні твори в сидрерії Seminary Hill кілька років тому на заході, організованому моєю місцевою книгарнею One Grand Books. Мені сподобалося почуте, тож я була рада, коли через кілька років її ім’я знову з’явилося на моєму робочому столі. Її есе, що є найновішим матеріалом у нашій рубриці «Особисте», — це історія про пригоди, подорожі та про те, що речі не завжди є такими, якими здаються. — Джессі Спосато, виконавчий редактор


На початку моїх двадцяти років можливості траплялися часто. У цьому я не була унікальною. Але якщо для багатьох вони приходили у формі пропозицій роботи, кар’єрного зростання чи навіть пропозицій руки та серця, то для мене — у формі пригод, які здавалися мені набагато привабливішими.

Як щедрий подарунок на закінчення коледжу батьки оплатили мені подорож до Європи на все літо. Це був 1970 рік. Я домовилася зустрітися зі своїм тодішнім хлопцем Браяном в Афінах — першій зупинці моєї поїздки. За три роки до того, у віці 18 років, я перевелася до Університету штату в Сан-Франциско з Нью-Йоркського університету. Я познайомилася з Браяном, кремезним рудоволосим ірландцем на 10 років старшим за мене, під час попереднього візиту, і коли я повернулася, він відкрив для мене принади дорослого життя. Проте ми були дуже різними. Я вивчала соціологію та дизайн ювелірних виробів, а він був колишнім футболістом, який перетворився на гострого, амбітного біржового маклера.

Для мене було очевидно, що Браян пишається своїм успіхом у серйозному діловому світі. Але через мене, з моїм довгим темним волоссям, джинсами-кльош і близькістю до революційних змін, що відбувалися в моєму університеті, він отримав вікно у світ контркультури. Він спокушав мене тими розвагами, які не могли запропонувати хлопці з мого навчального закладу чи некомерційних організацій, де я була волонтеркою: брав мене у спонтанні подорожі до Мексики та виводив у престижні ресторани, що для студентки здавалося дуже вишуканим.

У нього навіть був орендований будиночок на півночі, у пагорбах округу Марін. Однієї суботи, коли ми наближалися до ділянки, ми розминулися з пожежними машинами, що їхали у зворотному напрямку. Коли ми приїхали на місце, від будинку залишилися лише чорні вуглинки. Браян повернувся до мене і сказав: «Я втомився від своєї роботи. Це знак. Десь у попелі лежать мої костюми від Brooks Brothers. Час для чогось крутішого». Протягом наступного тижня, вивчивши, що користується попитом, він вирішив зайнятися імпортом одягу та прикрас з Афганістану. Я не бачила його місяцями. Час від часу він повертався і дарував мені м’які бавовняні сукні та срібні браслети. Бутіки в районі затоки Сан-Франциско не могли насититися його товаром. Він знав свій ринок.

Коли я прибула до Афін прямо зі США, Браяна не було в нашому визначеному місці зустрічі — невеличкій таверні за кілька кроків від Акрополя. Я зняла просту кімнату над кафе за 1 долар на добу. Оскільки я очікувала, що Браян з’явиться будь-якої миті, це відчувалося як початок нової пригоди. Після тижня дослідження міста, особливо Акрополя, де мої сліди майже вкарбовувалися у відполіровані часом кам’яні сходи, я була сита по горло рециною, узо та рагу з восьминога. Я вирушила до Стамбула з двома братами, з якими познайомилася в таверні. Коли я повернулася до Афін, збираючись самостійно їхати до Італії, я зазирнула до центру комунікацій — офісу American Express — і знайшла листа від Браяна. Він перепрошував за довгу затримку і хотів побачитися зі мною якнайшвидше. Попри все, я все ще була закохана у свого ірландця.

Коли ми нарешті зустрілися в таверні, він сказав: «Крихітко, мені так шкода, що мене не було, коли ти приїхала». Він поцілував мене і притиснув до своїх м’язистих грудей. «Я був у печерах Матали. Дні зливалися в один. Справді крута інтернаціональна сцена, але ти виглядаєш набагато стильніше за будь-яку з дівчат там. Дозволь мені виправитися. Візьму тебе в глушину, на приватну бухту на Міконосі, потім на Крит, потім у Бейрут. За мій рахунок». Чи звучало це занадто добре, щоб бути правдою? Можливо. Але його чари діяли як заклинання, і я ніколи не могла встояти.

У 1970 році Бейрут був відомий як «Париж Близького Сходу» завдяки своєму гламуру та культурі вуличних кафе. Ми сиділи надворі, дивлячись на пастельні будинки міста, омиті теплим золотистим світлом. У свої 21 рік я почувалася дуже вишуканою у своїй блакитній сукні з крихітними зірочками та з нафарбованими нігтями на ногах, що визирали з босоніжок на танкетці, ніби героїня фільму французької «нової хвилі».

Одного вечора ефектний чоловік років 30 у костюмі, зшитому на замовлення, який теж зупинився в нашому готелі, відвіз нас на околицю міста. На грунті, де пробивалася рідкісна трава, стояв бедуїнський дім, побудований з газет і глини, під дахом із бляхи. Три покоління чоловіків сиділи колом на підлозі, граючи музику на ручних барабанах. Жінки, прикрашені традиційними геометричними татуюваннями, по черзі танцювали танець живота посеред кола під барабанний бій. Коли найстарша жінка вийшла в центр, вона кивнула мені і спокусливо поманила пальцем, запрошуючи приєднатися. Здавалося, їй було за 70, хоча точно сказати було важко. Її тіло було загорнуте в тканину, і вона рухалася як спокусниця. Захоплена духом моменту, я підійшла до неї й отримала свій перший урок танцю живота. Я змогла перетворити свої вільні хіпі-рухи на більш дисциплінований танець, де стегна і живіт були в центрі, і я задіяла м’язи, про існування яких навіть не здогадувалася. Захоплений натовп видавав пронизливі вигуки, їхні язики лоскотали піднебіння. Я знайшла своє первісне семітське коріння і почувалася дивно «як вдома».

Наступного дня ми поїхали до пишних кедрових лісів, якими славиться Ліван. Я думала, що ароматні гаї — наша кінцева мета, але Браян продовжував їхати, поки ми не дісталися пустельного регіону і не під’їхали до воріт. Нас зустріла родина птахівників. Браян знав сина, Ахмеда, який володів достатньою кількістю англійських слів, щоб спілкуватися з нами. Незабаром я дізналася, що вони друзі того чоловіка в костюмі та танцівниць з попереднього вечора — дивний збіг, подумала я. Як привітання, коли ми вийшли з орендованої машини біля воріт, одна зі старших дітей перерізала горло курці, гордо піднявши вгору мертвий птах, щоб показати нам нашу майбутню вечерю.

Всередині простого цегляного будинку ми сиділи на вкритій килимами земляній підлозі в колі. Як і було заведено, усі їли руками. Я приєдналася, і коли підняла очі, помітила, що вся сім’я витріщається на мене. Ахмед вказав на фотографію жінки на стіні й сказав: «Це була сестра моєї матері. Ти виглядаєш точно як вона. Ми всі відчуваємо, що вона повернулася до нас через тебе».

Три дні Браян ішов вранці з Ахмедом, а родина метушилася навколо мене, підгодовуючи горіхами та смаженим нутом, бо я була схожа на їхню покійну родичу. Браян повертався пізно вдень, захоплено розповідаючи, що налагоджує чудові зв’язки для розширення свого імпортного бізнесу.

Звідти ми вирушили до Дамаска і обійшли базари, скуповуючи оберемки суконь у смужку, вишиті блузи, латунні лампи, що виглядали так, ніби в них живуть джини, інкрустовані перламутром скриньки, срібні та бурштинові прикраси. «Обирай, що хочеш, крихітко. Одна зі скриньок буде твоєю», — сказав Браян. Я відчувала себе розпещеною і надзвичайно щасливою. Якщо все здавалося трохи занадто гладким, а зв’язки — занадто легкими, я не дозволяла собі звертати на це увагу.

Приблизно через місяць після нашого повернення до Каліфорнії скарби прибули морем до Сан-Франциско. Браян поїхав забирати їх у своєму фургоні й привіз до будинку, який орендував у віддаленій частині округу Марін, де ми жили разом. Я ледве чекала на возз’єднання з усіма тими прекрасними речами, які ми вибрали. Я схопила молоток і почала відривати фанеру від ящика. Саме в цей момент пролунав стукіт у двері. Браян виглянув у вікно і наказав мені йти в спальню. Перш ніж я встигла протестувати чи хоча б зрушити з місця, двоє чоловіків у сонцезахисних окулярах, шкіряних куртках і чорних робочих черевиках увірвалися в кімнату.

«Гей, чувак, бачу, ящики нарешті прибули», — сказав той, що з довгим темним масним волоссям і татуюванням «череп і кістки» на руці.

«Так. Все добре, але чи не могли б ви повернутися за годину, після того, як я розпакую? Я хочу віддати своїй дівчині дещо з цих красивих речей», — сказав Браян. — «Вона довго чекала».

«Ми теж втомилися чекати», — сказав інший, запихаючи руку в кишеню.

«Дайте мені лише трохи часу», — відповів Браян.

Я вже збиралася запитати, що відбувається, як помітила, що середній шар фанери кришиться. Від нього йшов знайомий солодкуватий запах гашишу. Я підійшла ближче.

«Відійди», — сказав мені Браян, і його веснянки, здавалося, злилися з раптово почервонілими щоками. — «Не чіпай ящик». Коли я підійшла ближче, то побачила, що листи гашишу утворювали весь середній шар кожного фанерного ящика. Тільки-но я почала складати пазл у голові, він спрямував мене до спальні й зачинив двері. «Я зараз повернуся, — сказав він. — Не виходь з цієї кімнати».

Я стояла біля дверей спальні й чула шкрябання стільців. «Ось пиво, — сказав їм Браян. — Будь ласка, заспокойтеся на кілька хвилин».

Коли він повернувся до мене в спальню, я зашипіла пошепки, не бажаючи, щоб хтось інший нас чув, але ледь стримуючи гнів: «Ти неймовірний! Ти використав мене — взяв у подорож як прикриття для контрабанди наркотиків, щоб виглядати як легальний бізнесмен!» Я зневажала його в той момент, але була так само огидна собі за те, що була такою сліпо довірливою, наївною і нічого не тямила; за те, що була настільки приваблена ним і тим гламурним життям, яке він демонстрував, що була готова ігнорувати всі червоні прапорці, які тепер здавалися такими яскравими. Як і багато хто з мого покоління, я хотіла альтернативного способу життя, але не такою ціною — такою дорогою, такою небезпечною, такою незаконною.

«Ти ніколи не була моїм виправданням, — сказав він. — Я не міг тобі сказати. Я не хотів, щоб ти була замішана, якби мене спіймали». Посмішка освітила його блакитні очі. — «Мусиш визнати, проте, це була хитра схема проти Системи. Щодня, коли я йшов з Ахмедом, ми переробляли фанеру, сплющуючи й вставляючи в неї листи гашишу». Коли він підняв очі, він зрозумів, що я не надто вражена його винахідливістю. «Я думав, тобі сподобаються пригоди, які ми пережили, і красиві речі, які я для тебе купив, — запропонував він. — Я хотів, щоб ти була зі мною, розділила ці неймовірні враження, тому що я кохаю тебе».

Я витріщилася на нього. «Кохання?» — спромоглася видавити я. — «Не думаю, що це воно». Можливо, це було кохання на початку, до пожежі в його заміському будинку, до його ідеї «еврика», але тепер мені стало зрозуміло, що його вже давно замінило щось інше — жадібність, бажання, зручність. Можливо, для нас обох. Щойно чоловіки поїхали з товаром, я поїхала геть, залишивши позаду лампу, одяг, меблі, прикраси, хлопця і частину своєї невинності.

Мої стосунки з Браяном склалися не так, як я сподівалася, але що залишилося — це потяг до пригод. Ризикувати своєю свободою в обмін на гарне намисто — навіть на багато гарних намист — було того не варте, але я не хотіла, щоб ця брудна сторінка зруйнувала мій допитливий дух. Навпаки, я продовжувала шукати його протягом наступного, формуючого десятиліття мого життя. Живучи в хаусботі в Саусаліто, я зустріла і закохалася в красивого, довготелесого чоловіка з привабливою щирістю. Він щойно покинув роботу в новій для мене галузі програмування і купив старовинний дерев’яний рибальський човен. Його мрією завжди було стати промисловим рибалкою. Хоча риболовля не була моєю мрією, я була зачарована ним, і разом ми провели кілька років, живучи в морі.

Тримаючись за борти його човна, я погойдувалася в такт хвилям, і коли знаходила свій ритм, практикувала рухи танцю живота. Було глибоке відчуття свободи перебувати на палубі, оббризкуваній солоним вітром за понад 12 миль від берега, де правила суходолу не діяли — і ніхто їх не порушував, навіть якщо вони їх знали.


Брахна Ясскі — авторка відзначених нагородами мемуарів «Slow Dancing with Fire», опублікованих у 2022 році; вона щойно закінчила свій перший роман «The Inseparables». Її тексти публікувалися у The New York Times, Salon, The Independent, Wired, Business Insider, Lilith, American Writers Review та інших виданнях. Вона живе в Брукліні.

Джессі Спосато — виконавчий редактор Narratively. Вона також писала про фемінізм, дружбу, культуру та батьківство для багатьох видань, включаючи Vanity Fair, InStyle, Slate, HuffPost, Memoir Land, The Rumpus тощо. Зараз вона працює над збіркою есеїв про дорослішання в передмісті, відкриття панк-року та закоханість.

Конні Нобл — ілюстраторка та аніматорка, яка живе у сонячному Брайтоні, Англія. Її роботи натхненні природним оточенням, текстурами та кольорами життя біля моря.

Оригінал: www.narratively.com

Про Що? — новини науки, технологій і світу